Мобі Дік - Герман Мелвілл

якщо тільки не бог замість мене дав йому силу битись, мислити й жити? Далебі, Старбак, щось крутить і крутить нас у цьому світі, наче отой он кабестан, і Доля - це наш гандшпуг. І весь час - глянь! над нами - оце усміхнене небо, а під нами - оце незглибиме море! Глянь! Бачиш отого он тунця? Хто велить йому гнатися за летючими рибками й хапати їх? Що чекає на вбивцю, скажи мені? Кого судити, коли й самого суддю тягнуть на лаву підсудних? Але вітер віє лагідно, так лагідно, і небо дивиться ласкаво! І в повітрі пахне, наче з якогось далекого лугу, наче десь біля підніжжя Андів іде косовиця, Старбак, і косарі заснули на свіжоскошеній траві. Заснули? Так, як не трудись, а рано чи пізно заснеш на полі. Заснеш? Так, і зотлієш серед зелені, проіржавієш, як торішня коса, покинута на недокінченому покосі… Старбак!

Але помічник, з розпачу поблідлий, наче мрець, уже тихенько відійшов.

Ахав перетнув палубу й став коло другого борту. Глянув у воду й здригнувся, зустрівши застиглий погляд відбитих у гладіні очей: Федаллах нерухомо спирався поряд на фальшборт.

 

133
ПОГОНЯ - ДЕНЬ ПЕРШИЙ

 

 

Тої ночі, на другій вахті, старий капітан, за своєю звичкою, піднявся з люка, в якому стояв, і рушив до опорної ямки. І раптом рвучко підняв голову, втягуючи ніздрями свіже морське повітря, як ото нюшить чуйний корабельний пес, коли судно підпливає до якихось дикунських островів. Десь поблизу, сказав він, має бути кит! Незабаром і всі вахтові вже відчули той своєрідний запах, яким іноді тягне з дуже далекої відстані від живого кашалота; і ніхто на судні не здивувався, коли, глянувши на компас, а тоді на флюгер і встановивши по змозі точніше, з якого саме боку чути той запах, Ахав квапливо наказав трохи змінити курс корабля й зарифити частину вітрил.

Гостра передбачливість, що продиктувала ті накази, дала результати на світанку: далеко попереду побачили на воді довгу лиснючу смугу, гладеньку, наче аж масну. На поморщеній хвилями воді вона нагадувала ту поліровану, ніби металеву поверхню, яка часом виникає в тому місці, де в море вливається бистра річка.

- Марсові, на щогли! Всі на палубу!

Дагу вхопив зразу три гандшпуги й заходився грюкати в палубу над кубриком їхніми товщими кінцями, зчинивши такий несвітський гуркіт, що розбуджені матроси з одежею в руках повилітали на палубу, наче їх щось видихнуло звідти.

- Що бачите? - гукнув Ахав, задерши голову вгору.

- Нічого, сер, нічого! - загукали у відповідь марсові.

- Поставити брамселі й ліселі! Вгорі, внизу, з обох бортів!

Коли всі вітрила були поставлені, він відв’язав линву з мотузяним гніздом, і за кілька хвилин його вже підтягали на щоглу. І враз, піднявшися ще тільки на дві третини висоти, він глянув у горизонтальний просвіт між грот-марселем і грот-брамселем, прямо по курсу корабля, і закричав пронизливим чаїним голосом:

- О! О! Дмуха! Дмуха! Горб - наче снігова гора! Це Мобі Дік!

Цей крик майже в ту саму мить підхопили троє марсових, і всі на палубі кинулись до снастей і подерлись на них, щоб нарешті побачити прославленого кита, за яким вони так довго ганялись по світу. Ахав нарешті опинився на вершку грот-щогли, на кілька футів вище за марсових. Тештіго стояв на салінгу брам-стеньги зразу під ним, так що індіанцева голова була майже врівень з Ахавовими ногами. З цієї висоти Мобі Діка вже було добре видно за якусь милю чи близько того попереду: кожна хвиля, випереджаючи його, відкривала лиснючий білий горб, і кит розмірено пускав угору свій безгучний струмінь. Марновірним морякам здалося, що це той самий примарний фонтан, який так давно манив їх на осяяних місяцем просторах Атлантики та Індійського океану.

- Невже ніхто з вас досі його не помічав? - гукнув Ахав до матросів, що висіли на снастях.

- Я побачив його майже в ту саму мить, що й ви, капітане, і гукнув разом з вами,- відказав Тештіго.

- Майже в ту, та не в ту. Ні, дублон мій, доля приберегла його для мене. Тільки я, тільки я міг побачити Білого Кита перший, і ніхто з вас! Он, он! Дмухає! Дмухає! Он, знову, знову! - гукав він протягло, неквапно, розмірно, в лад із добре видними, чимраз довшими злетами китового фонтана.- Зараз пірне! Прибрати ліселі! Згортай брамселі! Спускайте три човни! Містере Старбак, пам’ятайте: ви зостаєтеся, поведете корабель! Гей, стерничий! На один румб під вітер! Так, хлопче, так тримати! Он хвіст мелькнув! Ні, то просто чорна вода! Готові там човни? Станьте всі біля них! Спускайте мене, містере Старбак, спускайте швидше! Швидше! - і ось він уже поплив у повітрі вниз, до палуби.

- Пливе прямо за вітром, сер! - закричав Стаб.- Утікає від нас! Але він ще не міг помітити корабля!

- Тихо там! До брасів! Круто під вітер! У левентік! Вибирай браси з навітряного! О так, так! Човни на воду!

За хвилину всі вельботи, крім Старбакового, були на воді, на них підняли вітрила, веслярі налягли на гребки, і вельботи стрілою помчали за вітром - Ахавів поперед усіх. Запалі очі Федаллаха горіли блідим, мертвотним блиском, уста його скривилися в жахливій гримасі.

Наче скойки молюсків-наутилусів, нечутно ковзали по воді легкі човни, але відстань до їхнього ворога меншала нешвидко. Що ближче до кита, то рівніша ставала поверхня океану, немов хвилі застилав якийсь килим, немов то був спокійний опівденний луг. Нарешті китобої, затамувавши дух, підпливли так близько до своєї жертви, яка неначе ще зовсім не помічала їх, що їм стало видно весь сліпучо-білий горб: він плив ніби сам собою, оправлений у обертове кільце з найтоншої, рунистої, зеленавої піни. Перед тим горбом видніла ледь піднята з води голова, помережана глибокими борознами. А ще попереду по м’якому турецькому килиму океану ковзало блискуче віддзеркалення широкого молочно-білого лоба, і його грайливо, з мелодійним плюскотом супроводили дрібні хвильки. А позаду кита тягся на блакитній воді гладенький жолоб його сліду, і обабіч нього вискакували й танцювали іскристі бульбашки. Але ті бульбашки вмить розбивали легкі лапки сотень веселих птахів, що черкали крильми воду й знов шугали вгору. І, наче флагшток, що підноситься над мальованим корпусом великого корабля, стирчало з білої спини