Переклади - Черемшина Марко

Відтак йдуть широкі, спорохнявілі уста без вуса та й без бороди.

З кутиків уст випливає поволеньки щось жовтавеньке і спливає на широку поорану голу бороду.

Відтак йде суха, натягнена шия, а на ній синій вовняний шаль.

Відтак йде чорний сюртук з нашиваними великими кишенями і з золотими гудзиками.

На лівім боці гойдається заржавіла медаль кругольняного товариства, званого «Кидай».

Відтак збігають в долину таркаті нагавиці, а під ними у долу широкі черевики з гумовими спряжками.

Ті черевики такі великі, що старий Лігман змістився би у них, стоячи разом і з капелюхом, і з червоним носом, і з шалем, і з сюртуком, і з медалею.

В лівій руці у нього скрипка.

Права рука підперта палицею.

- Добрий день, пане Лігман!

Та що це я верзу? Та ж він глухий.

Але Лігман однако йде через село і співає.

До війта прийшов лист з почти.

Війт його прочитав раз, а відтак другий раз і потер чоло та й кинув лист у шухляду.

А в тім листі стояло:

«Як колись загину, то ви, війте, маєте розпороти мою подушку та й вибрати з неї книжочку ощадності і на ту книжочку відобрати гроші. Там буде десять тисяч марок. Ті гроші мають піти на поминки на три рази. Але поминки робіть тільки весною! То най зійдуться старі і молоді, най музика грає, а вони най п’ють і харчують, та й най танцюють за мою душу, та най згадують, що старий Лігман дуже любив, аби довкруг нього люди веселилися.

Отже, в честь весни пишу цей тестамент».

- Добрий день вам, пане Лігман!

Старий сміється і співає, пускаючи у яру весну голос, як зозуля.

Цеї неділі задзвонили сільські дзвони голосніше, ніж звичайно.

Дорогою, між смеречиною, йшла процесія в красках, сонцем розмальованих. Напереді йшов паламар, високий хрест несучи. За ним ішли парубки з парубоцькими хоругвами. Одна хоругов була з червоного шовку, а на ній гойдалися два святці. На другій, синій хоругві, сидів якийсь плечистий святець на срібнім стільці, а на третій, жовтій, дряпався вгору лев. Всі три хоругви були шовкові і шелестіли, а тільки четверта, зелена, була оксамитна, а з неї звисали камінці рубінові. Всі вони лопотіли, начеб хвалилися перед вітром, що сидів собі на листю і шпильках дерев.

Було то на другу богородицю, і шати дерев вже пожовкли, як сухий тютюн, а листя вже бралося падати.

Дівки несли фігуру святої Еуфемії, яка загинула від лаби медведя. Другі дівчата мали повні приділки квіток і любистку і розкидали їх перед Еуфемією по дорозі. Чотири молодиці несли фігуру святого Івана, скривленого, начеб був хорий на роматизм.

Маленький і дуже старенький панотець пропадав із своїм дитячим личком у купі золотих, брокатових шат, а тільки із золотої чаші, яку він ніс, било в очі сонячне проміння. Перед ним ішов брат церковний з трійцею і з кадильницею. За ним ішов війт, тримаючи в руках новіський капелюх з червоною стяжкою і згорда споглядаючи на всю процесію. За війтом йшли газди, а за газдами газдині. Відтак йшли парубки, а за ними дівчата, а на самому заду йшли каліки і прошаки. Процесія помаленько посувалася між кичерами, а хлопці видзвонювали у дзвінки, аж птаха полошилася боками.

Навкруги дрімала святошна тишина завмираючої природи. Царинками розстелювало сонце свій золотий шовк, а голі помірки банували за тими стогами, що в оборогах вже відпочивали. Барабулька почорніла і просилася, аби її брати.

Між горами лежало село над срібного рікою, на яку натерхало осіннє золото.

З-поза одної маляви визирав на дорогу, якийсь червоний дах, а дальше під горою стояв дерев’яний млин, на якому повівала хоругов. Довкруги гори йшла процесія, а дзвінки так дзвонили, що їх гомін заповнював весь простір межи горами. Перед низькими хатами, коло яких проходила процесія, стояли мужицькі столи, а на них горіли свічки перед образами мальованих святців. На воротях стояли газди і газдині і клякали на коліна, коли коло них проходила процесія. Але небо не зважало на процесію і збирало над селом хмари. Насамперед сірі, череваті, а відтак гранатові і чорні, як ніч. Як веремінні путнички, посувалися тії хмари поважно і статечно. Пастухи, що йшли в процесії, розумілися на хмарах і пророкували:

- Заки зайдемо додому, змочить нас дощ до сухої нитки.

Як зачув тото війт, зажурився своїм новим капелюхом і підбіг до паламаря та й просив його, щоби йшов май швидше, а тоді і вся процесія приспішить свій крок.

- Що з того, коли панотець не зможе йти швидше,- відповів паламар і йшов дальше помало і поважно.

Царинками стала пересуватися довга тінь, що проганяла геть далеко золоте проміння. Над усім селом звисав смуток. Процесія виходила на вершок гори, на якій вже не було хат. Село впинилося в долині під горою, а за селом далеко тремтів лісок. З другої сторони гори зарисовувалося ген-ген далеко сіре містечко, з-над котрого гнали прямо на село чорні хмари.

Розійшовся запах води і паленого каміння, і закрапотів нагле краплистий дощ та й перестав, начеб урвався. Але за хвилею набрав сил і поллявся, гей з цебра. Процесія перемокла до нитки, а дощ не переставав, лиш падав і падав. Не було ніякого піддашшя, де можна було б сховатися.

Панотець поклав золоту чашу під свій апарат і накликав, щоб процесія йшла дальше кроком. Але процесія збаламутилася. Дітвора посиніла і стала русти. Молодиці, що несли святого Івана, кинули його на землю, так само дівки кинули святу Еуфемію і самі закинули запаски на голову і збігли в долину до найближчої хати. За ними побігли також і тоті, що хоругви несли, і старший брат з кадильницею, і війт, і парубки та й дівчата, та й молодиці, і всі газди і газдині, і всі каліки і хлопці, а навіть прошаки подерті. Лиш панотець і паламар лишилися на дощі, на дорозі. Через час і вони оба схоронилися до хати. Тут всі