Не спитавши броду - Франко Іван

— Боже мій! Що зо мною діється? Чи се ява, чи сон? Коли сон, так дай мені не пробуджуватись більше!

І він, нетямний, оп’янілий, цілував уста, личко, очі, чоло і руки Густині, раз німіючи з розкоші, то знов розливаючи цілі потоки пещених слів, оповідань з свого життя, голосних мрій, пересипаних поцілуями.

Вони посідали на траві, близесенько одно коло одного. Густя з виразом задуми гляділа десь далеко понад верхи гір, немов здоганяла оком ті дрібнесенькі срібні хмарки, що раз виринали з глибокої синяви неба, то знов тонули в ній. Здавалось, що вона забувала о всім, що її окружало, потонула і розплилась в теперішності, а з усеї її істоти оставсь тільки один порив у якусь темно-синю незглибиму далечінь.

— Чом я не та хмарка? — сказала вона. — Винирнула б собі з бездонної бездни, полюбувалась би сонцем, блакитом, погуляла б з буйним вітром і знов би розплилась, потонула б і сліду б не покинула!

— Невже се так приємно — щезнути і сліду ніякого по собі не покинути? — сказав задумчиво Борис.

— Я не знаю, — сказала Густя, — але мені здається, що таки приємно. Подумай лишень, що всякий слід — се свого рода пляма на чистій лазурі, всякий містить в собі хоч яку-небудь часточку земного бруду. І пощо? Знаєш, яка була моя найлюбіша забавка до самого недавнього часу? Сидіти над рікою, пускати з її хвилями дрібні палички та трісочки і глядіти відтак, як вони прудко, мов привид сонний, перепливають по чистій хвилі і ані слідочку по собі не лишають. Тілько тінь їх мигне, і більш нічого не стало. Отак і я рада б переплисти, перемигнути через життя, тихесенько, прудко, безслідно! Бог його зна, може се й грішно, але що ж я тому винна, коли воно так?

— Ні, Густочко, — сказав Борис, — се не гріх, а просто психологічне явище, звичайне в певній добі розвою нашого організму. У кождого чоловіка приходить така доба неозначених бажань, золотих і надзвичайно ярких мрій, раптових вибухів чуття. Але життя згладжує звільна ті вискоки, регулює той ручій і з розжареного, прискаючого металу виковує або пожиточний для людськості знаряд, або невдалий пшик.

— Але не забувай о тім, що є й такі метали, з котрих ніякого пшика не викуєш. Кинь його на воду, а він тобі полум’ям займеться і під руками згорить. Знаєш, любий мій, мені все здавалося, що ті люди найщасливіші, що вмирають замолоду, в цвіті віку і сили. Як гаряче бажала я не раз умерти молодою! Особливо літом, під час бурі, ціла суть моя починає якось розкішно тремтіти, проймається якимсь тривожним і заразом радісним прочуттям. Мені снилося не раз, що отак серед живої розмови, серед... серед любощів і поцілуїв простягається з неба золота нитка прямо в мою грудь, — без грохоту, без болю, без дрогнення я паду нежива.

— Все то само, Густочко, все то само! Бажання любові, бажання порівно душі і тіла — воно, немов той Протей, перекидається у всякі явища, в тисячні форми, не раз найсуперечніші з собою. Але тепер, люба моя, тепер, коли ти любиш, тепер воно повинно бути інакше. Адже ж ти любиш, правда?

— Правда.

— Мене любиш?

— Тебе.

— І будеш любити? Будеш мені вірною? Зможеш ураз зо мною...

Густя своєю ручкою закрила йому уста.

— Незносний! Ненаситець! Мало тобі сеї хвилі? Чуєшся щасливим, чи ні?

— Густочко! Як можеш про се питати?

— А коли чуєшся щасливим, то пощо покидати те, що у тебе перед очима, а забігати в будущину? Хіба ти знаєш, хіба я знаю, що криється за темною заслоною? Зверху вона помальована рожами та пишними квітами, але хто його знає, що поза нею криється?

— Що ж, Густочко, — сказав Борис, — гріх би мені був любити і не подумати наперед о тім, як забезпечити собі тоту любов, забезпечити своє і твоє щастя.

— Хіба ж ти в силі забезпечити його, бідний мій? Ні, покинь такі думи! Люби, доки любиться, а там побачимо, що буде.

І вона перший раз обвила його шию руками, притисла своє личко до його і почала палко цілувати його. Кров приплила Борисові до голови, затуманила його пам’ять. З цілою силою горячої любові він обняв сю чародійку-дівчину і серед поцілуїв та пестощів щезли всі сумніви, всі питання, всі обави, мов мряка на сонці.

— Роби зо мною що хочеш! — шептав він, ледве дух переводячи. — Я твій, навіки твій! Веди мене хоч по рожах, хоч по тернах, — усюди піду за тобою! Все віддам тобі, тіло і душу. Що буде, те й буде!

А вона, лагідно всміхаючись, слухала тих палких слів, хоч потроху вони й жахом її проймали.

— Ну, годі вже, годі, — сказала Густя. — Опам’ятайся, милий, пора нам іти. Там десь на нас чекають зо сніданням. На мене мамця сваритимуть, що задовго барилась, хоч лікарі мені казали щоранку в шпильковий ліс виходити. Розумієш? Ну, ходімо ж, але різними дорогами, ти обходь лісок отуди і приходь пізніше мене!

І з тими словами вона схопилась, ще раз гаряче поцілувала його в уста і побігла вниз лукою, а відтак, не Оглядаючись, щезла в лісовій гущавині на закруті стежки. Тільки срібний її голосок дзвенів, виводячи якусь веселу пісеньку, в котрій так і тремтіло та хвилювало розбурхане молоде чуття.

А Борис остався сам. Осліплений, оглушений усім пережитим, оп’янілий несподіваним і не зазнаним досі щастям, він не думав нічого, а тільки чув, як те щастя розпирало його грудь, задавлювало його серце. Тепер він справді не міг і не хотів думати про будуще. Що йому будуше? Що йому все на світі? За часину такого щастя можна все віддати, про все забути. Вона його любить, — от і все. Увесь кругозір його душі в тій хвилі аж почерез край заповнився тим чуттям, не лишаючи для нічого більше місця. Мовчки, тихою ступою пішов він другою стежкою вниз.

Звільна потекли тепер для Бориса і Густі нові, несказанно щасливі дні першої, чистої і непорочної, а проте гарячої і всеобіймаючої любові. Щодень вони уміли урвати часиночку, щоб незамітно, неспостережено бачитись денебудь на самоті, поговорити, націлуватись і наобніматись. Борис виливав перед Густею всю свою душу, свої надії і плани, своє прошле і будуще. Густя ж була якось дивно здержана. Про свою рідню говорила тільки загальними словами, а о собі не вміла нічого й сказати, крім своїх мрій та поглядів. Фактів з її прошлого, ані планів її будущого Борис не міг якось дізнатися. Правда, не в такім він був настрої, щоб уперто домагатись їх у неї. Густо-часто замість відповіді на питання в тім напрямі, він одержував палкі поцілуї або веселі жарти — і вдоволився ними.

Отак минув тиждень. Для Бориса сей тиждень був одним-одноцілим золотим сном. Тепер він не тільки нічого, крім Густі, не бачив і не чув, але нічого не бажав навіть, не боявся, не надіявся. Безвладно плив по пурпуровій хвилі, що серед солодких, упоюючих пестощів несла його невідомо куди. "Неси мене, хвиле! — говорило його серце,— неси, куди хочеш, чи до тихої щасливої пристані, чи на круту бистрину, на острі підводні скали! Я зазнав щастя, покуштував того меду, після котрого можна спокійно умерти, але жити спокійно в дотеперішній тісноті не можна".

У панства Трацьких частенько бували гості, ближчі і дальші дідичі, пани на однім селі або й на однім фільварку, лісничі камеральні або управителі великих дібр, з котрих кождий міг би був закупити і двох таких дрібних дідичів, але волів служити і обкрадати великі добра, ніж тратити на малих. Тоді в салонику Трацьких бувало весело і гутірно, дзвенів фортеп’ян, велись широкі розмови, пили каву і гербату, грали в карти. Борис звичайно не ходив

в таку пору до двора ані на обід, ані на вечерю, сидів в своїй офіцині і або слухав Тоньового балакання, або сам ходив по своїм тіснім покоїку з руками в кишенях і думав — не думав, а марив, снував якісь безконечні чарівні картини.

На хвильку, украдком впадала туди Густя, вони обмінювались кількома словами, палкими поглядами — і досить. Часом тільки його прошено до салону, коли в гостях було більше молодіжі і треба було когось чи для якої-небудь товариської забави, чи для танцю. Звичайна гірська шляхта не горда, тільки ограничена. Зато з приватними урядниками попадались і тямущі люди, німці, французи та бельгійці, і з ними не раз Борис заговорювався до пізньої ночі. В карти він не грав, то ж, скінчивши розмову, йшов до своєї офіцини і довго ще ходив по комнатці, вколисуючи свою уяву золотими снами.

— А у нас сьогодні цікавий гість, — сказала Густя, заглядаючи до дверей Борисової комнатки, — ану, вгадайте хто?

— Відки ж мені вгадати? — відказав він.

— Ваша колишня знакома, пані Міхонська! — сказала Густя і побігла.

Борис остовпів. Щось, мов різкий, холодний вітер, повіяло йому в лице. Серце забилось тривожно, немов віщувало якесь велике горе. Та женщина, котрої постать темною хмарою лежала на його минувшім, невже ж вона й тепер не являється на те тільки, щоб випхнути його з того золотого раю, в котрім він чується таким щасливим? Але за що ж? Що він їй винен? Та ба, Борис від першої своєї стрічі з нею виніс важке томляче почуття сліпої, елементарної сили, з якою у неї проявляється жіноча нам’єтність. Він і досі не перестав її боятися і для того рішився твердо — не показуватись їй на очі, щоб не накликати на свою голову біди.

— Вельможна пані просять пана до салону, — загомоніла в тій хвилі служниця, підхиляючи двері.

— От тобі й на! — скрикнув Борис і, не надумуючись довго, сказав: — Перепроси вельможну паню, що я не можу прийти.

— Вельможна пані конче просили, — сказала служниця і пішла. Що було робити Борисові? Він бачив, що тут годі викрутитись, і пішов.

— А, пан Борис! — сказала при його вході пані Міхонська, простягаючи до нього свою руку. Вона була ще в жалобній сукні, хоч її рум’яні лиця і палкі, на всі боки стріляючі очі зовсім якось не лицювали до тої жалоби.

Борис підійшов до неї і поцілував її простягнуту руку. Він почув, як під його устами рука її незамітно дрогнула.

— Слуга пані професорової, — сказав він. — Від пана Трацького довідався я, що пані ту поблизько живуть.

— І не були так добрі відвідати бідну вдову! — з якимсь лукавим смутком сказала пані Міхонська. — А воно таки зовсім недалеко, — через верх ідучи, ледве милька дороги буде. А мій небіжчик так дуже любив вас! Ні, ви невдячні, пане Борисе! Знають, пані, — обернулась вона до пані Трацької, — мій небіжчик любив його, як сина, і все було говорив мені: "Мільцю, той Борис — то моя одинока радість, то моя надія!" Ах, так, так!

І вона піднесла хусточку до очей, нібито обтираючи сльози, котрих там не було, а з-під тої хусточки боком зирнула на Бориса таким поглядом, що у нього аж мороз поза плечима пішов; йому пригадався її погляд з тої пам’ятної стрічі в кабінеті її покійного мужа.

— Що ж, ласкава пані, — сказав Борис, — я ту у панства Трацьких гість, і ніяково мені покидати одну гостину, а спішити до другої.

— О, я б нічого против того не мала, — сказала пані Трацька, мотнувши якось дивно головою.

— А бачите! — сказала пані Міхонська.