Людина біжить над прірвою - Багряний Іван

Машина тяжко поповзла, шарпаючись та захлинаючись власним ревом.

"Куди?.." — нашорошились усі, млосно завмираючи.

— Куди? — прошепотів хтось, невідомо кого питаючи.

— Хто зна... — Зітхання. Мовчанка.

Чути лише, як ззовні, певно, стоячи на крилах машини, хтось зрідка перемовлявся словами, яких не можна було розібрати.

— А пильнуйте лишень... — почувся шепіт із кутка, з темряви. — Якщо машина поверне ліворуч — значить... у ліс. А якщо праворуч...

Павза.

— Значить — теж у ліс... — додав хтось інший безнадійно.

— Хто зна... — прошепотів перший, захищаючи іскру невисловленої надії. Машина повернула праворуч.

— Куди нас везуть?!. — гістерично викрикнув, запитав чийсь юнацький, майже дитячий голос, звернений до варти. Максимові цей голос видався знайомим, тільки зміненим від жаху так, що тяжко було розпізнати, хто ж саме був його власник.

— Побачиш... — процідив котрийсь із вартових крізь зуби.

Юнака хтось тихо потішав.

Машина довго гойдалася на вибоїнах, ішла вгору, вниз, повертала, згідно з рахунком у запаморочених, одурілих від туги головах, уже сім разів ліворуч, сім разів праворуч і часом, здавалось, кружляла на місці на задніх колесах, мовби на п'ятах... Довго... Вже ніхто нічого й не шепотів, не питав, не вгадував...

Нагло машина зупинилась. Затряслась, ревнула кілька разів і притихла. Стояла, тихо воркочучи.

Вартові відкинули полотнище, — надворі було вже видно. Стояв ранковий туман над білим снігом. А з туману по снігу до машини підходив твердим німецьким кроком рій салдатів із автоматами на руку. Підійшли й стали осторонь. Розітнулась звідкілясь команда:

— Вилазь!..

Першими зістрибнули автоматники з непогашеним ліхтарем. Потім усі інші й Максим. Зістрибнули й стали по чотири насупроти рою салдатів. Було видно й тепер можна було добре роздивитися на білий світ і на людей.

Білий світ — це була околиця міста. З одного боку двори, з другого — голий, засніжений степ. А люди...

Насамперед виявилося, що юнак серед приречених — це був Костик! Шістнадцятирічний коректор із редакції, недавній комсомолець Костик. Решта ж його й Максимових колег — не привертали особливої уваги. То були чотири ряди однотипних якихось облич, землисто-сірих, зарослих, напівживих. Натомість привертали погляд інші люди — салдати. Виявилося, що всі салдати, — як ті, що зіскочили з машини, так і ті, що оце підійшли, — були якісь не звичайні собі салдати, якими їх звик бачити колись Максим, і навіть не такі, якими він уявив їх на підставі того, що бачив уночі, а якісь особливі, зовсім ще ним ніколи не бачені. Мало того, що вони були всі з погонами й злі-презлі з вигляду (особливо ж були злі ті, що підійшли), низькорослі, опецькуваті, понурі...

— Гвардєйці... — прошепотів Василенко до Максима, вияснюючи йому те, що той знав і без нього.

Але мало було самої цієї налички, щоб зробити їх такими незвичайними. Інше робило їх незвичайними. От вони, ті "гвардєйці", з соломою в шапках і в ковнірах, із вовчими вогниками в очах, стоять насупроти, мовчки озираючи із-під лоба групу в'язнів, а осторонь стоять їхні якісь начальники й щось радяться, позіхаючи.

Ба! Ось що робить їх надзвичайними! Всі ті "гвардєйці" одягнені в шинелі з англійського сукна; деякі, замість повстяників, мали англійські черевики; а озброєні всі здебільшого химерними американськими автоматами!.. Цілком не звичайні, а... "загрянишні"! Лише матюкалися всі по-російському.

— А, трам-тарарам! — закипів раптом один люто, вихопившись наперед. Низькорослий і клишоногий, він шарпнув свою "американку": — Я їх зараз одведу ось до Бога... цю мразь!..

Це, здається, був сам караульний начальник — "карнач".

— Ну-ну, — озвався понуро заспаний офіцер старшої ранги, досить неохайно вбраний також в англійське зелене сукно й черевики. — Не дурій, Кулагін! Ще встигнеш...

Клишоногий спочатку завагався, а потім вернувся на своє місце, не то гарчучи, не то скімлячи — точнісінько так, як пес, якому не дозволено вхопити за литку спотиньга.

"Крок германський, автомат американський, штани англійські, матюки російські!.. Га! Ось вона, квінтесенція епохи! Її дух, її геній у всій красі й величі. Її емблема, символ всесвітнього універсального професійного вбивці".

Цього ніхто не сказав уголос. Лише подумав. Це Максим. І та думка була разюча, як разючим було й видовище. Так, так... Крок германський, автомат американський, форма англійська, душа російська... Ні, не тільки російська. Матюки лише чисто російські, але душа... душа така ж, як і зовнішність, — мов циганський коц: р я б а і теж "універсальна" — марксо-енгельсо-ленінська з новітніми німецько-англо-американськими корективами. У висліді — замотеличена, тупа, жорстока, здеградована до ранги звичайного душогуба, душа сучасности. А в цілому — духовна й матеріяльна суть епохи.

— Ша-а-го-ом!! (Трам-тарарам!) Давай пішли! — розітнулася злобна дика команда. То карнач Калугін, лютував, що йому не дали цю "мразь" "одвести зразу до Бога". Далебі, він був лютий на весь світ, і на самого себе, і на всі околиці того світу, і ще не знати на кого й що.

А зі степу, гнаний вітром, котився на місто туман разом зі сніговою крупою, натикався на людей і притискав їх до засніжених, обчухраних тинів та парканів глухого передмістя.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Це була селянська хата, перетворена на тюрму й разом на польову гауптвахту. В ній уже сиділи під столом три танкісти й грали завзято в карти, коли прибула партія в'язнів і Максим серед них. Танкісти — босі, розхристані й простоволосі, сиділи під столом, неначе під балдахином, на соломі, склавши по-турецькому ноги, і не звернули на новоприбулих жодної уваги — смалили собі далі в дурня. Видно було, що для них це вже повторювалось не раз і було нецікавим.

Хата наповнилась людьми до самих дверей. Вона була простора й без ніяких меблів, — стояв лише єдиний стіл у кутку над танкістами та скрізь попід стінами було застелено добре вим'ятою соломою-кошканицею. Солома була трохи вогка, але то нічого. Новоприбулі попадали на неї купами, розташувались, і аж тоді почали оглядати один одного. Оглядали... Робили великі очі... Роззявляли роти вражено... І — мовчали. Прибирали байдужий вигляд і вдавали чужих і незнайомих. Лише юнак кинувся до Максима і, впавши поруч, уткнувся йому носом у плече, припав до грудей і заплакав... Це був К о с т и к! Добре знаний шістнадцятирічний комсомолець Костик із редакції... Максим притиснув його голову рукою до себе й не знав, що ж сказати цьому юнакові, цій дитині, що так передчасно, так занадто рано стала дорослою, маючи вже на своїх плечах цей безглуздий трагічний тягар, що його раптом навалило на нього життя... І мовчав, бо знав, що Костикові вже не можна збрехати.

Люди розташувались щільно один біля одного в чотири ряди. Біля дверей примостився вартовий з американським скорострілом, в англійській шинелі і в сибірських повстяниках. У хату, переступаючи через ноги сидячих, зайшов сержант у такій же шинелі й у повстяниках, постояв, сказав:

— Ну, от і все в порядку... — й пішов геть.

І тюрма зафункціонувала.

З-за ряднини, що нею було завішено двері до хазяйської половини, до т. зв. "хатини", визирнула жіноча голова, бистроока й молода, похиталася скрушно й, зітхнувши, зникла.

— Ей, ви, хлопці! — звернувся до всіх один танкіст — русявий, молодий і веселий шибайголова. — Оце ось визирала — це господиня. Бачили? Можна сказати, хазяйка цього готелю (під столом сміх). Пойнятно? Це во-первих. А во-вторих — мене звуть Вася. Це щоб ви знали й добре запам'ятали. І не просто Вася...

— А Вася — герой СССР!.. — додав понуро другий, тримаючи карти віялом.

— Ні, не герой СССР, а все-таки танкіст Окремої Сталінградської танкової армії... (Зітхнув). Може, був би героєм СССР, та от чорт його зна...

Вася не докінчив, що саме "чорт його зна", й почухав голову. І раптом несподівано закінчив:

— Хто з вас має насіння? О! Оце й буде во-третіх.

Мовчанка.

— Ех ви, — зітхнув Вася. — Теж мені колхозники...

Хтось кинув йому торбу з насінням. Вася піймав її на лету, помацав і радісно засміявся: — Насіння! — Потім подивився запитливо й здивовано на господаря: — Всю?!

— Як хочеш, — зітхнув господар байдуже й понуро.

— Е-е... — протяг Вася. — Ти хочеш випробувати героя-танкіста, чи не є він імперіяліст. Ні, брат, Вася бував у бувальцях... — Він розв'язав торбу, надсипав половину насіння на розстелену сорочку, зав'язав торбу й кинув назад:

— На! Лови, брат... Горе й радість — усе пополам!..

І заходився з товаришами ділитися насінням. Видно було, що цей Вася й виріс найперше по тюрмах, а тоді вже на війні. Жести, слова, міміка — все від типового безпритульника часів непу, і це лишилося на все життя.

Поділивши насіння й весело лузаючи, Вася виліз із-під столу, встав і попростував до Максима. Був він високий і ставний, хлопець — орел.

— Ей, куди, куди?! — зарепетував вартовий біля дверей на стільчику.

— А ти сиди там із своєю свистьолкою! Подумаєш…Хочеш насіння? На! Держи шапку!.. Бери-бери... — Вася відсипав вартовому жменю насіння в шапку й повернувся до Максима. Сів навпочіпки, взяв Костикову голову за чубок і підвів її.

— Ти чого, дурний, га?!

Костик ще дужче захлипав. Вася поклав його голову назад на Максимове плече, махнув рукою, подивився Максимові в очі й сказав, кивнувши на Костика:

— Страшно... Ну нічого (зітхнув), мені — теж...

А далі подивився ще пильніше Максимові в очі й промовив щиро, як до свого:

— От знамените, брат, учреждєніє! Поставлять отак собі стільця, посадять на нього ідола з свистьолкою, і вже ось тобі тюрма, га?!

Максим мовчав, дивлячись Васі в одверті й, либонь, розгублені очі. Видно було, і не так видно, як Максим угадав чуттям, що при всій своїй зовнішній веселості Вася смертельно нудився — мучився неприкаяною, передсмертною нудьгою.

Витримавши Максимів погляд, Вася посміхнувся:

— Ти, видать, не колхозник... Я-от танкіст, а ти хто?

— Архітект.

— А-а... Я ж так і знав!.. І малювати вмієш?

— Трохи... А що?

Вася засміявся:

— Чудесно! Я люблю, як малюють. Ти мене намалюєш... (Зітхнув). А я-от не вмію, і це погано, а то б я, знаєш, намалював би усю цю єрунду... — Він зробив рукою невиразне, широке, всеобіймаюче коло й сплюнув. Посидів мовчки.