Українська література » Класика » Людина біжить над прірвою - Багряний Іван

Людина біжить над прірвою - Багряний Іван

Читаємо онлайн Людина біжить над прірвою - Багряний Іван

Це була мішанина соромітництва, матюкні, цинічної бравади вбивць, сексуальної словесної лихоманки й високої температури алкоголю. І найсумнішим було те, що все це були на вигляд здорові, нормальні, ще й гарні селянські хлопці. Вражало саме протиріччя між враженням зоровим і враженням слуховим. Ні, це лише бравада, страшенно гіперболізована бравада! Доведена до потрясаючого абсурду. "Спосіб самозахисту перед божевіллям", як висловився колись один професор-психіятр про це саме явище в концтаборах.

Максим перестав дослухатися до розмов. Намагався нічого не чути, навіть забути, де він. Заглибився в себе. Почав дрімати, сидячи. Потім якось ненароком повернувся до столу і — аж кинувся від здивування...

Біля столу сиділа... Ната! Гарна, молодесенька дівчинка Ната!.. Як же ж це він не помітив зразу?.. Його знайома! Донька його друга. Вона сиділа, знітившись і завмерши, — тримала в пальчиках ручку з пером, занесену над аркушем чистого паперу, і, втягши голову в хутряний ковнір свого пальтечка, дивилась великими очима на Максима. І... плакала.

Так, це Ната, що її колись Максим носив на руках, донька його старшого віком друга Д., засланого й замученого десь у Рибінську... Максим трохи не скрикнув. Але втримався. "Та чого ж вона тут?!. Та це ж вона ото їхала машиною! Це ж вона там, ще в місті, щебетала й так вигравала голосочком перед начальником... Що ж вона пише?.." А дівчина дивилась на Максима не моргаючи, і тільки перо тремтіло в її руці, занесене над білим аркушем паперу. Вона мовчала, поводячи зрідка оком десь набік, але вона йому — Максимові — щось кричала своїми очима, щось питала, пояснювала а чи просила прощення...

І Максим зрозумів усе. Ті очі дивилися так, що не можна було не зрозуміти, не треба було пояснень. Ясно, чого вона тут і яке тяжке завдання їй поставлено.

"Невже ж це Соломон притяг її? Невже ж це він "змобілізував" її, "рекомендував" на таку тяжку роботу?! Так... Це ж вона має тут "свідчити" на нього... Писати... Господи!"

А дівчина кліпнула віями, й сльоза ляпнула на чистий аркуш. Дівчина злякалась і квапилася зітерти ту сльозу, витерти папір насухо, знищити слід на папері. А тоді нишком глянула туди і сюди — чи ніхто не дивиться, чи ніхто не бачив?.. "Ні, ніхто не бачив". (У хаті стояв гомін і клубочився махорковий дим). І знову очима на Максима...

— Не потерпай так, Нато!.. — зітхнув Максим ледве чутно. — І пиши, дитино, все, що в голову збреде... Все те не має ніякого значення...

— А ви... ви не гніватиметесь?.. — прошепотіла бідолашна дівчина самими губами, беззвучно й витерла носа хусткою, зітхнула: — Звеліли...

— Дурненька, — посміхнувся Максим. Помовчав. А тоді додав: — Там погоду роблять люди поважніші... А твій дитячий лепет... — і махнув рукою. — Пиши, Нато... Мені вже нічого не пошкодить, пиши. Думай про себе, та й пам'ятай про батька, дочко...

Дівчина нагло залилась сльозами й одвернулася геть. Скоцюрбилася над папером, плічка їй ходили ходором, "писала"...

— Ти що ж дєвочку обижаєш, га?! — звівся нараз із долівки високий, білявий хлопчина й став проти Максима, похитуючись, — п'яний, як чіп. Був у сибіряцьких "чосанках", з якимись медалями на грудях, стрункий і хвацький.

— Га!?. Вона должна работать, а ти... А стой!.. — придивився пильно, потім вернувся на своє місце, взяв пас із револьвером і портупеєю й підійшов знову до Максима, пристібаючи той пас із портупеєю і ніяк не можучи сп'яна пристебнути. Нарешті пристебнув. Потім витяг тяжкого пістоля й почав насупроти Максима наладовувати. Заправив у нього "обойму", посовав ців'ям...

— Ти що ж дєвочку зобижаєш, га?!. Засунув пістоля назад у кобуру.

— От ми зараз побачимо, хто ти... Підійшов до столу, заліз за нього з покутя, п'яним рухом відібрав у дівчини ручку й папір:

— Давай сюди... що ти там ще мазюкаєш!.. Оддихай, бо ти, сопливе, ще й писати не вмієш... Ось я!.. Ну от... — і наставився на Максима викоченими очима, похитуючись і ледве повертаючи язиком.

Максим дивився на хлопчину, і він йому рішуче почав подобатися. В жестах і словах цього п'яного в дим хлопця була іскра доброго, не передбаченого ані законом, ані начальством, ані ним самим, гумору й сенсу.

— Ну-с... Ти мені от зараз говори всю правду, а я буду писати... Пойняв?

— Пойняв. — Максимові початок припав до серця.

— То-то... Призвіще, ім'я й по батькові...

Максим відповів із найсерйознішим виглядом. І пішли запитання й відповіді. Запитання найдивовижніші й відповіді на них найсерйозніші. Так щиро Максим у своєму житті не відповідав іще жодному слідчому, перед якими не раз довелося йому бувати. Власне, він оце взагалі вперше на такі запитання відповідав, бо раніше, як правило, він завжди слідчих ігнорував.

У числі інших запитань були й на зразок таких:

— У Бога віруєш?

— Вірую...

— Гм... А в Сталіна віруєш?.. Віруй, брат, інакше плохо будеть...

Так ішло "слідство". Товариші "слідчого", лежачи, глибокодумно подавали репліки, робили зауваги. Та "слідчий" не брав їх у рахубу. Він провів "слідство" по-своєму й нарешті приступив до другої половини справи.

— От. А тепер я зроблю тобі приговор і ррростріляю, як собаку... Пойняв?

— Пойняв, брат.

Обірвав усе вістун, що нагло вскочив і гукнув, засапавшись:

— Сємьонов!.. До майора! Миттюі

"Слідчий" устав, провів рукою по чуприні, віддав ручку дівчині.

— На, кінчай ти... Діло, брат, важне! Його треба розстріляти... — і виліз із-за столу. Постояв посеред хати, трясучи шалено головою, далебі намагався витрясти нашвидку хміль із неї і, так трясучи, вийшов із хати, ледве втрапивши в двері.

Дівчина сиділа, читала "протокол" і сміялась у ковнір. Сміялась чи то від дивовижного змісту того протоколу, а чи тому, що "слідчий" списав геть увесь аркуш, а більше паперу в неї не було.

По якомусь часі хвацький "слідчий" Семьонов повернувся назад і вже був начебто зовсім тверезий, лише поблідлий трохи й дуже стурбований. Він зняв пас із револьвером, почепленим не на той бік, і поправив, перечепив на своє місце, підперезався як слід, обсмикався. Потім вийняв револьвера, перевірив і взяв його в праву руку. А тоді звернувся до Максима тихо, трохи розгублено:

— Ну, от... Так що ходім, брат...

Ніхто не подав на цей раз ніякої репліки.

Максим з Семьоновим вийшли в ніч.

— Стій! — скомандував Семьонов за порогом. — Ти йтимеш попереду, а я, брат, ззаду. Пойняв? А там буде видно... Пішли...

По якомусь часі:

— Слиш? Ти ж не тікай... Бо тоді, замість тебе, мене розстріляють, а це, брат, буде ошибка... Стой!

Максим став. Він бачив, що Семьонов усе ще був п'яний. Спершу, діставши серйозне завдання до виконання, хміль від свідомости серйозности того завдання трохи був вилетів, але потім той упертий хміль вернувся знову. І тепер ішла боротьба між тим хмелем і дисципліною випробуваного гвардійця.

— Слиш? Попереджаю: крок уліво, крок управо — і амба! На місці. Пойняв? А тепер пішли!..

Пішли. Топталися довго в темряві. Максимові вже приходила думка в голову, чи не взяти б у цього Семьонова пістоля й чи не махнути б... Але куди? Розумів, що чи з пістолем, чи без він довше не бігав би, як пару годин, а може, й того менше. Зайва праця. Але не це стримало Максима від здійснення такого наміру, а якийсь глибокий-глибокий відрух, якийсь тваринний інстинкт, що не велів йому шарпатись... Такий самісіньке інстинкт колись, як він випав був із вагону між рейки на ходу поїзда й лежав під страшним залізним гуркотом, велів йому не шарпатись, а затамувати жах і лежати спокійно, хоч би й кров його застигла кригою, а розум губився перед обличчям смерти. А тепер.,— Тепер, власне, йому тим більше не треба було поспішати ані в петлю, ані під кулю, коли й те, й друге було для нього однак забезпечене.

Топталися в темряві. Максим ішов попереду й раптом відчув, що він загубив свого конвоїра.

— Ей! Слиш? — почувся з темряви переляканий голос Семьонова. — Де ти?!

— Ось.

— Де "ось"?

— Ось...

— Фу, ти, чорт!.. — нарешті намацав Семьонов Максима. — Де ж ти шляєшся? — і роззлостився. — Іди прямо! Направо!.. Дай сюди твою полу... Та не хапайся за револьвер!..

Семьонов узявся за полу Максимового пальта, майже здираючи його з плечей, і так плентався за ним. Невідомо було, хто кого веде.

— Стій!

Стали. Поміркувавши трохи, Семьонов зорієнтувався. Пішли далі. Так іще деякий час топталися в темряві. Нарешті Семьонов гримнув уже іншим голосом, як візник кричить "тпррру!", приїхавши:

— Стій!!.

Зупинились біля якоїсь стіни. Стояли в темряві, тримаючись одне за одного.

— Не бойся, — промовив Семьонов, відсапавшись. — Я тебе не стрельну зараз. Не було ще приказу... Хоча для тебе, голубе, було б краще! — додав він, зітхнувши: — Я тебе по блату чикнув би льохко і... В інших, брат, буде тяжче... Шукай там ручку дверей! Єсть?..

— Є.

— Тягни.

Максим потяг до себе за клямку — двері відчинилися просто в хату.

— Катісь! — пробурмотів Семьонов і закрив за Максимом двері.

"Ага!.. Оце й є те "общеє число"!"

Хата, освітлена лойовою свічкою, була вщерть напакована людьми, що лежали, як дрова, суцільним звалищем долі, на полу й на печі і... хропли. Біля дверей стояв столик, на столику горіла та лойова свічка, а за столиком куняв вояк із забинтованою головою.

Максим як увійшов, так і зупинився біля дверей та й стояв, спершись на одвірок.

Було тихо. Лиш де-не-де те хаотичне звалище людських тіл хлипало спросоння й маячило. "Так... Оце й є те "общеє число".

— Петрович!.. — почулося тихо з найдальшого кутка. Це до Максима озвався чийсь голос, хтось упізнав його й озвався так сумно, сердечне:

— Лягайте там, де стоїте... Лягайте...

— Хто ви?

— Я? Староста... цього обчества. І взагалі...

— А-а...

Максим упізнав: так, це староста цього села! Василенко. А село це, значить, — Веселе. Яка іронія!..

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

...Обмерзлі кригою дерева дзвонили й лускотіли, неначе вони були скляні. Кожна найменша гілочка була оправлена в прозору кригу, світилася й блищала, і ціле дерево здавалося зроблене геніяльним майстром із чистого скла. При подуві вітру гілочки цокотіли одна об одну, лущали, а при сильних зударах маси таких гілочок об масу, скляної коси об скляну косу скло дрібно билося й з дзвоном осипалося на пішоходи, на скляну ж, вірніше, оправлену в скляне поливо, землю.

Відгуки про книгу Людина біжить над прірвою - Багряний Іван (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: