Основи суспільності - Франко Іван
Нестор усе ще сидів, опертий ліктями о стіл і затуливши долонями зажмурені очі. Він увесь тремтів, вдивляючися очима фантазії в ті несамовито блискучі очі графині Торської, котрі тепер ясніли перед ним, ненастанно, вперто свердлуючи його до дна душі, так само, як свердлували його тоді, в фатальній хвилі його найтяжчого упадку.
"Демон! Демон! Демон! — вертіло в його голові. — Се не проста жінка, се справді відьма, — недаром люди по селі говорять про неї, що вона кров людську ссе! А хіба ж мою не виссала? Хіба мене не зв'ялила? Чи не готовиться з'їсти мене до решти! Господи, рятуй мене від злого духу! Поможи мені ще вирватися з сеї западні, щоб я міг хоч раз дихнути свобідно, про направу того, що я ухибив цілим своїм життям!"
І він знов схопився і з подвійною силою, з гарячковим поспіхом почав ховати свої гроші по різних кутках, у різні скритки. Ще не був готовий і до половини з сею роботою, коли, втім, голосне стукання до дверей його покою перервало тишу і збентежило його до решти. Він аж підскочив зо страху, бачачи багато куп паперів і грошей на столі, бачачи неможність поховати все те в одній хвилі, і не знав, що має діяти. Чи удати, що спить, і не відзиватися? Ану ж се хтось у злім; намірі приходить, а не чуючи йото голосу, осмілиться і влізе досередини? Адже поки б він міг докликатися помочі, то могло б бути запізно! Він рішився обізватися, вхопив із шафи простирало і кинув його, на стіл так, що воно накрило гроші, на простирало кинув подушку, потім стару реверенду.
"Скажу, що роблю троха порядок у покої, а впрочім, не позволю ні до чого доторкатися... Не впущу сюди, запру двері до сього покою... Коли хто чого потребує, най ввійде до кухні і там скаже..."
Тим часом стукання до дверей роздалося другий і третій раз, поки вкінці о. Нестор, поховавши важніші сліди свого заняття в покої, не зважився вийти до кухні, запираючи за собою покоєві двері.
— Ну, хто там? Хто там? — озвався він, коли стукання знов роздалося твердо, хоч і не надто міцно.
— Та то я, панотче!
— Що за я?
— Та я, Деменюк.
— А чого вам?
— Та може би єгомость отворили? Може, чого треба, то я би...
О. Нестор тим часом успокоївся. Голос Деменюка, котрого зразу серед зворушення не пізнав, був для нього мов холодна вода в спрагу, Деменюка одного він не боявся, хоч і перед ним не видавався ніколи зі свого багатства.
— Та й стукаєте ж ви, Юрку! — з лагідним докором мовив о. Нестор, коли Деменюк увійшов до кухні і поклонився йому. — Я трошечки задрімав, нараз чую, мов гармати гримають. Я аж перелякався, гадав, чи не революція яка в селі.
— Та перепрашаю єгомостя, — з заклопотанням сказав Деменюк. — Я не хотів, бггме, не хотів! Тілько — знають єгомость мою натуру... Так мені тота дівчинисько з голови не сходить... І так мене щось сими днями за серце тисне, все мені здається, що якусь велику біду пошле бог на мене.
— Ну, Деменюку! Гріх вам таке говорити! — відповів о. Нестор, хоча сам не менше Деменюка вірив у прочуття, сни і віщі знаки. — Не слід нам, грішним, забігати наперед у божі присуди. Що бог пошле, то пошле, то мусимо витерпіти.
— Та я против того нічого й не мовлю, прошу єгомостя. Вже як прийдеся витерпіти, то що й казати, його свята воля. Але я сам не знаю, що маю думати про Маланку. Зовсім дівчина змінилася за сих остатніх кілька неділь.
— Та не бійтеся, Юрку! Се вам так здається, а з нею нічого не сталося.
— Ей, єгомость! Я її знаю! Не та вона, що донедавна була! Щось там у ній кипить.
— Ну, ну, Юрку! Причинюєте собі самі гризоти, І то надармо. Маланка мені як на сповіді говорила... Вона передо мною ніколи не брехала...
— А тепер не вірте! От зараз переконаємось! Я тепер власне від коваля йду. Щось мов замануло мене піти і ще раз поглянути на неї. Приходжу — кажуть, нема. Вибігла зараз по обіді, казала, що до старого єгомостя йде.
— До мене?
— Так і є. Каже: "Єгомость казали мені прийти, щось мають зо мною говорити". І пішла. То я власне для того прийшов і збудив єгомостя, щоби спитатися...
— Але ж вона в мене не була! Я її й на очі не бачив, як тілько там, у ковалевім огороді.
— От і бачите! От і бачите! Біда моя з дівчиною та й біда! — не то проговорив, не то простогнав Деменюк.
— Ну, ну, Юрку, — се ще не така страшна біда. Могла піти десь між посестри, погуляти, побалакати...
— Та я то розумію, прошу єгомостя! — поспішно перебив Деменюк. — Все се може бути! Але пощо вона бреше? Се мене тривожить. Адже ж знаєте, як вона в мене вихована. Ніколи не брехала. Чи зле, чи добре, вона все мені було скаже, а вже так забріхуватись, се ніколи не було її звичаєм. Та й тепер нема потреби. Адже коваль держить її як рідну дитину. Схоче погуляти чи між посестри піти, то він їй прецінь не боронить. Пощо брехати і ще й вас у брехню втягати?
О. Нестор потішав Деменюка як міг, хоча й видно було, що слова не плили йому просто з серця, з живого пересвідчення. Говорили уста, випускаючи звичайні утерті звороти, а думка тим часом шибнулась у інший бік, мов потопаючий, ухопилась за стебелину, що власне надплила по течії. І нараз він перемінився. Зі спокійного, напівсонного, охлялого він зробився оживлений, весь затремтів, почав поспішно кидатись і жестикулювати, живо, з поспіхом виговорюючи слова, що доторкались уже не Маланки, не Деменюка, але його власних гризот і клопотів.
— Та подумай, Юрку! Адже ж і я збрехав перед тобою! Аякже, прости господи гріха, — збрехав. Сказав, що ти розбудив мене зі сну, а то неправда. Куди мені до сну, Юрку! Горе мене притисло! Біда мені грозить, не приведи господи, яка біда!
— Що се таке єгомость видумують? — з лагідним докором спитав Деменюк, немов обертався до капризної і безпомічної дитини. — Яка біда?
— Ой, не видумую, Юрку, ні! Адже ж слухай, що мені нині сталося! Рано пані принесла мені сама каву. Я здивувався, але в серці у мене щось тьохнуло, немов шепнуло мені: стережись! І справді, сіла і почала розмову. Сюди-не-туди закидає, мов кіт довкола сала заходить, аж нарешті виїхала з тим, що її коханому синкові треба грошей, та й то багато грошей.
— Та чути, що панич думає женитись, та й то дуже багато.
— То, то, то! І вона мені про ту женитьбу товкла. Та я тому не вірю, Юрку! А там — нехай собі жениться, але я грошей не захотів дати. Ось вона при обіді вже прямо виїхала, що я повинен усі свої гроші записати їй і її синові.
— Так і сказала се?
— Сказала? — скрикнув о. Нестор. — Ні, не сказала, а кричала, грозила, звіром диким на мене напалась, вона і її чесний синок. Так-таки й кажуть обоє: "Сей маєток належиться і мусить бути наш, хоч ви собі й що міркуйте!"
— Ну, по селі пані графиня давно голосить, що ви записали паничеві весь свій маєток.
— Чи так? Ну, то я їй покажу, що завчасно се голосить. Слухай, Юрку! Я задумав обернути свої гроші на фундацію, щоби проценти з них ішли на бідних людей.
— Та се добре, але хто того допильнує по вашій голові?
— Як то хто? Намісництво. Я передам гроші до урядової каси з таким записом.
— Га, господи помагай! Певно, що се була би пам'ятка...
— Тілько знаєш, Юрку? Я тут не чуюся безпечним. Ані на хвилю не можу тут обезпечитись. Адже ж вони обоє, очевидно — знаєш? — І о. Нестор нахилився ближче до Деменюка і шептав йому майже до уха: — очевидно, вони чигають на мою смерть.
— Пек, запек! Най господь боронить! Се би вже була остатня річ! — скрикнув Деменюк.
— Ні, Юрку! — шептав далі о. Нестор. — Боюсь, що не остатня! Боюсь, що вони готові піти ще далі. Знаєш, донині я був би ні за що в світі не повірив сьому. Але тепер, коли почув їх слова, побачив оті дикі вирази в їх очах, ту звірячу кровожадність, безвстидну рівнодушність на людське терпіння, — ой, Юрку! Не доведи боже більше бачити! Обридження бере до людської натури! То тепер я всього, всього можу надіятися від них.
— Господи боже! — скрикнув Деменюк і вдарився руками об поли, але по хвилі додав: — Ні, єгомость! Се не може бути. Се у вас слабість якась. Що вже як що можна закинути пані графині і паничеві, але щоб вони аж на щось подібного могли пуститися — ні! Сьому я ніколи не повірю! Се не може бути.
— Може чи не може, але я не чуюся тут безпечним. Я боюсь.
— Ну, чень вам удень нічого не станеся, а вночі, коли хочете, я можу ночувати коло вас, у кухні.
— Ні, ні, ні! — замахав руками о. Нестор, котрому при всім його страсі навіть до голови не прийшло допустити якогось постороннього чоловіка, навіть такого, як Деменюк, ночувати з ним разом у одній хаті. — Се ні на що! Се не поможе. Хіба ти можеш в разі що до чого дати мені захист?
— Ну, все-таки що два, то не один. Не всяке відважиться йти на двох, а на одного, та й ще такого, як ви, то зовсім інше діло.
— Ні, Юрку! Так воно не буде, так недобре! Ліпше я ось що! Знаєш, що я задумав?
— Ну, що таке?
О. Нестор знов прихилив уста близько уха Деменюка, хоч довкола не було ані живої душі і ніхто не міг їх чути, він шепнув ледве чутно з великим секретом:
— Утікати відси.
— Куди?
— Куди-будь. До першого-ліпшого хлопа, аби сю ніч переночувати. А завтра далі! Заберуся до Львова, а там я вже дам собі раду .
Деменюк недовірливо похитав головою.
— Нелегка буде справа! І у котрого хлопа ви можете чути себе безпечнішим, ніж тут? Хіба ви не знаєте наших людей?
— А у Гердера?
— Що, у Гердера? У коваля? — з зачудуванням скрикнув Деменюк. — Ви хотіли би перейти відси до Гердера?
— Ну, а якби так справді? Що думаєш, вигнав би мене з хати?
— Коваль? Гердер! А, боже борони! А ще якби дізнався, на яке діло ви думаєте обернути свої гроші! Та він би ваші руки і ноги цілував.
— Не було би так дуже й за що, бо прецінь він сам своєю нинішньою розмовою напхнув мене на сю думку. Так знаєш що, Юрку? Не тратьмо часу! Бігай до коваля і скажи йому, що я задумав. Запитай його чи прийме мене до себе на день, на два? А може, злякається пані графині, бо вона йому, певно, за се не подякує.
— Щодо сього будьте спокійні. Коваль Гердер не стоїть ні о чию ласку і не боїться нічийого гніву. Се я можу вам сказати, навіть не питавши його.
— Ну, а коли так, то ще ліпше. Іди і розпитай його. А скоро він пристане і винайде для мене десь якийсь кутик своїй хаті...
— Там у нього осібний покій найдеся, просторий, гарний, з осібним входом.
— Ще ліпше! Ще ліпше! Коли пристане, зараз роздобудь мені воза і коня, а нехай і пару коней, щоби завезли мої меблі і все моє добро на нову кватиру.
Деменюк, ще не можучи зовсім отямитися з диву, потюпав від о.
