Основи суспільності - Франко Іван

Куди тепер подітися? До кого удатися? Кому повірити себе і той нещасний свій капітал, що чим далі, тим більше із скарбу ставався для нього тягарем, небезпекою? О. Нестор був так збентежений і зворушений до глибини душі, що не був в силі розміркувати над сими питаннями. Він почував тільки страх, небезпеку і непевність тут, де тепер находився, і другий раз, тремтячи і хапаючись, мов перелякана безпомічна дитина, встав з крісла і почав збиратися до відходу. Сим разом ані пані Олімпія, ані Адась не зупиняли його, не промовили до нього ані слова. Він вийшов, не прощаючись і не кланяючись, і потюпав до свого покою, де зараз щільно замкнувся, немов боячись, щоб зараз же за ним, в білий день, не прибігла сюди якась погоня.

А пані Олімпія і Адась ще хвилю мовчали. Вкінці Адась з плаксивим видом обернувся до матері.

— Що ж тут, властиво, сталося? Чого він так розгнівався?

— Не розумію, — холодно відповіла пані, — Щось сталося старому. Прийшов і почав говорити о своїй близькій смерті, о своїх гріхах, о покуті. Чортзна-що за дурниці! А мені зовсім не до того було. Розлютив мене натяком на те, що хоче записати свій маєток на якусь фундацію. Я почала йому як розумному чоловікові вияснювати, що його обов'язок є записати все тобі, а він — ні та й ні!

— І чого ж він так ненавидить мене?

— Хто його зміркує? Я думаю, що він не так тебе ненавидить, як гроші свої любить і боїться, що ти їх швидко розпустиш. Кілько разів я тобі говорила, Адасику, щоб ти при нім не надто показував свою панську натуру, удавав скромного, трудящого та дбаючого господаря.

— Ех, буду я перед старим ідіотом маскуватися та комедію грати! — скрикнув з огидливим жестом Адась.

— Ну, ось і бачиш, що з того вийшло. Тепер я вже й не знаю, що далі буде.

— А я не боюсь, — весело сказав Адась. — Коли він так любить свої гроші, то, певно, і до смерті не схоче розстатися з ними, не напише заповіту, і вони...

Тут урвав. Як колишній правник, він знав, що гроші ті ні в якім разі не стануть легально його власністю, тим більше, що перед судом годі йому буде покликатися на своє синівство, в котре і сам він не вірив.

— Ну, що вони? — запитала пані.

— Та що по закону перейдуть на скарб державний, а хіба невеличка часть піде на громаду.

— Е, се ще хто його знає, як буде! — промовила таємно пані, здвигаючи плечима. — Коли б тілько він справді не зробив заповіту без мого відома.

— Або коли б не схотів від мами геть випровадитися! — додав Адась. — Я щось так міркую, що він мами боїться дуже.

— Ні, про се не бійся! Вже я не буду дурна. Вміла його досі держати при собі, зумію вдержати й тепер. Чень то вже недовго буде. Та чорт з ним! Тобі пора їхати додому. Адже твої товариші леда хвиля тут будуть.

— Правда ваша! Пора їхати. Щоб чорт узяв дурного попа! Попсував мені весь гумор! Тьфу! Як він на мене визвірився! Точнісінько, мовби небіжчик із труни піднявся! Так до побачення з мамою!

— До побачення! — сказала пані Олімпія. — А прибувайте швидко, не дайте мені довго чекати!

Адась вийшов з маминого покою і, свищучи якусь мелодію, підхоплену в кафешантані, сів на свою повозку і поїхав.

А за хвилю по його виїзді з тих самих сіней тихесенько виповз Гадина, що там сидів у порожній бочці від капусти і підслухав усю розмову пані з о. Нестором і з сином. Виповзши на подвір'я, він нараз випростувався і, свищучи якусь пісню, пішов просто попід панині вікна, немов тільки що вернув відкись із села. Пані побачила його.

— І куди ти, погане насіння, волочишся? — скрикнула вона крізь вікно.

— В церкві був, — рівнодушно і спокійно відповів Гадина і йшов далі.

— Стій! Зачекай! — скрикнула пані, вихиляючись. — У церкві? Хіба тепер із церкви вертають?

— Троха по селу походив, поміж парубками.

— По селу? І чого тобі в селі потрібно?

— Адже ж нині в дворі роботи нема, то чень можна троха з людьми поговорити! — буркнув Гадина.

— Ах ти, огиднику! — лютилася пані. — З людьми поговорити! І які там люди схочуть говорити з такою худобиною? Ти, певно, в коршмі сидів!

— А що то пані мені гроші дали, щоби я мав з чим у коршмі сидіти? — з'їдливо відрубав Гадина, блиснувши на неї своїми чорними, як два углі, очима, аж пані Олімпія поблідла з лютості.

— О, не бійся! — скрикнула вона. — Знаю я, відки ти гроші береш?

— Відки? — понуро, але твердо огризнувся Гадина.

— І ще й питаєш! Небоже! Пам'ятай собі, що ти ще кримінал навідиш! Чуєш?

— Може, й навіджу, та чень дасть бог, що не сам.

— А се що має значити? Говори! — скрикнула пані.

— Нехай пані так голосно не кричать, бо я також дещо знаю!

— Що? Що? Що? — аж завищала пані Олімпія. — Що ти знаєш? Ну, скажи, що знаєш?

— Е, з вельможною панею багато би говорити, — грубо відповів Гадина, добре знаючи, що цвігнув її по болючому. — А я от голоден, а там, певно, вже без мене пообідали.

І, обернувшися плечима до пані, він пішов до кухні, де челядь справді вже вся сиділа при обіді, не думаючи чекати на нього. Гапка привітала його рясною лайкою, та він сього не слухав, але, вхопивши ложку, їв, що міг захопити. Тільки підігнавши трохи за другими, він відсапнув і озирнувся по товаристві. Тут був і старий Деменюк, і пастух від корів з підпасичем, і садівник зі своїм хлопцем, і Параска. Всі були, очевидно, голодні, бо не розмовляли нічого, тільки їли мовчки, сьорбаючи з великої миски яблучну зупу, на котру садівник дав яблук-падальниць, і закусуючи її чорним хлібом. Аж коли зупа скінчилася і Гапка принесла величезний баняк картоплі, а за нею Параска миску квасного молока, язики трохи розв'язалися.

— Що там таке сталося, Танаску? — запитав Деменюк, обертаючися до Гадини. — Чого се пані так на тебе розкричалася?

— Видно, що мене дуже любить, — сміючись сказав Гадина, вишкробуючи ложкою миску від зупи.

— Ну, але ти її, видно, ще ліпше любиш, — доповів садівник. — Ми вже тілько слухали: ти їй слово, а вона тобі десять, ти щораз тихіше, а вона щораз голосніше.

— Ну, так! Я все з процентом плачу, — не без гордості сказав Гадина, забираючися до картоплі. Картопля була в лушпинні, її треба було теребити, і се розгнівало його.

— Гапонько, матінко! — промовив він сердечно, обертаючися до Гапки.

— А що тобі, небоже? — відповіла та також лагідно, впадаючи в його тон.

— Дай тобі боже, щоб з тебе так ті ангели з ріжками по смерті шкуру лупили, як ми тепер оту святу бульбицю мусимо при обіді, лупити!

Загальний регіт був відповіддю на се побожне бажання.

— Ах ти, чортівське плем'я! — скрикнула Гапка. — Та за що ж ти мене так тяженько кленеш?

— Тяженько? Я хотів якнайделікатніше. А то за те, що нам отаку бульбицю в мундурі подаєш.

— Непотребе ти! — напустилася на нього Гапка, замахуючись здоровенною варишкою. — Адже як тебе заїду по гамалику, то світа божого не побачиш! Ти думаєш, що я не маю іншої роботи, як для тебе бульбу шкробати? А сам ти що нині весь ранок робив? Чому не прийшов та не пошкробав? А шкробало би тебе попід серце та по печінках, ти, худобо погана! А дивіть на нього!

Ледво-не-ледво вдалося Деменюкові втишити Гапку хоч настільки, що вона тільки потихо в закутці бурчала та вичитувала Гадині безконечні паремеї. А Гадина ані вухом не вів у той бік. Він сміявся, жартував з пані Олімпії, моргав до Параски, штуркав підпасича, трохи тумануватого хлопчика, оповідав про те, як Цвяха били під коршмою, і загалом був у дуже веселім настрої духу. А коли скінчився обід, він, виходячи, вщипнув Параску в рам'я і моргнув на неї значущо, а вийшовши на подвір'я, скрутився сюди-туди і, коли всі розійшлися, він шмигнув до возівні. За хвилю, крадучись, прийшла туди й Параска.

— Ну, що чувати? — шепнула вона.

— Чудесно, чудесно! — шептав радісно Гадина.

— Ну, що таке, говори!

— Знаєш, я підслухав розмову старої відьми з попом! Скажу тобі — чудо! Посварилися на забій!

— Ну! Що ти мовиш?

— Аж мені самому страшно було. Так і думалось, що вона кинеся на нього і задусить його на місці.

— Та за що?

— Не знаю вже, з чого їм пішло, бо початку розмови я не дослухав добре, але то знаю, що стара налягала на попа, щоби записав усі гроші на панича. "То ваш син", — каже. А він ні та й ні! Потому панич приїхав, знов удвох почали на нього налягати, аж старий розлютився і так крикнув на панича, що я й не думав, щоб він так потрафив кричати.

— Ну, і на чім же стало? — зацікавлена, питала Параска.

— Затявся старий. Усе одно товче: "Не запишу, бог би мене покарав. Хлопам роздам".

— О, о, о! Хлопам? Яким хлопам?

— Або я знаю! Потому казав, що на бідних запише, а паничеві ні та й ні.

— Ну, а стара що?

— А стара, як та ворона, все своє: "Отже ж, не запишеш нікому, тілько нам! Отже, наші будуть ті гроші!"

— Що ти мовиш? — скрикнула Параска, б'ючися об поли руками.

— Що чуєш.

— Що ж вона гадає з ним робити?

— Або я знаю. Та видно, що щось вони гадають, бо потому ще добру хвилю самі без попа розмовляли тихіше, так що я не міг чути.

— Ой, то щось може вийти погане! — зо страхом сказала Параска.

— Певна річ. Ота стара відьма до всього спосібна. Та вже я буду її добре пильнувати.

— Пильнуй, пильнуй, може, з того щось доброго і для нас вийде! — сказала Параска і незначно, мов миш діркою, вишмигнула з возівні. Гадина тільки що простяг руку, щоб її обняти, та її вже не було.

— Параско! — кликнув він стиха вслід за нею, та вона вже була далеко. Маркітний сам на себе і на неї, Гадина хвильку постояв, подумав, а далі поліз на підрю і, прогорнувши собі в сіні вигідне леговище, ляг спати.

Тим часом Адась, виїхавши від матері, погнав долі селом туди, куди недовго перед тим вертав о. Нестор по розмові з ковалем Гердером. Розмова з о. Нестором ще трохи млоїла його, мов оскомина на зубах, та швидко інші думки прогнали те прикре вражіння. Була се плитка, легкомисна і наскрізь змислова натура, у котрої фізичні імпульси переважали над духовими, чуття перемагали думку. Дбати про далеке будуще, укладати якісь хитрі плани — не було його ділом: він ловив момент, не дбаючи про те, що́ той момент Сплодить і до якого кінця доведе. Життя було для нього тільки сумою змислових розкошів, тож полювання на ті розкоші було цілим змістом його змагань і заходів.

Порівнявшися з обійстям коваля Гердера, він почав їхати помаліше і просто брами три рази голосно луснув батогом.