Живий Шевченко (Шевченко в житті) - Чуб Дмитро
Тим часом знаємо, що від виходу з друку першого видання "Кобзаря" і до сьогодні про Тараса Шевченка, його життя і його геніяльну творчість надруковано стільки статтей, розвідок, не тільки в Україні, а й по інших країнах світу, що їх тяжко навіть перелічити.
Аналізуючи й зіставляючи відгуки українських письменників, науковців та діячів, впадає в око той момент, що чужинці, які ознайомились з творчістю і життям нашого поета, раніше й переконливіше заявили про те, що Тарас Шевченко поет світового значення, що творчість Тараса Шевченка силою свого полум’яного й мистецького слова, силою своєї загальнолюдської правди переступила кордони своєї батьківщини.
При цьому слід сказати, що умови чи обставини для українського друкованого слова були тоді жахливі. Це бачимо хоч би й з листа Квітки-Основ’яненка до Шевченка, де він писав: "Надрукував 600 примірників, книжок, а продав усього 50, 200 роздарував, а 350 ніхто не хоче взяти й даром... Пани кажуть: хіба ми школярі? Пані кажуть: ми терпіти не можемо малоросійського язика". Та Тараса Шевченка не спіткали такі труднощі з розповсюдженням першого видання "Кобзаря", що вийшов 1840 року. Навпаки, його твори відразу пробили мур байдужости й ворожости до українського слова, піднісши відразу нашу мову й літературу на нечувану височінь, дарма, що відомий російський критик Віосаріон Бєлінський, висміюючи українську мову, писав: "Якщо й зможе в Малоросії появитися великий поет, то не інакше, як при умові, щоб він був "русским поэтом... сыном России".
Перші глибоко емоційні й захоплюючі відгуки на поезії Тараса Шевченка та на вихід його "Кобзаря" та "Гайдамаків" читаємо в листах тодішніх сучасників Шевченка — Квітки-Основ’яненка та Гребінки. А біограф Шевченка Михайло Чалий, що випустив три книжки про життя і творчисть Тараса Шевченка, писав: "Поезія Шевченка прозвучала високою піснею по всьому слов’янському світі, переконала в здібності українця до вищого поетичного розвитку навіть і тих, які "маючи вуха слу хати — не чують, маючи очі бачити не бачать". І далі зазначає, що "Муза нашого Кобзаря піднесла нарід у власних очах,а той православний нарід, який під гнітом кріпацької неволі, перестав себе вважати за створіння Боже". І далі підкреслює: "І дивовижна сила генія! Закинутий долею в темне царство кріпацтва, яке вбиває зародки всякого прояву таланту, всякий порив до розумного розвитку, — поет тяжкими зусиллями вибивається на світ Божий, самотужки поповнює прогалини в світі і, не маючи зразків, залишає нащадкам зразки незрівнянні".
Ще сміливіше оцінювали творчість нашого поета пізніші письменники. Борис Грінченко писав: "Шевченко своєю національною свідомістю єсть геній, а своєю незмірною вагою, значенням у справі національного відродження свого рідного краю єсть явищем феноменальним, єдиним, може, на світі". Тому він вважає, що нашого Кобзаря слід ставити не в гурт безіменних народній співців, а в товариство інших світових поетів".
Одним з найбільших прихильників і популяризаторів творчості Шевченка був Іван Франко. У своїй автобіографії він писав, що коли був ще в молодших клясах гімназії, то такі книжки,як "Переяславська ніч" Костомарова та "Русалка Дністровая" для нього були незрозумілі, "За то Шевченка, — згадує Франко, — я вивчив майже всього напам’ять".
Тож не даром Іван Франко написав не одну статтю про творчість Тараса Шевченка, перекладав його поезії німецькою мовою, а також часто виступав з декламаціями його поезій.
Сучасник Шевченка, літературознавець Павлин Свенцицький, пишучи про українську літературу 19-го віку і порівнюючи, хто з письменників більше відбив життя і душу свого народу, зазначає: "Хто не чував про Шевченка? Хто не знає чудових його творів? (Великі поети: Байрон, Ґете, Словацький, великий і поет Шевченко! З тими поетами до ряду він став, перевищив їх, величний! Доказати легко. Всі тамті поети в творах своїх власну лиш проявляють індивідуальність. За Англію не промовив Байрон; не виявлена в Гете Німеччина; всієї Польщі не добачимо у Словацькім; а погляньмо, чи є найменша проява життя України, щоб не відбилась вона, мов у чистому дзеркалі, в Тарасових поезіях? Вона живе своїм поетом, пишається в ньому; в поезіях його вона вся. Поміж 15-ма мільйонами не подибуємо душі живої, щоб не спорупшлась в грудях на відгомін Кобзаревої пісні. Байрона — пише він далі, — розуміють два мільйони англічан, Ґете — мільйон німців, Словацького — півмільйона поляків, Шевченка слухає, розуміє, з ним співає п’ятнадцять мільйонів! Тим він і великий, тим він і вищий понад усіх поетів", — так закінчує Свенцицький своє порівняння з велетнями чужих літератур.
Недаром і Пантелеймон Куліш, який часом нападав на Шевченка за його російські поеми та оповідання, писав: "...се вже був не кобзар, а національний пророк", а поруч дуже важливу оцінку дав і Іван Франко про Шевченка, пишучи: "Я не знаю в світовій літературі поета, який би став таким послідовним, таким гарячим, таким свідомим оборонцем за права жінки на повне і людське життя". А в іншому місці висловив знову глибоку думку, пишучи: "Він терпів 10 літ від російської воєнщини, а зробив більше для свободи Росії, ніж 10 побідних армій".
Але сміливість і революційність творів Тараса Шевченка часом декого навіть лякала. Письменник й історик Микола Костомаров згадує про свою одну зустріч з Шевченком у Києві, де наш поет прочитав йому свої не друковані ще вірші. "Мене обдало страхом, — писав у спогадах Костомаров, я побачив, що Шевченкова муза роздирає завісу народнього життя... Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпну ти або не знепритомніти від раптового світла істини... Горе відчайдушному поетові, — закінчує Костомаров, — він забуває, що він людина".
Але великі успіхи й популярність Шевченка декого з росіян, не кажучи вже про царських урядовців, навіть дратували. Таке трапилося з журналісткою Е. Штакеншнейдер, коли після заслання Тарас Шевченко виступив в Петербурзі на літературному вечорі, де брали участь і видатні російські письменники. У своєму щоденнику вона записала: "От вік вивчай і нічого не зрозумієш того, що називають публікою, Шевченка вона так прийняла, ніби він геній, що зійшов до залі Пассажу просто з небес. Ледве він зайшов, як почали плескати, тупотіти, кричати... Шанували мученика, що потерпів за правду... Але Достоєвський більший мученик за ту правду... Тим часом Шевченка приголомшили оваціями, а Достоєвському плескали багато, але не так. От і розбери" — закінчує вона свій запис. Але треба зазначити, що майже всі ті прихильники Шевченка серед росіян, відразу ставали проти Шевченка, коли заходила мова про самостійність України.
Активними популяризаторами життя і творчости Тараса Шевченка з українців були його біографи й дослідники творчости: М. Чалий (1816 — 1907), О. Я. Кониський (1836 — 1900), проф. В. Дорошенко (1879 — 1963), проф. Павло Зайцев (1886 — 1965). А з сучасних професор д-р. Ю. Бойко-Блохин, проф. П. Одарченко, проф. Ю. Луцький та багато ще в Україні сущих.
Але одно діло, коли Шевченка високо оцінює своя критика, свої фахівці літератури, а інше — коли про нього говорять діячі та знавці літературного світу.
Починаючи від 1843 року, тобто за два роки після виходу Шевченкового "Кобзаря", коли в Німеччині з’явились перші прихильні відгуки про його творчість, щороку все більше й більше по всіх країнах світу виходили з друку нові й нові розвідки, статті, окремі видання про неперевершену силу, мистецтво, і загальнолюдське світове значення творчости нашого Шевченка.
Видатний шведський славіст, референт Нобелівського інституту Шведської Академії Наук, Альфред Єнсен, що добре знав українську мову, написав дві книжки про творчість Тараса Шевченка, де зазначав: "Велика сила прийшла з Правобережної України, справжній обновитель української літератури... в історії всесвітньої літератури мало таких прикладів, щоб 26-літній поет виступив з такими зрілими творами перед народом, як Шевченко... В історії світової літератури він поставив собі пам'ятник, сильніший від брондзи".
Австрійський письменник, дослідник творчости Шевченка, Карл Еміль Францоз у своїй прачі про нашого поета ще в 1878-му році писав: "В особі Шевченка замучено найбільшого співця українського народу, геніального поета. Його талант не міг повністю розвинутись, та вже одне те, що він зміг написати, забезпечує йому безсмертну славу". А про біографію Шевченка він каже: "Його біографія читається, як роман, в якому герой, замість вийти з темряви до світла, потрапляє з ночі в ніч".
Багато користи для ознайомлення й популяризації творчості Шевченка на Заході зробила німецька поетеса Юлія Вірґінія, що переклала вибрані твори нашого поета німецькою мовою, додавши прихильну статтю про його творчість. У своїй статті вона зазначає, що успіх Шевченка не мав собі рівних в історії літератури і що він "має право займати у світовій літературі визначне місце".
У Франції перші статті про Шевченка з’явилися в пресі ще в 1847-му році, але найбільше французів познайомив з Шевченком французький культурний діяч Еміль Дюран, що був викладачем у Петербурзькому університеті. Він опублікував 1876-го року в одному журналі статтю, де писав: "Поет, який помер 15 років тому і якого ми хочемо тепер "відкрити читачеві", є народним у найширшому розумінні цього слова. Всі українські селяни знають напам’ять більшість його поезій і співають їх разом з піснями, почутими від своїх батьків або з уст народніх співців-кобзарів". Підкреслюючи глибокий філософський зміст поезій Шевченка, Дюран зазначав, що Шевченко такий великий поет, що він має всі дані, "щоб слава його перейшла кордони батьківщини і поширилась по Европі". Ця стаття була перекладена англійською мовою і того ж 1876-го року була надрукована в Нью-Йорку.
В Англії популяризатором творчости Шевченка був професор Оксфордського Університету Вільям Річард Морфіл. В Америці проф. Кляренс Маннінґ з Колумбійського Університету. Цікаве й те, що в усіх тих працях в кожній країні автори розвідок чи праць про Шевченка намагаються порівняти чи знайти щось близьке з своїми велетнями літератури. Так болгари знаходили аналогії з своїм Каравеловим та Ботєвим, мадяри — з Петефі, інші з Пуішкіном, Б.
