На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький

пла­хот і пос­та­вив не­ве­лич­ке ліжко в кут­ку ко­ло гру­би зад­ля се­бе. Шко­ла при­че­пу­ри­лась, не­на­че мо­ло­да дівчи­на до вінця. Сон­це ли­ло яс­не проміння в п'яте­ро чи­ма­лих вікон. Білі стіни ще збільшу­ва­ли світ. Лев­ко нар­вав в ого­роді ва­сильків, лас­кавців та чор­ноб­ривців і обквітчав ни­ми старі об­ра­зи на по­куті. Ле­онід Се­ме­но­вич в жар­ти обквітчав звер­ху й ста­ро­го пра­от­ця Ноя, кот­рий пок­ра­щав од жов­то­га­ря­чих пов­няків та од чор­ноб­ривців. Ці пе­ре­но­си­ни бу­ли зад­ля усіх і ро­бо­тою, і іграш­кою та гу­лян­кою.

Наймички по­пе­ре­но­си­ли в шко­лу потрібний по­суд до сто­лу, діжеч­ку на во­ду, навіть діжеч­ку й шап­лик для пран­ня плат­тя з відмо­ки, аби тільки збуться гор­до­ви­тої Маші, кот­ру во­ни вже зне­на­виділи вкупі з най­ми­та­ми за її на­хабність та гор­дощі. Ма­туш­ка да­ла свій мен­ший ста­рий са­мо­вар, що ва­лявсь десь у комірчині, аби тільки зди­ха­тись кло­по­ту.

Як сон­це ста­ло на вечірньому прузі, Фле­гонт Пет­ро­вич зап­ро­сив усіх до се­бе на да­чу на чай. Софія Ле­онівна зас­те­ли­ла квітчас­тою ска­тер­кою дош­ки на пов­би­ва­них кілках і звеліла по­да­вать са­мо­вар під вер­бу на причілок. Обс­та­ва вий­шла надз­ви­чай­на й ціка­ва. Діти обс­та­ли той стіл, а старі обсіли стіл на ву­ли­ках. Со­бач­ня теж позбіга­лась і ни­ка­ла од­далік ко­ло шко­ли або лізла під стіл. Ба­тюшці й ма­тушці зда­ва­лось, що во­ни ніби приїха­ли на якусь да­чу й ве­се­ло бав­ляться да­ле­ко од своєї гос­по­ди. Усім бу­ло ве­се­ло. Навіть ма­туш­ка за­бу­лась за завсідній клопіт в пе­редніші дні й з щи­рим сер­цем ба­ви­лась ніби десь в гос­тях да­ле­ко од гос­по­ди й од гос­по­дарсько­го кло­по­ту в ве­се­ло­му то­ва­ристві.

- Це вас не­на­че сам бог привів до нас, - го­во­рив ве­се­лий отець Зіновій. - Роз­ва­жи­ли нас в глу­шині та тро­хи розігна­ли на­шу нудьгу. Ми оце не­на­че заїха­ли ку­дись за три­дев'ять зе­мель на якусь го­ро­дянську да­чу та й п'ємо чай і роз­ва­жаємо се­бе в гос­тях, в то­ва­ристві.

Після чаю усі зай­шли в приб­ра­ну й оче­пу­ре­ну шко­лу. Шко­ла аж світи­лась ніби наскрізь, як клітка, од ба­гатьох чи­ма­лих вікон. Усі за­ра­зом заспіва­ли пісні, як тільки Лев­ко вис­ту­пив по­чи­нальни­ком і за­тяг ве­се­ло­го ко­зач­ка. По­рож­ня шко­ла аж за­гу­ла, як по­рож­ня церк­ва. І дов­го во­ни співа­ли та ба­ла­ка­ли ще й при світлі, до­ки Ївга не прибігла та да­ла звістку, що ве­че­ря вже го­то­ва. Гості ру­ши­ли з шко­ли че­рез го­род ря­доч­ком, не­на­че кач­ки поп­лив­ли по став­ку од­на за однією, і ве­че­ря­ли в от­ця Зіновія в ос­танній раз. Ле­онід Се­ме­но­вич не пішов но­чу­вать в клу­ню в зас­то­рон­ку. Він по­ба­чив, що вже не зне­се за­по­розько­го зви­чаю. Фле­гонт Пет­ро­вич з жінкою пішли но­чу­вать в своє но­ве жит­ло. Син­ка пок­ла­ли на ліжку, і він за­раз зас­нув. Ма­ша за­чи­ни­лась у пе­карні й теж ляг­ла спа­ти. В школі за­па­ну­ва­ла ти­ша сон­на та аж мерт­ва, ще більше примітна після гуч­но­го то­ва­рист­ва, ба­ла­кан­ня та ра­зу­раз­них співів. Один ма­ят­ник ко­ло го­дин­ни­ка цо­кав гуч­но та рівно. Світло по­гас­ло. Се­ло зас­ну­ло, не­на­че од­ра­зу ви­мер­ло. Шко­ла сто­яла на од­шибі ко­ло здо­ро­во­го ви­го­ну. Не бу­ло навіть чу­ти, як гав­ка­ли сільські со­ба­ки. Фле­гонт Пет­ро­вич мовч­ки хо­див впо­довж дов­гої світлиці. Йо­му уяв­лявсь дім йо­го батька, батько­ва світли­ця з тем­ни­ми об­ра­за­ми на по­куті, з ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми на об­ра­зах. Не­са­мохіть при­га­да­лись ди­тячі літа. Він зга­дав, як батько не пус­кав йо­го в Пе­тер­бург на на­уку в кон­сер­ва­торію, як ма­ти пла­ка­ла, си­дя­чи край ма­ленько­го віко­неч­ка. Те­пер він вий­шов побідни­ком з тієї життєвої бит­ви, пос­та­вив на своєму й до­сяг до то­го, чо­го так ба­жа­ла йо­го ду­ша.

Він сти­ха заспівав ве­се­лої арії. Мрії за­во­ру­ши­лись у йо­го в го­лові. Йо­му за­ба­жа­лось ку­пи­ти будлі-де над Рос­сю грунт і ха­ту й пос­та­вить да­чу в по­етичній оселі.

Софія Ле­онівна ле­жа­ла на ліжку й ку­ри­ла без­пе­рес­та­ну. Інші дум­ки во­ру­ши­лись в її палкій го­лові. Са­мотність та ти­ша вик­ли­ка­ли в неї інші мрії. Чуд­на, тро­хи східна обс­та­ва по­коїв при­па­да­ла їй до впо­до­би. Во­на лю­би­ла азійські різкі та га­рячі кольори, усе квітчас­те та по­цяцько­ва­не на перський зра­зець. Її дум­ки по­ли­ну­ли в да­лекі східні невідомі краї. Пе­ред нею май­нув Лев­ко, що не­дав­но тут сто­яв се­ред світлиці й виспіву­вав пісень. Во­на зга­да­ла Лев­ко­вих то­ва­ришів, що час­то за­хо­ди­ли до неї в гості; і ве­се­лий мо­ло­дий на­товп сту­дентів не­на­че за­во­ру­шив­ся тут, се­ред прос­тор­ної світлиці. І їй чо­гось ста­ло сум­но, що той на­товп роз­летівся на ва­кації, не­на­че по­ли­нув в який­сь вирій… а во­на зос­та­лась са­ма, за­ки­ну­та в якесь да­ле­ке се­ло на дов­гий час, в якусь глу­ши­ну, для неї чужісіньку.

«Флегонт не­за­ба­ром поїде ку­дись на гаст­ролі, і я зос­та­нусь са­ма в цьому глу­хо­му домі, не­на­че чер­ни­ця в келії… Ко­ли б хоч частіше одвіду­ва­ли ме­не тут мої знай­омі», - ду­ма­ла во­на, ски­да­ючи очи­ма по­рожні кут­ки по­рожньої світлиці.

І во­на зга­да­ла чу­дові очі в сту­ден­та Нар­ки­са На­за­ро­ва, кот­рий ду­же час­то одвіду­вав її в Києві. Він не­на­че став пе­ред нею се­ред світлиці в цій ніби перській обс­таві й осміхавсь своїми чер­во­ни­ми ус­та­ми. Між усіма знай­оми­ми сту­ден­та­ми він був їй най­спо­добніший. Йо­го од­но­го, тільки йо­го за­ма­ну­лось їй по­ба­чить в цім тихім соннім прис­та­но­вищі.

«Ой ко­ли б же ти при­був до ме­не хоч на го­ди­ну, хоч на день! В цих по­рожніх ти­хих по­ко­ях я б на­ми­лу­ва­ла­ся то­бою до­нес­хо­чу, хоч на­ди­ви­лась би в са­мо­тині на твої пе­кучі очі. - А він обіцяв, що при­бу­де до ме­не, до­ко­неч­не при­бу­де… ко­ли не тра­питься яка при­ти­чи­на од ма­тері».

І Софії Ле­онівні ста­ли неп­риємні ве­селі Фле­гон­тові співи. Во­ни не­на­че за­ва­жа­ли її ма­рить і од­га­ня­ли од неї ту пиш­ну мрію, що ніби уяв­ки ма­нячіла пе­ред нею, як зо­ло­те ма­ре­во на ту­тешніх ни­вах.

- Та годі вже тобі му­ги­кать! Не­ма тобі спи­ну ні вдень, ні вночі. Вже ви доб­ре нак­ри­ча­ли мені й Ользі Павлівні ву­ха за оці дні! Раз у раз кри­чать і не пе­рес­та­ють! - крик­ну­ла во­на сер­ди­то на чо­ловіка.

Флегонт за­мовк. Він вже доб­ре пос­теріг жінчи­ну вда­чу та жінчині но­ро­ви й дізнавсь, що во­на за­пек­ла, оп­риш­ку­ва­та й на­ту­рис­та, не лю­бе, як з нею спе­ре­ча­ються або справ­до­ву­ються. Він пос­лу­хавсь і за­мовк, бо лю­бив її, як свою ду­шу, і го­див їй, як ко­ханій та пе­щеній ди­тині.

- А що, Со­ню, прав­да, до­лад­на на­ша да­ча? Ди­вись, ли­шень, яка по­етич­на! І ви­сокі й світлі кімна­ти, і об­ра­зи, обквітчані зіллям та квітка­ми, обвішані руш­ни­ка­ми. Он­деч­ки чор­ноб­ривці, а он гвоз­ди­ки як гар­но виз­на­чу­ються на білих стінах! Навіть пра­отець Ной пок­ра­щав і по­мо­лод­шав, обквітча­ний гвоз­ди­ка­ми та чор­ноб­рив­ця­ми. Як приємно пах­нуть квітки! - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич і осміхнувсь якось со­ло­денько до жінки, по­чу­ва­ючи на душі приємний по­дих рідної сільської по­езії, сільської че­пур­ної, обквітча­ної зіллям світлиці.

- Ну,