На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький

вік. Йо­го жінка бу­ла пе­ще­на, ма­за­на кра­су­ня, бу­ла гар­на жи­во­ти­на, а не лю­ди­на. В неї, по­тай і не по­тай од чо­ловіка, тяг­ся ро­ман за ро­ма­ном, ли­цян­ня за ли­цян­ням, до­ки за це не пішла чут­ка по всіх усю­дах і дійшла й до чо­ловіка.

- То ти роз­по­чи­най діло за розвід. Візьми та роз­ве­дись з нею, то й ли­ху бу­де кінець, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Коли ж во­на не згод­жується, а си­лу­вать її не мож­на ж. Пев­но, має на думці по­ка­зиться, по­ки мо­ло­да кров грає, а як підтоп­четься, то й вер­неться до ме­не. Але я її зро­ду-звіку не прий­му. Во­на ме­не зра­ди­ла, за­на­пас­ти­ла ме­не й ос­то­гид­ла мені, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Це ви так тільки го­во­ри­те. Од­же ж прий­ме­те, як­во­на приїде до вас, - ска­зав отець Зіновій.

В сірих яс­них Ле­онідо­вих очах блис­ну­ло щось гост­ре. Стальовий блиск миг­нув і зник в од­ну мить. Він був упер­тий, зав­зя­ту­щий і невб­ла­ган­ний і за оби­ду й крив­ду не да­ру­вав ніко­му.

- Як приїде до ме­не, то й піде ту­ди, де й бу­ла, ко­ли їй за­ва­ди­ло в Києві; а я не стерп­лю та­кої оби­ди, - сказав він з осміхом.

- Це ви тільки так го­во­ри­те. «Як бу­де ка­ят­тя, то бу­де й во­рот­тя», - ска­зав отець Зіновій.

- Ой смач­ний же в те­бе, Олю, борщ з ку­ря­ти­ною! - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич, по­куш­ту­вав­ши бор­щу з тарілки. - Не­ма в світі смачнішо­го наїдку, як са­ло та си­тий доб­рий борщ. Оце так ко­зацька їжа! Оті со­ло­денькі пот­ра­ви, оті пун­ди­ки та ла­го­мин­ки - то все на­че тра­ва. Як дві тарілки бор­щу, то я вже й по­обідав. Цим я тільки й жив­люсь.

І справді, він виїв дві тарілки бор­щу й потім ще з'їв шма­то­чок пе­чені, а до третьої пот­ра­ви й не до­тор­кав­ся. За­раз по обіді Ле­онід пішов у при­хо­жу, роз­ку­тав з прос­ти­ряд­ла кар­ти­ни, вніс у світли­цю й пос­та­вив на ка­напі про­ти вікон. Кар­ти­ни бу­ли здо­рові й гар­ненькі. На одній бу­ли на­мальовані дівча­та, що тан­цю­ва­ли ко­зач­ка під ворітьми ко­ло сад­ка; на другій бу­ло на­мальова­но озе­ро й Альпи, а над озе­ром на бе­резі сто­яв бу­ди­нок, де на лавці сиділи панія й пан, а ди­ти­на ніби за­ди­ви­лась на во­ду, дер­жа­чи ляльку в ру­ках.

- Олю! - гук­нув ар­тист на всі по­кої ни­зо­вим ба­сом. - А йди ли­шень сю­ди та по­ди­вись на кар­ти­ни!

Ольга Павлівна шви­денькою хо­дою увійшла в світли­цю й ки­ну­лась до кар­тин, бо так са­мо, як і він, ду­же лю­би­ла кар­ти­ни.

- Оця мені спо­добніша: я люб­лю озе­ра та го­ри, а оті дівча­та та ло­бурі па­руб­ки хоч і гар­но на­мальовані, але нам, се­ля­нам, во­ни нев­ди­во­ви­жу, бо ми їх щод­ня ба­чи­мо. Та яка ж кра­са і в тих со­яш­ни­ках та пшінці, он­деч­ки за ти­ном? - ска­за­ла ма­туш­ка.

- Потривай ли­шень, ось я ви­не­су їх надвір в са­док, а ти по­ди­вись на їх у вікно, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Він ухо­пив обидві кар­ти­ни, пішов у са­док і по­че­пив на суч­ках на виш­нях. Кар­ти­ни пок­ра­ща­ли вдвоє. Во­да в озері аж лисніла. Хвильки на бе­резі аж біліли. Дівча­та й хлопці не­на­че сміялись і ма­нячіли, ніби ма­ленькі ляльки, по­начіплю­вані в зе­ле­но­му гіллі.

- Чи ви їх про­даєте, чи дур­но роз­даєте? - спи­та­ла Софія Ле­онівна в ма­ля­ра.

- Я їх вже по­на­во­зив бра­там чи­ма­ло, а в се­бе обвішав усі стіни, так що й курці нігде клю­ну­ти. Ко­ли во­ни вам спо­добні, то я й вам щось на­ма­люю. Про­да­ва­ти якось ніяко­во, і та­ки шко­да, та ще як мені сю­жет ду­же при­па­де до впо­до­би. А вольно­го ча­су в ме­не так ба­гацько, щой­ого ніку­ди діва­ти. Які вам до впо­до­би? Чи дівча­та та хлопці, чи Альпи? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Софії Ле­онівни, за­па­лю­ючи папіро­су.

- Обидві гарні. Я люб­лю й дівчат та хлопців… - про­хо­пи­лась во­на й тро­хи не ска­за­ла, - і сту­дентів, - але якось вдер­жа­лось сло­во на кінчи­ку язи­ка.

Він ро­бив папіро­си й пах­кав раз у раз, не пе­рес­та­ючи, та все щось го­во­рив, про щось оповідав. Папіро­са гас­ла, а він знов тер сірнич­ки та її за­па­лю­вав, все пах­кав без­пе­рес­тан­ку та все го­во­рив. Він роз­ка­зу­вав за ар­тистів або за уся­ких ре­гентів, за хо­ри, за півчих, за усякі співи й більше ні за що. Іншої роз­мо­ви в йо­го не бу­ло. Ця од­нобічність роз­мо­ви ски­да­лась на мо­но­манію і зго­дом об­ри­да­ла так, що всім, а більш од усього націям, бу­ла не­ви­держ­ка йо­го слу­хать, і во­ни втіка­ли з світлиці. Як він був ве­се­лий, то лю­бив оповідать ще й пе­ред­раж­ню­ва­ти ті осо­би, за кот­рих го­во­рив. Це пе­ред­раж­ню­ван­ня він так штуч­но уда­вав, не­на­че й справді грав будлі-де на сцені в те­атрі.

- Як же ви там жи­ве­те в Києві? Чи добрі до вас ченці? - спи­тав отець Зіновій.

- Поки що во­ни до ме­не добрі, але я до їх не ду­же доб­рий. Тільки еко­ном на півчеській, отой отець Паф­нутій, вже мені тро­хи ос­то­гид. Ко­ли не прий­ду справ­лять півчу, він усе стов­би­че в две­рях, або підслу­хає під две­ри­ма, або за­зи­рає в двері з-за одвірка. Після співки оце ся­ду та й ба­ла­каю з ве­ли­ки­ми півчи­ми, най­ня­ти­ми дрібни­ми уря­дов­ця­ми з кан­це­лярій, а він усе ви­со­вує сво­го гост­ро­го но­са з-за одвірка, підслу­хає, про що ми ба­ла­каємо, та підгля­дає, чи не стоїть ча­сом в нас пляш­ка на столі. Оце по­зав­чо­ра якось си­ди­мо, та й за­ба­ла­ка­лись до смер­ку. Ко­ли див­люсь, аж з-за одвірка вже ви­со­вується йо­го дов­га ключ­ка, не­на­че жу­ра­вель ви­со­вує сво­го дзьоба. По­ка­же дзьоба та й схо­вається, а ми все си­ди­мо та ба­ла­каємо. Він, пев­но, не втерпів, од­хи­лив дру­гу по­ло­вин­ку две­рей…

Леонід Се­ме­но­вич схо­пив­ся з місця, на­ла­пав на сто­ли­ку-ко­син­чи­ку в кут­ку ста­ру ба­тю­щи­пу скуфію, по­чим­чи­ку­вав в кабінет, надів скуфію, на­ки­нув на­опаш­ки ба­тю­щин каф­тан, за­ки­нув пат­ли за ву­ха, сту­лив до­ло­нею не­ве­лич­ку борідку, згор­нув навх­рест ру­ки на гру­дях і по­чав виг­ля­дать з-за одвірка: ви­су­не го­ло­ву та й схо­вається. Потім по­ма­ле­сеньку, не­на­че зак­ра­да­лась ли­си­ця до ку­рей, увійшов у двері, згор­бив­шись та скор­чив­шись в три по­ги­белі, ще й сту­пав на ході навш­пиньки. Він роз­тяг гу­би сли­ве до вух і так змінив свою пос­тать та обвід ли­ця, що й справді ски­нувсь на яко­гось мо­нас­тирсько­го шпи­гу­на-сли­ма­ка.

Всі за­ре­го­та­лись. Навіть по­важ­на Софія Ле­онівна засміялась. Ле­онід Се­ме­но­вич був та­ки доб­рий шту­кар і вмів ду­же штуч­но уда­вать уся­ких лю­дей уся­кої верст­ви.

- Господи Іісу­се Хрис­те, по­ми­луй нас! - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич то­неньким підлес­ли­вим го­лос­ком. - Чи все в вас га­разд?

- Амінь! Усе га­разд, усе! Тільки не­ма по чарці після співки, щоб гор­тань про­мо­чить, - вже гук­нув