Червоне і чорне - Стендаль

«Значить, Жюльєн закоханий, і ось тут, у мене в руках, портрет жінки, яку він кохає».

Опустившись на стілець у передпокої біля дверей його кімнати, пані де Реналь поринула в муки ревнощів. Її недосвідченість допомогла їй і тут. Здивування, яке вона відчула, полегшувало її муки. Увійшов Жюльєн, схопив коробочку, не сказавши ні слова, не подякувавши, побіг до себе в кімнату, розпалив камін і кинув коробку в огонь. Він, блідий, знесилений, дуже перебільшував небезпеку, яка йому загрожувала.

«Портрет Наполеона,-казав він сам собі, похитуючи головою.- І його зберігає у себе людина, яка висловлює палку зненависть до узурпатора! І портрет цей знаходить пан де Реналь, затятий рояліст, до того ж такий розгніваний на мене зараз! І на довершення необережності, на звороті портрета на білому картоні - рядки, написані моєю рукою. І тут уже не може бути ніякого сумніву щодо мого захоплення Наполеоном! І кожне з цих освідчень датоване. Останнє - позавчорашнім числом.

Так би й загинуло в одну мить моє добре ім'я! - казав собі Жюльєн, дивлячись, як горить коробочка,- а це все, що я маю, тільки ним я й живу... Що за життя, боже праведний!»

Через годину, знесилений і сповнений жалю до самого себе, він зовсім розчулився. Зустрівшись з пані де Реналь, він узяв її руку і поцілував з незвичною для нього щирістю. Вона аж зашарілася від щастя, але майже в ту саму мить відштовхнула Жюльєна в пориві ревнощів. Гордість Жюльєна, так недавно вражена, відібрала йому розум. Він знов бачив у пані де Реналь тільки багату даму; він зневажливо випустив її руку і пішов. У глибокій задумі блукав Жюльєн по саду, і на губах його з'явилась гірка посмішка.

«Гуляю собі спокійнісінько, наче я сам собі хазяїн. Дітьми я не займаюсь, і мені знову доведеться вислухати принизливі докори пана де Реналя, і він матиме рацію».

І Жюльєн побіг у дитячу кімнату.

Пестощі найменшого хлопчика, якого він дуже любив, трохи заспокоїли його жагуче горе.

«Цей іще не зневажає мене»,- подумав Жюльєн. Але незабаром він став докоряти собі за своє м'якосердя, вважаючи, що це з його боку не що інше, як вияв слабкості. «Їхні діти пестять мене, як оте куплене їм вчора мисливське цуценя».

But passion most dissembles, yet betrays,

Even by its darkness; as the blackest sky

Foretells the heaviest tempest.

Don Juan, c. I, st. 73 26

Пан де Реналь, обійшовши всі кімнати замку, повернувся в дитячу кімнату разом зі слугами, що несли матраци. Раптова поява цього чоловіка була для Жюльєна краплею, що переповнила чашу.

Блідніший і похмуріший, ніж звичайно, він кинувся до пана де Реналя. Той спинився й оглянувся на слуг.

- Пане,- сказав йому Жюльєн,- невже ви думаєте, що ваші діти з будь-яким іншим учителем досягли б таких успіхів, як зі мною? Якщо ви відповісте - ні,- провадив Жюльєн, не даючи панові де Реналю щось сказати,- то як насмілилися ви докоряти мені, що я не звертаю на них уваги?

Пан де Реналь, який вже отямився від переляку, вирішив, що цей селюк недарма дозволяє собі такий тон, що він одержав якусь вигідну пропозицію і хоче від них піти. А, Жюльєн уже не міг стримати своєї люті.

- Я проживу і без вас, пане,- додав він.

- Мені дуже прикро, що ви так розхвилювалися,- відповів пан де Реналь, трохи затинаючись. Слуги були за десять кроків, вони застеляли ліжка.

- Це зовсім не те, чого я жадаю, пане,- скрикнув Жюльєн у нестямі,- згадайте, якими образливими докорами ви мене закидали, та ще й у присутності жінок.

Пан де Реналь прекрасно знав, чого домагається Жюльєн, і болісна боротьба точилась у його душі. І тут Жюльєн, оскаженівши від люті, крикнув:

- Я знаю, куди я піду, пане, з вашого дому!

Почувши ці слова, пан де Реналь в ту ж мить уявив собі Жюльєна в домі пана Вально.

- Ну що ж, пане,- зітхаючи, відповів він нарешті таким тоном, яким кличуть хірурга, щоб зробити найболіснішу операцію,- я згоден вдовольнити вашу вимогу. Починаючи з післязавтра,- бо це буде перше число,- я вам платитиму щомісяця п'ятдесят франків.

Жюльєн трохи не розсміявся; він остовпів, і весь гнів його вщух.

«Я ще мало зневажав цю тварюку - казав він собі.- Оце ж і є, певно, найбільше перепрошення, на яке здатна ця підла душа».

Діти, що слухали цю сцену пороззявлявши роти, побігли в сад сказати матері, що пан Жюльєн страшенно гнівався але тепер він діставатиме щомісяця п'ятдесят франків.

Жюльєн, за звичкою, пішов слідом за ними, навіть не глянувши на пана де Реналя, якого він покинув дуже роздратованим.

«Він уже коштує мені сто шістдесят вісім франків, цей Вально,- казав той сам собі.- Треба йому рішуче нагадати про його постачання для притулку підкидьків».

Не минуло й хвилини, як Жюльєн повернувся до пана де Реналя:

- Мені треба піти на сповідь до пана Шелана; маю честь попередити вас, що я буду відсутнім кілька годин.

- Мій дорогий Жюльєне,- сказав пан де Реналь, вимушено засміявшись,- якщо хочете, то йдіть на півдня, ще й завтра на весь день! Візьміть коня в садівника, друже мій, їдьте у Вер'єр.

«Він їде дати відповідь панові Вально,- подумав пан де Реналь,- він мені нічого не обіцяв, але треба, щоб цей урвиголова трохи охолонув».

Жюльєн хутко зібрався і пішов на гору великим лісом, яким можна було пройти з Вержі у Вер'єр. Він не збирався зразу йти до пана Шелана. В нього не було ані найменшого бажання силувати себе знов, щоб розігрувати лицемірну сцену: йому треба було розібратися у тому, що робилося в його душі, і прислухатись до безлічі почуттів, які хвилювали його.

«Я виграв битву,- сказав Жюльєн сам собі, як тільки опинився в лісі, де ніхто не міг його бачити.- Так, я виграв битву».

Ця думка змалювала йому те, що відбулося, в найвигіднішому світлі і повернула душевний спокій.

«Отже, я матиму п'ятдесят франків місячної платні; пан де Реналь, певно, перелякався. Але чого саме?»

Міркування про те, що саме могло налякати цю щасливу й впливову людину, проти якої годину тому він кипів гнівом, остаточно заспокоїло Жюльєна. Його навіть на мить