Архів Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
- О, справді? І що ж то за невідома річ?
- Де зараз королівський діамант?
Граф хитро поглянув на співрозмовника.
- Оце і все?! Але як я, в біса, можу сказати вам, де він?
- Ви можете, й ви це зробите.
- Справді?
- Ви не залякаєте мене, графе Сільвіусе.- Холмсові очі, що вп’ялися в графа, примружились і спалахнули, мов два залізні вістря.- Ви для мене немов скляний. Я бачу вас наскрізь.
- Тоді, звичайно, ви бачите, де діамант!
Холмс радісно сплеснув долонями й з притиском підняв палець:
- Отже, ви знаєте, де він. Ви в цьому зізналися!
- Ні в чому я не зізнавався.
- Графе, якщо ви будете розумні, ми зможемо домовитись. Якщо ж ні, то вам буде не до жартів.
Граф Сільвіус утупив очі в стелю.
- Тепер ви мене залякуєте? - промовив він.
Холмс замислено поглянув на нього, наче майстерний гравець у шахи, що обмірковує свій вирішальний хід. Потім висунув шухляду й дістав звідти грубий записник.
- Знаєте, що в цьому записнику?
- Ні, сер, не знаю.
- Ви!
- Я?!
- Так, сер, ви! Ви тут увесь - кожен крок вашого злочинного й небезпечного життя.
- Ідіть-но до біса, Холмсе! - вигукнув граф, блиснувши очима.- Моєму терпінню є межа!
- Тут усе, графе. Усі подробиці смерті старої місіс Гарольд, що залишила вам свій маєток у Блімері, який ви так швидко програли.
- Ви марите!
- І вся історія міс Мінні Ворендер.
- Дурниці! Нічого ви з неї не вичавите!
- І ще багато чого, графе. Пограбування в експресі дорогою до Рів’єри 13 лютого 1892 року. І підроблений чек у Ліонському банку, того ж року.
- Ну, тут уже ви помиляєтесь.
- Але я не помиляюся в іншому! Ну-бо, графе, адже ви картяр. Навіщо ж грати далі, коли супротивник має всі козирі?
- А до чого тут камінь, про який ви говорили?
- Стривайте-но, графе. Вгамуйте своє нетерпіння! Дозвольте мені вести справу зі звичною доскіпливістю. Всі докази проти вас, але водночас у мене є незаперечний доказ у справі про королівський діамант - і щодо вас, і щодо вашого здорованя-охоронця.
- Справді?
- Свідчення візника, що віз вас до Вайтхолла, і візника, що віз вас назад. Швейцара, що бачив вас біля вітрини. І, нарешті, свідчення Айкі Сандерса, що відмовився розрізати для вас камінь. Айкі виказав вас, тож гру скінчено.
На графовому чолі набрякли прожилки. Його темні, шорсткі руки стислись у намаганні затамувати тривогу. Він спробував заговорити, але язик не слухався його.
- Ось карти, якими я граю,- мовив Холмс.- Я виклав їх усі на стіл. Проте однієї карти бракує. Короля діамантів. Я не знаю, де камінь.
- І ніколи не дізнаєтесь!
- Ніколи? Та будьте ж розумні, графе. Оцініть ситуацію. Вас запроторять до в’язниці на двадцять років. Так само й Сема Мертона. Яка вам користь із цього діаманта? Ніякісінької. А якщо ви його повернете, то обіцяю, що до суду ця справа не дійде. Ні ви, ні Сем не потрібні нам. Нам потрібен камінь. Віддайте його, і якщо ви добре поводитиметесь далі, то обіцяю вам волю. Але якщо ви знову попадетесь, то втратите волю назавжди. Проте поки що мені доручено роздобути камінь, а не вас.
- А якщо я не згоден?
- Ну, тоді, на жаль, доведеться забрати вас, а не камінь.
Він подзвонив, і з’явився Біллі.
- Гадаю, графе, вам слід запросити до розмови й вашого приятеля Сема. Врешті-решт у нього тут теж свої інтереси. Біллі, на вулиці, біля дверей, ви побачите здоровенного потворного джентльмена. Запросіть-но його сюди.
- А якщо він не піде, сер?
- Ніякого насильства, Біллі. Жодних грубощів. Коли ви скажете, що його кличе граф Сільвіус, він неодмінно прийде.
- Що ви хочете зробити? - спитав граф, коли Біллі зник.
- До мене тільки-но заходив мій друг Ватсон. Я сказав йому, що в мої сіті спіймалися акула й пічкур; зараз я волочу ці сіті, й обидві риби вже опинилися на березі.
Граф підхопився, тримаючи руки за спиною. Холмс засунув руку в кишеню халата.
- Ви не помрете в своєму ліжку, Холмсе.
- Так, я частенько думав про те. Але хіба це так важливо? Зрештою і ви, графе, помрете навстоячки, а не лежачи. Проте всі ці похмурі передбачення лише псують настрій. Чи не краще насолоджуватись нинішнім днем?
Чорні люті очі відомого злочинця дико, по-звірячому блиснули. Холмсова ж постать напружилась і стала неначе вищою.
- Не треба намацувати револьвер, друже,- спокійно мовив Холмс.- Ви чудово знаєте, що не насмілитеся його застосувати, навіть якби я дав вам час його витягти. Погані речі - ці револьвери, графе, вони так бахкають. Краще вже користуватись духовою рушницею. Овва! Я нібито чую легенькі кроки вашого вельмишановного приятеля. Добридень, містере Мертоне. Стояли на вулиці й нудьгували, еге ж?
Премійований боксер, огрядний молодик із недоумкуватим, упертим, неотесаним обличчям зніяковіло став на дверях, розгублено озираючись довкола. Холмсів лагідний голос спантеличив його; хоч Сем відчув у ньому якийсь підступ, він не знав, як йому поводитись. Він обернувся до свого кмітливішого товариша.
- У чому річ, графе? Чого йому треба? Що сталося? - запитав він глухим, хрипким голосом.
Граф знизав плечима, але замість нього відповів Холмс:
- Одне слово, містере Мертоне, ви програли.
Боксер далі розпитував свого спільника:
- Жартує він, цей чолов’яга, чи що? Мені не до жартів.
- Звичайно ж, ні,- мовив Холмс.- Можу запевнити вас, що через годину охота до жартів у вас відпаде цілком. Послухайте-но, графе Сільвіусе. Я людина заклопотана й не можу гайнувати час. Я піду до своєї спальні. Прошу вас, будьте без мене як удома. Так вам легше буде пояснити своєму другові,
