Домбі і син - Чарльз Діккенс

Чорноокій Сюзанні Ніппер, у її стійкій позиції спостерігача, коштувало багатьох зусиль стримувати себе під час цього переломного моменту й аж до відходу місіс Чік. Зате, коли дитяча кімната звільнилася од відвідувачів, вона винагородила себе за довгий піст.

- Можете вдягти мене в гамівну сорочку на шість тижнів,- сказала міс Ніппер,- а потім накласти ще тяжчу кару, якщо я коли-небудь чула таких двох шулік, як ці, місіс Річардс!

- І ще кажуть, ніби їй щось приснилось, бідолашній,- обурювалася Поллі.

- Ну, заждіть, красуні! - вигукнула Сюзанна Ніппер, кланяючись у бік дверей.- Кажете, вона ніколи не буде Домбі? І слава богу, що не буде, нам і не треба, годі з нас і одного.

- Не збудіть дітей, Сюзанночко,- сказала Річардс.

- Вельми вдячна вам, місіс Річардс,- образилась Сюзанна, якій байдуже на кого було гніватись,- і маю за честь, що я дістала від вас розпорядження, я, чорна рабиня, муринка. Якщо ви зволите мені ще щось закомандувати, то прошу ласкаво,- я слухаю.

- Які ще команди! - сказала Поллі.

- Ах, боже милий, місіс Річардс! - скрикнула Сюзанна.- Тимчасові тут завше постійними командують, чи ви цього не знали, ну, що ви, де ви народилися, місіс Річардс? Тільки де б ви там не народилися,- вела далі Заводіяка, енергійно крутнувши головою,- і коли б ви там не народилися, і як (а це вже тільки вам відомо),- затямте, будь ласка, що давати команди - це одне, а виконувати - зовсім інше. Хтось може комусь загадати сторчма стрибнути з моста в воду на двадцять п’ять футів глибини, місіс Річардс, але тому «комусь» може зовсім не захотітися стрибати.

- Ну, ну,- сказала Поллі,- ви сердитесь, бо ви добра душа й любите міс Флоренс, а накинулись на мене, бо більше нема на кого.

- Декому дуже легко стримуватись і бути спокійним, місіс Річардс,- відповіла Сюзанна, трохи пом’якшавши,- коли з їхньою дитиною поводяться, як з принцом, пестять і цяцькають, поки принцові стане задосить, але коли обмовляють гарне, миле, безневинне дитя, що нікому й слова поперек не скаже, то годі таке стерпіти. Ах ти, боже милий, міс Фло, погане ви, грішне створіння, якщо ви зараз же не заплющите очі, я покличу отих домовиків з горища, і вони вас живцем з’їдять!

Тут міс Ніппер видала жахливе «му-у!», що мало б належати ретельному домовикові бичої породи, який не бариться з виконанням закріплених за ним обов’язків. Заспокоїла вона свою юну вихованку тим, що накрила їй голову ковдрою і спересердя три чи чотири рази буцнула кулаком подушку, а потім згорнула руки, стиснула губи і решту вечора просиділа, мовчки дивлячись у вогонь каміна.

Дарма, що маленький Поль був, за словами мамки, «як на свій вік, дуже до всього уважний», він на все це звернув так само мало уваги, як і на готування до хрестин, призначених на післязавтра, хоч ті готування, пов’язані і з його зовнішнім виглядом, і з виглядом його сестри й обох няньок, йшли довкола нього повним ходом. Не виказав він, з настанням призначеного дня, і жодного розуміння його важливості. Навпаки, він більше, ніж звичайно, хотів спати і виявив невластивий йому поганий гумор, коли його почали одягати.

А був то сірий, наче залізо, осінній день з пронизливим східним вітром, що цілком пасував до загального настрою в домі. Містер Домбі, стоячи у своїй бібліотеці, уособлював у власній персоні і вітер, і сірість, і весь цей осінній день хрестин. Він чекав на гостей, холодний та непривітний, як погода, і коли його погляд падав крізь шибку вікна на дерева в маленькому подвір’ї, з них осипалося брунатне й жовте листя, немов уражене хворобою.

Бр-р! Темно та холодно було в кімнатах,- здавалося, і вони були в жалобі, разом із мешканцями будинку. Книги на полицях вишикувані за розміром, як солдати, стояли в своїх холодних, ковзких і цупких уніформах, ніби просяклі усі однією думкою: холодно. Книжкова шафа, засклена й закрита на ключ, не допускала й гадки про якесь ближче знайомство. Бронзовий містер Пітт, на самому верху, без жодного натяку на своє божественне походження, 9 стеріг неприступні скарби, наче зачарований арап. Видобуті з древніх могил дві урни по краях, ніби з двох амвонів, провіщали занепад і руїну, а дзеркало на камінній полиці, в якому водночас відбивалися обличчя містера Домбі, і його портрет, немов занурилося в тужні міркування.

Набір твердого й міцного причандалля коло каміна, здавалося, зазіхав на ближчу, ніж інші предмети, спокревненість з містером Домбі в його щільно застібнутім фраку з важкеньким золотим ланцюжком, білій краватці і риплячих черевиках. Але все це було ще до прибуття містера і місіс Чіків, його законних родичів, які незабаром об’явилися в його бібліотеці.

- Любий мій Полю,- промимрила місіс Чік, цілуючи брата,- сподіваюся, це буде перший із багатьох радісних днів!

- Дякую, Луїзо,- похмуро відповів містер Домбі. Вітаю вас, містере Джоне.

- Вітаю вас, сер,- сказав Чік.

Він простяг містерові Домбі руку з таким виглядом, наче боявся, що його вдарить електричним струмом. Містер Домбі взяв її, як беруть рибу, морську водорость чи якийсь інший слизький предмет, і, зараз же з підкресленою чемністю повернув назад власникові.

- Може, Луїзо, ти хочеш, щоб розпалили в каміні? - спитав містер Домбі, злегка повертаючи голову в краватці, немов то був чіп.

- О, ні, Полю, голубчику,- відповіла місіс Чік, з усіх сил намагаючись не клацати зубами,- для мене - ні.

- І ви, містере Джоне,- поцікавився містер Домбі,- не боїтеся холоду?

Містер Джон, що втиснув обидві руки в кишені по самісінькі зап’ястки і вже збирався було затягти тієї ж собачої пісеньки, яка нещодавно так образила його дружину, запевнив, що почуває себе якнайкраще.

- З моїм тра-ля-ля,- стиха додав він, але, на щастя, його спинив Товлінсон, який сповістив:

- Міс Токс!

І в бібліотеку ввійшла наша мила чарувальниця сердець із синім носом і невимовно закоцюблим обличчям, бо була вкутана, на честь близької церемонії, лише в гойдливий туман різних рюшечок та бантиків.

- Вітаю вас, міс Токс,- сказав містер Домбі.

Міс Токс,