Українська література » Класика » Сибірські новели - Антоненко-Давидович Борис

Сибірські новели - Антоненко-Давидович Борис

Читаємо онлайн Сибірські новели - Антоненко-Давидович Борис

Але душу мою здолати... — Він підступив мало не впритул до Большакова й, нахилившись над його тушею, що розвалилась на стільці, скорботно сказав, ніби жаліючи свого мучителя, — тобі несила. Моя душа підвладна не тобі, а... — він високо зметнув угору руку, і в очах його спалахнув такий вогонь, що Большаков мимоволі посунувся з стільцем назад, а начальник колони й завурче схопилися з місць, — ...а Богові! — вигукнув сектант, і була в його голосі така сила переконання, що навіть у мене, байдужого до релігійних справ, сипнуло морозом по спині.

Але недарма збентежились начальник колони й завурче. Светлов звільна опустив руку, відступив назад до дверей і випростався, чекаючи кари. А обличчя його світилось радістю.

Минула якась хвилина, коли Большаков з зусиллям одірвав погляд від очей незвичайного зека й прийшов до пам'яті.

— Заберіть його! — буркнув він до завурче й, коли той вивів Светлова, коротко кинув Абрамову:

— їдьмо.

Ми не поїхали до трьох колон, що нам лишалося оглянути, а завернули назад. Большаков їхав мовчазний і насуплений. У штабі району він ненадовго затримався в кабінеті Абрамова, швидко вийшов відтіля й, плюхнувшись важким своїм тілом у машину, скомандував шоферові:

— В Урульгу! Та жвавіше!

Пізно ввечері я приніс до Абрамова чергові папери на підпис. Мій шеф помітно ожив, задоволений, що досить легко збувся клопоту з наїздом Большакова, швидко підписав папери й усміхнувся до мене:

— Ось і пронесло грозу...

Я не стерпів, щоб не спитати, як саме Большаков розпорядився щодо Светлова. Якщо він не дав ніяких вказівок на колоні, то, напевне, зайшовши в штабі до кабінету Абрамова, дав волю своєму гніву.

— Розумієте, — розвів руками мій шеф, — не знаю, що сталося цього разу з Большаковим: ніякого розпорядження! Ні під суд, ні в ізолятор, ні навіть на роботу — нічого не сказав!.. Скільки знаю його, такого ще не траплялося з Большаковим!..

Через дванадцять років, коли мене привезено до Сов-гавані на звільнення з табору, я, одержавши належні документи й ще не звикши ходити без конвою, йшов, розглядаючись, вулицею незнайомого міста до міліції дістати паспорт. Зненацька я бачу перед собою Абрамова, про якого давно забув уже. Мій колишній начальник, чимось заклопотаний, ішов назустріч, не помічаючи мене. Він постарів і мав досить підтоптаний вигляд, проте, коли я привітався до нього, він одразу впізнав мене, зрадів і після звичайних у таких випадках розпитувань — коли, куди й чого, поздоровив мене із звільненням і, усміхнувшись, спитав:

— А ви пам'ятаєте в першому відділі БАМЛАГу начальника Большакова?

— Ще б пак не пам'ятати, а надто тої сутички його з сектантом... — Я спинився, пригадуючи прізвище.

— З Свєтловим, — підказав мені Абрамов і похитав головою. — То був номер, скажу я вам!.. Так Большаков і не покарав чогось того Светлова — ні тоді, ні пізніше. Але чи зацілів той сектант у страшний для таких, як він, 1937 рік — не знаю: мене переводили після закінчення основних об'єктів з відділу до відділу, поки я не опинився аж туг, на самому краю світу — в АМУРЛАЗі... А от Большаков не перетягнув через той рік.

— Як? — здивувався я.

— А так: у червні того року Большакова несподівано для всіх арештовано, а в грудні засуджено на десять років...

— Якісь зловживання виявили, чи що? — висловив я здогад, але Абрамов заперечливо похитав головою:

— У тому-то й річ, що ні. Засуджено Большакова за тою клятою п'ятдесят восьмою статтею, яку він так ненавидів...

— За п'ятдесят восьмою? — перепитав я, не ймучи віри почутому.

— Так, так, за десятим пунктом тієї статті — за контрреволюційну агітацію!

Я стояв ошелешений, ніяк не можучи зіставити розжирілого Большакова з орденом Червоної Зірки на грудях і контрреволюційну агітацію з його охриплого голосу...

Абрамов зітхнув:

— Тоді, знаєте, така круговерть скрізь пішла, що я й досі нічого не розумію...

Я глянув на годинника біля пошти, боячись спізнитись до паспортного столу міліції, і ми попрощались. Абрамов, міцно тиснучи мою руку й висловлюючи всякі побажання, наостанку сказав:

— Старайтесь тільки більше не попадатись сюди, голубчику!

Ми розійшлись у різні сторони, і я, думаючи про разючу мінливість Большакової долі, знову згадав картину Ге. Та хоч як намагався я, але ніяк не міг уявити собі намісника римського імператора в далекій Юдеї, прип'ятого до такого ж хреста, як і той, на якому розіп'яли колись з його наказу невідомого Ісуса з Назарета.

ХТО ТАКИЙ ІСУС ХРИСТОС?

У другій половині квітня теплішає і в Забайкаллі, і сонце лагідно світить навіть у Букачачі, цій обділеній богом і проклятій людьми місцині, де коло двох неглибоких вугільних шахт розкинувся широким квадратом табір примусових робіт. Сонячна днина вигнала всіх, хто прийшов із денної зміни в шахті й устиг пообідати, з бараків надвір, щоб хоч трохи подивитись бодай на призахідне сонце, якого вони через роботу у вічній темряві так мало бачать. Тільки з крайнього відділку першого барака, де міститься бригада "указників", ніхто не вийшов. Та й чого їм іти, коли вони й без того надихались свіжого повітря, працюючи цілий день на підсобних роботах не в глибині земних надр, а на поверхні. Вони щойно повернулись із таборової їдальні, і хоч баланда з турнепсу й якоїсь гички та ріденька кашка зовсім не вдовольнила їхнього апетиту, проте після їди краще полежати, ніж хтозна-чого тинятися без діла між сірими, неприглядними бараками. Люди в цій бригаді — здебільшого літні, поважні, що знають ціну праці й відпочинку. Щоправда, вони ще не звикли до таборових умов, а тому й думки їхні весь час линуть до далекої Рязанської області, до своїх домівок і кревних, від яких одірвало їх суворе життя. Усі вони за своєю вдачею домувальники, і їм ніколи б не бачити Сибіру й Букачачі, якби кожний із них десь у себе вдома не спізнився на роботу в теперішній воєнний час більше як на п'ятнадцять хвилин. За це їх покарано трьома роками позбавлення волі згідно з указом про спізнення. Саме через це вони й звуться указниками, становлячи собою якусь нову таборову породу людей, не схожу ні на побутовців — усяких злодюг, грабіжників і вбивць, ні на "ворогів народу" або контриків, засуджених за політичною 58-ю статтею Кримінального кодексу.

В'язні, або зеки, жартома звуть цих бородатих указників проказники, дарма що ці поважні рязанці аж ніяк не скидаються на пустунів і збитошників, що криються під російським словом "проказники". Це скорше якісь сусальні мужички з дореволюційних російських шкільних хрестоматій, що з примхи долі перенеслись у наш Букачачинський табір — місце цілком сучасне й реалістичне.

Серед цих загалом подібних один на одного членів бригади виняток становить, як сторонній предмет, чи, як кажуть у Росії, "инородное тело", уркач Петров, особа вельми непевна й темна. До того темна, що й не віриться, чи він справді Петров, а не якийсь Іванов або Сидоров. На прозвисько він Обезяна, і це так прилипло до нього, що навіть поважні указники інакше його й не зовуть. Хто зна, чого таборове начальство впихнуло Обезяну в цю роботящу бригаду. Може, тому, що Обезяна ніби "зав'язав" своє минуле й надумав виходити на роботу, чим зрадив "закон" блатних, і тепер йому небезпечно перебувати серед своїх недавніх побратимів; а може, йому доручено нишком наглядати за новими таборовцями, "щоб ті не перейнялись духом контриків, які на цьому таборовому пункті їх звідусіль оточують. Так воно чи ні, а Обезяні в цій бригаді, де не можна ні вкрасти, ні нашкодити, бо одразу ж упіймають і тяжко битимуть, — пісно й нудно. Знічев'я він то блукає нервово по приміщенню, як замкнутий у клітку вовк, то кидається раптом на нари, задираючи при цьому високо ноги.

Відрізняється від своїх неворушких, приголомшених крутим поворотом долі земляків і їхній бригадир, котрого всі звуть скорочено по батькові — Митрич. Це літній, але досить ще енергійний чоловік, що, видати, бував у бувальцях. На противагу своїм землякам він поголений, проте, як і бородані, релігійний. Він навіть демонстративно показує свою вірність богові й, якщо інші тільки потай шепочуть молитви у свої густі бороди, то Митрич, не звертаючи уваги ні на кпини начальства, ні на глузування в'язнів, ревно хреститься в їдальні перед тим, як сісти хлебтати баланду й щиро дякує богові за малопоживний таборовий обід. Він самовіддано обстоює свою бригаду й через те має постійний клопіт з нарядчиком, якому — аби вигнати людей на роботу, а до того, що в когось порвались чуні[1] або комусь і досі не видано бушлата, байдуже. Щодня Митрич щось доводить нарядчикові, в чомусь переконує, щось канючить у нього і так тому набрид, що нарядчик не може спокійно говорити з Митричем і раз у раз кричить йому: "Ні, я таки виб'ю з тебе цю рязанщину!"

Що саме має на увазі нарядчик під словом "рязанщина" — важко сказати. Може, наполегливе обстоювання інтересів своєї рязанської бригади, а може, й ті характерні слова, всякі "давеча", "намедни", "посулить", які зникли в сучасній російській мові, але якими, наче навмисне, послуговується Митрич під час своїх невеселих розмов з нарядчиком. Та хай собі нарядчик кричить, що хоче: Митрич знає — нарядчики, як і все на землі, не вічні, вони часто міняються, а бог на небі незмінний, завжди один. Тому Митрич і далі хреститься, молиться й усяко захищає свою бригаду. Ось і зараз він затримався в нормувальника й щойно тільки прийшов до барака, бо нормувальник ніяк не хотів зараховувати перенесення козел з місця на місце, а Митрич записує кожен порух своєї бригади на роботі, бо від цього залежить вага хлібних пайок на завтрашній день.

— Ех, братці мої, товаришочки! — каже він, сідаючи на ослона біля столу, щоб трохи перепочити. — А сьогодні ж — страсний четвер. Люди підуть на страсті, слухатимуть у церквах дванадцять євангелій, повернуться додому із засвіченими страсними свічками... — Митрич сумно прицмоктує, мовляв, а нам тут усе це заказано, й пускається далі в елегійні спогади: — А завтра підуть до плащаниці, знаменуватимуться... А там — великодня ніч, співатимуть "Христос воскресе", святитимуть паски...

Обезяна, що нудиться й не знає, чим би заповнити час до вечірньої перевірки й роздачі горбушок[2], каже:

— А ти б, Митричу, розказав би нам що-небудь про Христа; якийсь би романисько про нього тиснув[3].

Митрича зовсім не бентежать такі зовсім не підходящі до божественного імені вислови, бо він знає, що блатар Обезяна інакше й не може вимовити своє бажання, а тому не звертає на них особливої уваги, задоволений уже з того, що Обезяна обійшовся якось цього разу без матюків, якими пересипає звичайно свою мову, мов усними розділовими знаками.

Що ж, думає Митрич, чом би й не розповісти Обезяні про Ісуса Христа, не спробувати навернути цю погрязлу в гріховну твань душу на праведну путь? Чи ж не повірила в слово боже розпутниця Магдалина й чи не звернувся до Спасителя з каяттям розіп'ятий разом із ним розбійник? Просвітити невіру — це теж добре діло, що зарахується тобі на останньому Страшному суді, котрого нікому не обминути — ні слідчим і суддям, ні попкам[4] на таборових вишках, ні всяким нарядчикам.

Відгуки про книгу Сибірські новели - Антоненко-Давидович Борис (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: