Сибірські новели - Антоненко-Давидович Борис
Туг знову виникало питання — чому вона з такими фізичними даними працює не на загальних роботах — копає землю для насипу, носить ноші з цеглою і цементом тощо? Тут явно не обійшлося без чиєїсь високої протекції такого цабе, як Василь Іванович Шкатов. Ні, таки, мабуть, це його очі й вуха, послані стежити за мною.
Хоч мені й не було з чимось критись, боятись, що якесь моє необережне слово буде занотоване й передане кому слід, та все ж почувати коло себе постійного таємного наглядача було бридко. Але що я міг вдіяти? Мені лишалось тільки, удаючи байдужого, жестами розтлумачити глухонімій, де стоїть мітла, відро, лежить ганчірка, й провести по кімнатах, в котрих треба підмітати й мити підлогу. Дівчина тямуще кивала головою. Так я завів її до кабінету начальника району Абрамова, показуючи, що тут треба сухою ганчіркою протирати письмовий стіл і все, що на ньому лежить.
Абрамов уже збирався йти, але, побачивши нас, похмуро спитав:
— Це та, що від Шкатова? Як її прізвище?
— Не знаю, вона глухоніма, спитаю в Шкатова, — відповів я, на що Абрамов многозначно мугикнув і пішов. Для мене не лишилося сумніву, що й Абрамов догадується про справжнє призначення глухонімої.
Отак Настя опинилась у штаті канцелярії й щодня приходила загодя, щоб до початку роботи в штабі району попідмітати й навести лад. Потім вона сідала в канцелярії біля стінки подалі від мене, складала на колінах руки й мовчки чекала моїх можливих дальших розпоряджень. Якщо хтось заходив до мене в якійсь справі, вона не виявляла найменшої цікавості й, навіть не глянувши, хто там прийшов, дивилась далі бездумним поглядом у вікно. "Невже така натренована, що й навзнаки не дає про своє підглядання?" — думав я, дивуючись, і коли-не-коли нишком зиркав на дівчину. Іноді мені здавалося, що я схоплював у Настиних очах якусь затамовану тугу, але вона враз відчувала мій погляд, повертала в мій бік голову й поспішно всміхалась. О, що то була за усмішка! Ні прихованого дівочого кокетування, ні привітності, лиш вираз покори й готовності виконати чергове моє розпорядження. То була спішно накинута маска усміху, за якою крились потаємні думки й почуття. Але про що вона думає й відкіля береться ця неперейдена туга в карих очах? Чи то мордує її совість, що погодилась на ганебне завдання дяді Васі, чи тужить за далеким селом, відкіля її хтозна за що забрали й невідомо, чи повернеться вона коли туди до своїх рідних? Це пантели-чило мене й ускладняло зробити якісь висновки.
Часом я пускався на нескладні хитрощі. Кликав, приміром, пальцем Настю до себе й наказував на миґах принести мені папку з паперами, що лежала на шафі. Коли Настя поверталась од мене, щоб виконати розпорядження, я голосно кричав їй: "Стій! Чекай!" Але вона не оберталась і приносила папку. Так симулювати глухоту міг би тільки бувалий у бувальцях уркач-рецидивіст, а не простодушна селянська дівчина.
Одного разу я зовсім похитнувся в своїх здогадах і не знав, що й думати.
Кур'єр Лапшин, з якого після приходу Насті жалилось осоружне прибирання штабних кімнат і лишилось тільки розносити по колонах усякі накази й інструкції, з чим він успішно справлявся наприкінці дня, мав тепер досить дозвілля. Чи то Лапшин і досі не міг ніяк наїстися після вимушеного тюремного постування, чи з природи був ненажера, тільки весь вільний час він шугав десь у пошуках додаткових їстівних ресурсів. Якось йому пощастило розжитись на худезного старого півня, кілька картоплин, що почали проростати, й щіпку солі. З цього добра Лапшин зварив у своєму задимленому казанку курячий суп. Своє вариво він обережно приніс до канцелярії з кавалком пайкового хліба та двома дерев'яними ложками й запропонував Насті поділити його трапезу. Не знаю, може, він і раніше пробував упадати коло неї, а це вже заходився, як кажуть, підбивати клинки, проте Настя досі мовби зовсім не помічала свого товариша в роботі. Не зрушила з місця вона й тепер, коли Лапшин приніс суп і сунув їй у руку ложку, запрошуючи жестами покуштувати його кулінарний витвір. Настя здивовано подивилась на ложку, на Лапшина, не розуміючи, чого той хоче від неї, а коли Лапшин показав своєю ложкою на казанок, вона нерішуче глянула в середину задимленої посудини.
І тут сталося щось незбагненне.
Настя скочила з місця, кинула щдливо ложку, схопилася долонями за щоки й дико заревіла. Я вперше почув її голос, що скидався більше на виття звіра, ніж на людський крик. З перекошеним від жаху обличчям Настя вискочила з канцелярії, і якусь хвилину з коридора чулося, віддаляючись, її страшне виття.
Нічого не розуміючи, я підійшов глянути в казанок. Картопля добре розварилася, перемішавшись з шматками курятини, на поверхні рідини подекуди плавали жовті плями жиру. Нічого особливого я не знайшов у Лап-шиновому супі, хіба що неприємно виглядала з рідини півняча лапа з скоцюрбленими кігтями, трохи схожа на мертву дитячу руку. Певна річ, ця лапа не викликала апетиту, але не могла ж вона спричинитись до такої бурхливої реакції в Насті. Відомо ж бо, як у в'язнів через постійне недоїдання притуплюється почуття гидливості, і я певен, що Лапшин обгризе навіть шкірку на цій лапі. Лапшин аж рота роззявив, коли Настя вибігла з канцелярії:
— От дурепа! Що ж їй — фрикадельки з марципанами подавай, чи що? — і апетитно впорав сам увесь казанок.
Настя повернулась до канцелярії не скоро. Очі припухли від плачу, на обличчі такий сум і безнадійність, ніби вона повернулася з похорону найдорожчої в світі людини. Переступивши поріг, Настя стрепенулась і з острахом глянула, чи нема в кімнаті Лапшина з казанком, але той давно вже вийшов. Сіла на своє звичне місце під стінкою і глибоко зітхнула. Навіть не накинула на обличчя своєї маски-усмішки, хоч відчувала мій пит-ливий погляд, і з неприхованим розпачем дивилась крізь вікно в далечінь.
Ця дивна подія захитала мою підозру щодо особливої місії Насті в нашій канцелярії, а її дике виття, що довго відлунювало в моїй голові, змусило повірити в її глухоту — так виють, не можучи говорити, тільки німі. Але все ж таки — хто вона? За яку провину засуджена? Відкіля ця туга в очах, що прикривається штучною усмішкою? На це все не було відповіді. Я навіть не знав її прізвища, хоч треба було оформити Настю в наказі по району. Про це можна було дізнатися тільки в Шкатова, але йти в його засекречений відділок мені не хотілось і я поклав собі чекати слушної нагоди. Така нагода незабаром випала.
Одного дня я прийшов на вечірню роботу в штабі трохи раніше, щоб до приходу начальника Абрамова підготувати термінові папери на підпис. У кабінеті Абрамова Настя саме кінчала прибирати, і мені довелось почекати, поки вона протре ганчіркою письмовий стіл, щоб я міг покласти туди свої папери. Обов'язки прибиральниці Настя виконувала й раніш сумлінно, а оклигавши після тої події з Лапшиновим супом, бралася за них ще з більшим старанням, і навіть у її силуваній усмішці стало проглядати щось природне. Вона й тепер, закінчивши прибирати на столі, всміхнулась мені й відступила до стінки. У цей час до кабінету зайшов дядя Вася Шкатов.
З блиску очей і доброго настрою я збагнув, що дядя Вася був трохи напідпитку. Він зайшов сюди, очевидно, до Абрамова, але, побачивши мене з Настею, спитав:
— Ну, як вона? Ти задоволений?
— Працює добре, шкода тільки, що глухоніма й через те її нікуди не можна послати, — відповів я, але дядя Вася нетерпляче ворухнув плечима.
— Так сталось у неї. Це не природжене...
— Мені треба провести її в наказі, а я не знаю ні її прізвища, ні статті.
— Прізвище її — Грицай, Анастасы Семенівна Грицай. А стаття... ^ Тут дядя Вася на мить загнувся й назвав мені номер такої статті, якого я ніколи не чув ні в тюрмі, ні в таборах.
— А який злочин передбачає ця стаття?
— Злочин? — перепитав дядя Вася й — аж дивно — ніби він трохи зніяковів. — Ти ж був на Україні тридцять третього року?
— Був. То що?
— А що було на Україні тридцять третього року?
Он куди гне дядя Вася! Хто ж не знає про той страшний рік! Але я був уже метикований і знав, що перед представниками органів безпеки називати деякі речі своїми іменами — небезпечно: це можуть розцінити як наклеп на радянську дійсність чи контрреволюційну агітацію, і через те відповів ухильно:
— Подекуди були тоді, здається, продовольчі труднощі...
— "Труднощі"! — перекривив мене дядя Вася і раптом роздратовано випалив: — Голод був, твою мать, а не труднощі!
З того, що він матюкнув мене, я зрозумів: лихих намірів щодо мене дядя Вася не має, але все ж треба матися на обачності. А тим часом дядя Вася не вгамовувався. Чи то він сьогодні хильнув зайву чарку, що переважила його можливості нормально поводитись, чи, може, його дратувала моя явна нещирість, тоді як досі він ставився до мене добре: підписав, не вагаючись, мені цілодобову перепустку, і я не помічав, щоб за мною стежили його оперативники, коли я заходив до висілкової крамниці купити якийсь господарський дріб'язок. І тут дядя Вася сказав таке, що зовсім виходило за рамки добропорядності чекіста в розмові з в'язнем, до того ж засудженим за політичним обвинуваченням.
— А про людоїдство на Україні ти чув?
Я зовсім розгубився й був ні в тих ні в сих.
— Подейкували про таке, але я не вірив тим чуткам...
— "Не вірив"! — знову перекривив мене дядя Вася, зовсім уже роздратовуючись. — Корчиш із себе незайману цнотливу дівчинку! їли й трупи, і людей! Чого брехати?.. Попервах ми їх просто ковдли, але всіх же не перестріляєш — от і почали за цією статтею в табори їх пакувати...
— Значить, і Настя?.. _
— І Настя їла людське м'ясо... Я знаю и справу. Разом з божевільною матір'ю їла зварений труп свого однорічного брата. Це в неї з тих часів і глухота з німотою сталася...
Дядя Вася зітхнув.
— Всяке тоді було...
У цей час зайшов Абрамов, і я поспішив вийти, щоб не заважати начальству говорити між собою.
Настя сиділа вже в канцелярії на своєму місці. Уникаючи глянути їй в лице, я поспішив жестами спровадити її спати.
Мішане почуття якоїсь ніяковості, жалю й відрази сповнило мене всього, і я не міг бути зараз з Настею в одному приміщенні. Настя вийшла, та однаково каламуть тридцять третього року, що осіла була в пам'яті під впливом нових життєвих потрусів, знову спливла нагору.
На екрані пам'яті, як із притертої літами кінострічки, поставали призабуті вже кадри...
