Темнота - Самчук Улас

І як Нерон, коли кидав живих людей на пожертя левам. Іван дивувався: як усі ті люди дуже добре знають, що вони "за правду"… За таку правду, що готові за неї йти в огонь, або посилати в огонь інших. І тільки одно: чому всі ті правди в остаточному стають посміховиськом для тих самих людей.

Очевидно, думав Іван Мороз, що справа тут не в самих правдах. Очевидно, щоб іти в огонь, або когось в огонь посилати, для того треба мати якусь силу і треба витворити в собі певне переконання. Отже: віра! Фанатизм! Треба мати віру і треба бути фанатиком. Але як? Але як? Спішить з запитом Іван Мороз. Вірити, що Карл Маркс краще знає, де лежить справжня правда, ніж Ісус Христос? Або вірити, що Мишко буде кращим господарем, ніж Іван? Ні, ні! Тут щось не в порядку. Так, так! Є і багаті, і бідні. Є справедливість і несправедливість. Є за і є проти. Можна і вірити. Вірити у сонце і місяць, у бика і крокодила, у Конфуція і Будду. Багато, багато вірили. Вірили, бо вірити хочеться, бо вірити треба. Бо Венера, Аполлон, Посейдон — боги. Бо Христос найбільший учитель, Людина-Бог. Бо Магомет найбільший пророк. Бо Карл Маркс найбільший вчений-соціолог.

Іванові вже починає крутитися голова, якась каруселя… Усе йде обертом. В очах мигають видива. Пливуть віки, світи, планети… Він намагається опанувати собою і прокидається в той час, коли вартовий, що біля дверей за столом, підходить до Іванова, що сидячи задубіло спить, і кричить йому в саме вухо:

— Іванов! — Іванов здригається, але не прокидається.

— Простягни руку! — командує вартовий. Іванов не прокидається, але поволі, ніби під наркозом, простягає руку. Вартовий розправляє його долоню і щось до неї всипає. Іванов спить. Вартовий прикурює цигарку, пускає дим. Іванов спить. Вартовий торкає огнем цигарки долоню Іванова і в ній щось вибухає. Іванов різко викрикує і шарпає рукою назад. Очі його відкриваються і незрозуміло дивляться. Вартовий задоволено посміхається і вертається на своє місце. У повітрі запахло порохом.

І знову тиша. Але коротка. Ось вартовий здіймає свій широкий, з мідяною пряжкою, пояс і поволі згортає його в рольку. Потім очі його скеровуються на Іванова, що знову спить сном блаженного. Далі він цілиться і кидає рольку в Іванова. Але не влучає. Пояс на льоту розгортається й не долітає. Вартовий підбирає пояс і знов його згортає. І знов кидає. І знов не влучає. За третім разом йому щастить цілком. Влучає просто в ціль, Іванов прокидається, болюче зойкає, але в ту ж мить спить знову, хоча з-під його правого ока сочиться маленьким патьочком червона смужка, що не дотікає до кінця, а поволі застигає на щоці.

— Довгополов! — кричить після цього вартовий. — Скинь пенсне!

— Товаришу карнач! Я не можу. Без пенсне у мене крутиться голова, — скиглить Довгополов.

— Який я тобі товариш — ти! Скинь, кажу, пенсне! — повторив вартовий і постукав три рази кулаком у двері. Довгополов не реаґує. Двері відчиняються і входять ще двоє таких же вартових. Тоді вартовий встає, підходить до Довгополова і кілька разів проводить долонею перед його обличчям. Довгополов не реаґує. Тоді вартовий з усього розмаху б'є Довгополова в лице. Довгополов і його пенсне летять додолу. Мов коти на мишу, стрибнули всі три вартові на Довгополова. Б'ють, товчуть, штовхають. Він прокидається, зойкає, намагається встати. Обличчя його залилось кров'ю, волосся розпатлалось.

— Звірі ви, звірі! — вистогнує він, дивлячись кривавими очима на вартових. Один з них б'є Довгополова чоботом у живіт, той замовкає, в'яне і нерухомо лежить на місці. Вартові засапано відходять на свої місця, витирають з чола піт.

І враз щось шелеснуло… І там, де стояв Іванов, з'явилася щербина, мов у щелепах, після випалого зуба. Під ногами на долівці купка безладного лахміття. Підбігає вартовий, але Іванов робить зусилля звестися, і це йому вдається. Зводиться поволі й Довгополов. Усе на місці. Обидва помічники вартового відходять. Тиша.

Найкраще тримається Горунович, він тут восьмий день, більше ніж приписано, сидить на "найвищому щаблі" під самим носом доглядача. Він без душі, без нервів, без болів. Карначі мають до нього сентимент — "добре держиться", його ні разу не бито, на нього не кричать. Роман також тримається, він зовсім безтілесний, і це йому помагає. Священик Богдан зібганий і нерівний, він боїться, інколи плаче, його б'ють виключно в зуби, і тому уста його запухлі, мов у мурина.

Найтяжчі, передранкові години тягнуться безконечно, все втихомирюється, приходить карнач, міняється варта. І нарешті час "оправки".

Виходити треба швидко, тихо, гусаком. Не розмовляти. Не зупинятися. Але і це велика розкіш. Тіло рухається, уста жадібно п'ють холодну воду, спина випростовується. В убиральні Іван опинився побіч Романа. Той шепнув йому "тримайтеся" і втиснув до кишені кусник цукру. Іван поклав цукор у рот і запив водою.

На третю добу Іванового неспання його покликали. Це непорядок зривати незрілий овоч, і це свідчить про якусь особливу наглість. Іван ще далеко "не готовий", він ще й не думає колотися, тим паче, що йому щодня давав Роман по грудочці цукру, і це його якось особливо підтримувало.

За столом величний, кучерявий у лякованих чоботях Клімов, що здається тількищо вернувся з балю купецького зібрання. Перед Клімовим Іванове "діло", і говорить він знов на "ви".

— Послухайте, — говорив він спокійно, рівно, нормально, поважно. — Ви Іван Мороз. Ви це знаєте. Людина наскрізь реальна і наскрізь позитивна. Яке практичне значення має для вас ваша впертість. Ось вам папір, ідіть, пишіть і скажіть: чорт з ними з тими ідіотами. Зрозумійте, що вас усе одно зігнуть і зломлять. Ну, от як оцього сірника, — і він узяв на попільничці сірника і переломив на половину. — Ну, то як? Пишете?

— Що ви кажете? — промовив Іван.

— Дууурак! — викрикнув Клімов. — От вже дійсно хахол, чорт бери! Ви мене чуєте?

— Ні, — хитає той головою.

Клімов подивився, скривлено і зневажливо посміхнувся, потиснув ґудзик дзвінка, увійшов конвоїр.

— Забрать! — сказав лише.

Іван далі "на стулі", хоча прохідка йому помогла. У камері почали ще сильніше гріти. Духота ломить людей одно за одним, бухкають і бухкають тіла на поміст. Карначі бігають, метушаться, тягають за ноги трупи.

На другу ніч Івана знову кличуть. На цей раз велика трійця — Рокита, Шустер, Клімов. На Івана раптом накидаються, бомбардують з трьох точок питаннями, ллють лайки, плюють, скубуть, штурхають, б'ють і кричать, мов голодні галки.

Нічого. Іван уже гартований, він зарікся взагалі з ними говорити — хай тут громи. Дубова твердість, звіряче отупіння. Іван уже далеко на драбині… З ним поруч Роман. Передні вже пішли, поповзли, або їх потягнули за одну ногу, і вони не вернулись. Роман весь прозорий, головне — він не їсть, а все віддає Іванові. На всі намагання Івана змусити його їсти, той лише хитав головою. Іван дивується, як він ще може щось таке робити…

На п'яту добу він уже не чує кінчиків пальців, іноді йому відривається голова і літає в повітрі. То знову він зривається і летить весь, мов метелик, і навіть пурхає прозорими крильцями…

Івана знову викликають… І за дня. І в іншому, досить далеко від попереднього, місці. Кімната чиста, світла, з великими вікнами, з гарним, товстим килимом під ногами. Великий, дубовий, різьблений стіл. На столі глобус, телефон, письмове приладдя. За столом Рокита, на цей раз у цивільному, вигляд обличчя мефістофільський.

— Як почуваєте себе? — питає Івана, коли той сів у м'якому, глибокому фотелі, що стоїть побіч столу.

— Нічого, дякую, — каже Іван, хоч йому дуже тяжко дивитися рівно, голова весь час хитається, мов гілка під вітром.

— Їсте?

— Їм.

— Спать хочеться?

— Так.

— Шлунок?

— У порядку.

— Голова?

— О, нічого.

— Не закурите?

— Можна.

Закурили. Іванові закрутилось на хвилину в голові, але згодом прояснилось. І тоді пригадав собі щось і зі злістю глянув на цигарку. Рокита помітив цей рух.

— Нічого, нічого. Куріть спокійно, — промовив він. — Хочу з вами говорити. Любимо вас! А ви, мабуть, дивуєтесь. Що ж… Буває різно. А знаєте що? Ваш брат Андрій уже знає, що ви тут, його повідомлено офіційно… Розумієте? А чи знаєте, що він зробив? Він вас зрікся. Не хоче на майбутнє мати діло з таким братом. Хочете бачити його заяву?

— Ні, — каже байдуже Іван.

— А чи знаєте, що й син ваш зробив те саме, ось тут "Пролетарська Правда" — показати? — Рокита вказав на купу газет. — А знаєте, де він тепер знаходиться? — питає Рокита.

— Арештований, — каже Іван.

— Арештований! Глупо. У школі червоних артилеристів… І тішиться прекрасним успіхом. То тільки ви — осел. Скільки возимось з вами, а мусите, голубчику, знати, що за законами нашої пролетарської моралі ми повинні були вже давно звільнити від вас землю. Ми і є, голубчику, та пролетарська диктатура, що про неї колись співали на вулицях, але ви не чули, не бачили і не вірили. Тепер, можливо, вірите…

— Ні, — перебиває його Іван несподівано.

— Ще не вірите? — перепитав швидко і роздратовано Рокита.

— Не можна в таке повірити, — каже Іван. — Мені все здається, що мені сниться лише кошмарний сон.

Рокита блиснув золотими зубами.

— Ми вас скоро розбудимо. І повірите. І повірите, що ви крокодил, або бик Апіс. У нас люди іноді вірять, що вони ходять на головах, а ногами підтримують небо.

— І зовсім правильно, — каже Іван.

— Ей, ей! Ви, бачу, гострі стали.

— Не я гострий, а ви потупіли, от що.

Рокита швидко біліє, червоніє і знов біліє. Його пальці барабанять по столі. Потім він раптом встає і підходить до вікна.

— Не бажали б ви підійти сюди, — каже він до Івана. Поволі Іван підходить, бачить за вікном сніг, дерево, небо.

— Гляньте ось туди, — каже Рокита і показує на жінку, що щось там робить у чорній, драній шубці. Іван хвилинку дивиться, опісля дерев'яніє, ноги під ним підгинаються. Рокита уважно за ним слідкує.

— Ну? Пізнали?

— Як давно вона тут?

— А! Давненько. Приблизно стільки, як і ви. Вашими заслугами.

Іван поволі відходить від вікна і сідає збоку на плюшевій канапі.

— Усе ще думаєте, що вам сниться сон? — питає Рокита. Іван мовчить. — Ну? Як знаходите свою жінку? — Іван мовчить. — Погоджуєтеся на відому вам пропозицію… — Іван знов не чує нічого. — Бо тут і ваша дочка, — продовжує Рокита.