Темнота - Самчук Улас

Не маю ні рогів, ні хвоста, але маю…

— Скотина! — вирвалось у Романа.

— Я скотина, а ти ідіо-геліо-тропина. Ні, ви тільки послухайте: весь той наш глист-ромашка вірить ще в небесну канцелярію. Чи розумієш ти, сліпа курко, що в стратосферах, крім планетаріїв, ніяких богів не існує?

— Скот! — зареаґував знов Роман.

— Я скот, а ти ідіот!

— Ні, він дівчинка-цілиночка. Давай візьмемо!

— Ні, братця! Не туди! Це така теличка-ягничка. Шамать не хватить, на ковбасу змелемо.

— Не годиться проект! Запісний!

— За крілика стане…

Реготали, пищали, свистіли. Роман лежав і мовчав. Руки його гарячі, уста засохлі, очі закриті. Іван хотів би відійти, тут нема для нього місця.

— Ви ж куди? — помітив Роман Іванів намір. — Не зважайте. То вони за Євангелію… Мене там минулої ночі потовкли. Не дивуйтесь їм… Вони ж не знають… Лягайте тут — і він намагається звестися.

Іван все таки відійшов, не прийняв цієї жертви. Сила тієї маленької людини допомогла і йому, він заспокоївся, і опанував собою. Решту ночі просидів на нагробку біля ноги янгола з відбитими крилами.

А у п'ятницю, дванадцятого квітня, під вечір, оминаючи людніші вулиці, Іван спокійно ішов до головного вокзалу. Усі попередні дні минули для нього без пригод. Його виписка в кишені, залізничий білет також, о шостій сорок п'ять відходить його потяг. Небо ясне, настрій прекрасний, він посміхається, можливо вже завтра побачить своїх у Каневі.

Біля самого вокзалу, коли Іван переходив невеличку площу, під'їхало мале темного кольору авто і недалеко зупинилося. Іван відрухово насторожився, але мандрує далі. І враз чує з авта:

— Ей, громадянин! На хвилиночку! — І міцний, круглолиций добродій в цивільному, що сидить біля керми, киває на Івана. Іван підходить. — У вас, розуміється, документ є — питає той стишено по-російськи.

— Розуміється, — відповідає Іван, а його інстинкт б'є тривогу.

— Дозволите переконатися? — той самий голос.

— А яке ваше до того діло? — питає Іван.

— Значить є діло, — голос з авта. Відступу нема. Іван сягає за своїм папірцем, рука з авта підбирає його і читає вголос: "Громадянин Іван Мазяр… села Гринівки". Так. Гаразд, громадянине Мазяр. У порядку. Чи не хочете зайняти місце ось тут, біля мене… На хвилиночку.

Іван опинився в машині, спереду біля добродія з округлим обличчям. Ззаду сидить ще один подібний. Машина рушає і біжить, мигають будови, минають вулиці й вулички. Люди, дерева, небо. Іван відчуває всю серйозність становища. Прощайте, прощайте! Мигнув спомин про Канів, втрачені надії, гасне настрій, нема сили рухатися, сидить, закам'янівши, дивиться і не бачить, слухає і не чує.

І нарешті авто десь у якомусь місці зупинилося. Ні, все таки це не те, що Іван сподівається. Так і написано: "Гастроном Держхарчпрому". І що за чемність.

— От і приїхали, — каже Іванів сусід. Усмішки, делікатність. Іванові показують двері. Ресторан, простора, декорована по-старосвітському кімната з столами і стільцями. Не зупиняються, проходять далі, входять до меншої з помаранчовими занавісочками на вікнах. І кого Іван бачить? Граф Демідов. І хто з ним другий? Отець Поспіловський. Світло тьмяве, рожеве. І коли Іван увійшов, Поспіловський встав і без слова вийшов. За останні тижні Іван звик до несподіванок, але ця остання його приголомшила.

— Ну, втікачу — сідайте, — каже Демідов і показує місце, де сидів Поспіловський. Іван присів. Демідов продовжує: — Читали ви "Вій" Гоголя? — питає. Іван стверджує. Це вперше він промовив і голос його звучить підмогильно. — Пам'ятаєте, — каже граф — сценку, коли славний філософ Хома Брут, намагається дряпонути, щоб не читати псалтиря над відьмою? — і посміхається. — Зволите замовити вечерю? До речі — знайомтесь: Іван Григорович Мороз, а це Ананій Полікарпович Риков, але не з тих, що спасали Рим, а трохи скромніших. А це Федір Данилович Кравченко. Ваш земляк… з Золотоноші.

Іван поволі виходить із остовпіння, він сидить, він подає руку. Риков пішов замовляти вечерю, Кравченко частує цигарками "Труд". Усі курять.

— Ну от, — почав Кравченко. — Значить ми з вами виходить земляки? З якого, дозвольте місця? — Іван назвав. — Знаю. Прекрасно знаю. Як не знати. Бував, як пригадуєте, в загоні Федоренка з Таганчі. Ми там по ваших хуторах вихорили. Водяний, Маруся. Як не пам'ятать!

Увійшов Риков і спомини обірвались. За ним прийшла й вечеря. І телятина, і огірки, і січена котлетка з картоплею, і нарешті дві пляшки оковитої, справжньої "риковки". І коли засіли, почалась розмова про останню прем'єру в театрі Франка. Іван ніякої такої прем'єри не чув і не бачив, він лише слухає інших.

— О, совєтські театри, — говорив Риков, — за наш совєтський час, роблять колосальний поступ.

— О, так, — стверджує Демідов. — Пригадую Київ до революції — городок НН, де можна було хіба вволю виспатись… — Іван закліпав очима.

— Ви, графе, не дуже то часто затримувались в передреволюційному Києві, — казав Риков, підливаючи до чарок.

— Чого було тут вештатись? Музейчик руской древності, чудотворних ікон, живих і мертвих мощей…

— Ха-ха-ха!

— Я волів Петербург, — продовжує граф, — все таки місце більшого стилю у наших безмежних просторах.

Вечеряли не кваплячись і ґрунтовно. Закурили, Риков почав говорити з Іваном. Дружньо, тепло, сердечно. Не Риков, а брат рідний.

— І от ви, Іване Григоровичу, мабуть дуже здивовані, чого це нам так заманулося за вами ганятися. Знаємо цілу вашу епопею, але нас цікавить не те. Маємо щодо вас найкращі наміри, бо як там не кажи, а такі одиниці, як ви, по вулицях не валяються… Хочемо, ви це вже знаєте, вислати вас за кордон. Чому саме вас і чому за кордон? А тому саме вас, бо ви людина порядна, з освітою… І закордон знаєте. І знаєте деякі мови… І вмієте організувати. І маєте там родинні, я б сказав, зв'язки. Як ви могли б нам там помогти? Передусім організувати нашу розвідку. Ні-ні-ні! Не подумайте, що пошлемо вас ганятись за дипломатичними кур'єрами, перескакувати через потяги, спускатися з дахів по ринві… Ви не Гаррі Піль, але у вас там, допустимо, якийсь шваґер, а там і сестричка… І всілякі отамани, і гетьмани, і різна та ненько-шараварницька публіка… Вони і інші, а через них і крізь них можна і до тих більших. Я вам кажу: ми вам поможемо, засоби необмежені, можливості вийнятково сприяючі, за нами сила-силенна наших симпатиків, у Берліні будете, як дома, ба, куди там дома… У Парижі, у Празі, у Мадріді… Ви дипломат, ви торговельний представник… Ви, нарешті, перейшли кордон, ви втікач, у лахмітті, плачете, мовляв, розкуркулений, пишете книгу споминів, ми вам її видаємо, робимо славу, садимо за якогось шараварного діяча… Подумайте! Гарно подумайте! З усіх боків. Даємо вам в руки нечувані шанси. Вийняткові.

При цій мові всі інші мовчали. Голос Рикова, з виразною московською вимовою, звучав ніби в порожнечі, всі напружені. На цьому місці Риков кінчає, він не має часу, він і товариш Кравченко, мусять відійти, до побачення, до побачення.

— Надіюсь, граф не залишить вас без своєї високої опіки, — були його останні слова, подав усім руку і пішов. За ним пішов Кравченко. Демідов і Іван залишилися.

Здавалось, їм обом стало легше. Під час мови Рикова, обличчя Демідова було весь час у русі: раз усмішка, раз повага, раз тінь, раз сонце. Тепер все це злетіло, і Демідов застиг. Іван мінявся менше. Він сидів понуро і, здавалось, не слухав. Але все чув. Це його звичка. І коли ті вийшли, Іван підняв голову і пильно глянув на Демідова.

— Так, так! — казав Демідов. — Ви ще не вірите?

— Ні, — буркнув Іван. Потягнув носом, бо мав нежить і не мав хусточки.

— Росте, мовляв, рослилина — навіщо чіпати. Хай росте, — каже граф. — А тут і ріжуть, і в'яжуть, і нагинають… Хахли, хахли. Бджоли, соловейки… Ну, вас не легко потягнути на світ…

— Ніж табак курить, чи не краще конфет купить? — каже Іван. — Чи не краще такого якраз хахла та лишити в спокої… Та чи ви знаєте, що в доброму колгоспі він чуда сотворить, а там за тим кордоном з нього й посмітюхи сміятимуться.

— Ну, ну! — казав Демідов. Чорт зна, що за впертість! Де думаєте спати? Пропоную у мене. Лише не думайте більше мазати п'ят — доженуть і всиплять. — Демідов ставав сухим і помітно невдоволеним.

Іван пішов з Демідовим. І нова білизна, і ванна, і справжня, м'яка постіль. Після ночей на Байковому, це направду розкладало людину на частинки, мов стару зліплену посудину. Іван роздумував над усім, життя ставало перед ним, мов би перед умираючим, бачив різні картини минулого, важив їх і розцінював, намагався вгадати, чому саме в цій фазі його буття йому таке трапилось, які саме знаки Зодіяка діяли на його життьовий шлях, і куди все те імовірно заведе. Почувався заблуканим у якомусь фантастичному лісі, повному несусвітніх рослин і звірин. Що не крок — несподіванка, що не день — дивовижа. Ззаду і спереду, і з усіх інших боків. І думав над тим, чи згодитися на такі пропозиції, хоча вони були виразно божевільні, породжені божевільними і для божевільних. Іван мацав себе за чоло, за носа, за вуха, проводив пальцями по очах. Ні. Він все таки є, це не жарт і не примха, а голос Рикова звучав над ним, ніби голос духа з якоїсь неймовірної висоти: "Подумайте над цим — добре подумайте. Даємо вам нечувані шанси". Нечувані шанси, нечувані шанси, нечувані шанси! — відгукувалось все те луною в необмеженій порожнечі Іванової уяви.

Демідов його не займав, він навіть кудись поїхав. Іван був сам, зовсім сам, обминав знайомих, не пробував зустріти Василя, зрештою, той, здається, кудись, до іншої республіки, виїхав, його тут не було, а може й був, але не давав про себе нікому знати. Іван чекав, вперто чекав, аж гнувся до землі, страждав і напружувався і не раз пригадав собі сцену з Євангелії, коли Син Божий Христос заходив до того саду Гетсиманського і там з кривавим потом на чолі, благав свого Батька Небесного, щоб проніс мимо нього чашу, що Йому призначена. І Іван заходив інколи, в гарний до млости, весняний вечір до якогось саду з краєвидом на Дніпро і тут сам із собою і по-своєму з тим же кривавим потом молився без слів, без сліз, без думок, без батька небесного, без сили і без віри. О! Як порожньо було для нього в небі, як далеко місяць і зорі, як безнадійно на всій земній кулі.

Знайшов був у себе на столі новеньку книжечку і почав її читати.