Українська література » Класика » Циклон - Гончар Олесь

Циклон - Гончар Олесь

Читаємо онлайн Циклон - Гончар Олесь

В нас коси — для краси...

На різдво, німецьке різдво, наїхало гостей. Прибув у ці дні і син Рітмайстера, фронтовий офіцер, у відпустку. Ще перед тим папі не раз хвалилася сином, який він порядний, добро вихований. А Пріся дивилася, як старанно мив руки порядний цей відпускник, і здавалося їй, що то він кров чиюсь відмивав. "Але не відмиєш! Не відмиєш довіку!" — повторювала вона в думці, дивлячись на червоні клешнюваті пальці та на брязкотельця його залізних хрестів.

Влаштували бенкет на честь синового приїзду. Перед тим гості цілою ватагою відправилися в ліс на полювання — у них кількасот гектарів фамільного лісу, де повно звіра: зайців, кабанів, козуль... І ось повертаються із здобиччю, трублять в мисливські роги за давнім рицарським звичаєм, складають здобич купами серед подвір'я, вихвастуючись — хто більше набив... "А руки ж ваші в людській крові", — знов думала Пріся, звіддалік поглядаючії на їхніх нещасних постріляних сарн.

Гостювали в цих родовитих фонів ще и якісь новоспечені фони з Берліна, з ними німченя мале, гарненьке, що заникувало часом до корівника або на курятник, дивилося, як Иріся працює, посипає прохід, моп алею, жовтим піском. Ждало мале, доки вона звільниться від роботи, щоб могла побавитися з ним. Якось питає:

— Хто ти? Звідки? Як тебе звати?

Показала йому нашивку "ост" на рукаві;

— Фон дер Остен.

Воно зрозуміло жарт, засміялось.

Іншого разу юне арійча застало її в курятнику, коли вона нічого не робила. Сиділа, і навіть книжка німецька лежала збоку — не читалося. Нікого й бачити не хотіла зараз біля себе, крім одного — крім смаглого лицаря-красеня з далеких імеретинських гір. Он він з вилами серед тих, що вкривають радгоспний свинарник... Ті на даху, а Шаміль знизу солому подає. Його худа, пругковита постать латана-облатана, але й в ній щось горде, непіддатне. Перед тим, як виважити в повітря набряклий водою куль, Шаміль пронизує його вилами з якимось весело-войовничим погуком, аж дід Харитон не може стримати свого захвату:

— Ну й чечен! Ну й кляте ж! Все в нього ловко виходить!

Никало знудьговане арійча, зачіпало Прісю, кликало бавитися з ним:

— Фон. дер Остен, пограйся зі мною!..

А вона ні з місця. Тоді мале підкралося із-за спини і, набравши повну пригорщу піску, сипонуло їй в очі тим піском... Догнала його аж у парку і, накірчивши, добре натовкла носом у сніг, відлупцювала малого фона, як хотіла. Дарма що верещало мов недорізане. Вибила, і аж тоді бурхнули сльози образи, аж тоді спохопилась: що ж буде?

Незабаром гукнула її старша кухарка:

— Що ти там накоїла? До пані мерщій!

Пані сидить у кріслі, розпитує, чи правда, що на німецьку дитину ти, остарбайтерка, руку підняла.

— Ти розумієш, на що ти зважилась? Розумієш, як можна трактувати твій вчинок? .

— Але ж воно мені очі піском засипало!

— Ти ж могла в своєму нестямі навіть скалічити це юне створіння!

— Воно вже й так скалічене... духовно. Вважає, що йому все дозволено!

Пані трохи недолюблювала цих новоспечених фонів, вважала їх вискочками, може, це тільки й не дало розгулятися її гніву.

— По якому місцю ти його била?

— По отому самому... Дітям усіх рас і націй по одному місцю перепадає, — воно в них однакове... '

— Більш ні по чому?

— Ні.

— І такн добре набила?

— Добре.

Тінь усмішки нсремайну.іа по бляклих устах .німкені, Пастроживши, попередивши. щоб більше руку на німченя не сміла здійняти, взялася цього разу сама залагодити справу.

Може, ще й тому, що сип перебував у замку, і мати з такої нагоди не дозволяла собі крайностей щодо нерсонаяу, пс хотіла бути надто злою навіть у ставленні до клятих цих остарбайтерок. Пані робила все, щоб син якомога довше побув удома; використавши зв'язки, якось так влаштувала, що здали залізничний квиток, і вона сама придбала йому інший — на літак. А невдовзі після того, як полетів, одержала звістку й хрести: сина десь над українськими лісами збили партизани.

Пані ледве не збожеволіла.

— Це ж я... Я сама винувата, сама послала своє дитя на смерть!

Пріся, дивлячись на щире невтішне горе матері, ладна була пройнятися навіть співчуттям до старої. Єдиний син,.улюбленець і надія родини, він більше нее існував, він став жертвою власного фанатизму і завойовницької ненажеркості... Скрутком сплющеного металу врізався в землю, морозами скуту, той його останній літак... Тепер тільки фото його в чорній рамці висить у материній кімнаті, і весь замок поник у жалобі. Може, хоч тепер ви, пані, зрозумієте горе наших матерів, зрозумійте і мою, і Шамілеву матір?

Але навіть пережите горе не зробило стару німкеню добрішою. Більше того, незабаром сталась подія, яка всіх остарбайтерок приголомшила. Поміж інших працювало на панській кухні дівча одне, Маруся, Прісина землячка з сусіднього району. Іноді разом відводили душу, мріяли удвох навесні втікати. Якось пані в своєму траурі зайшла до кухні, а па плиті саме молоко збігає, сердито випінюється з каструлі. Чи нерви зрадили, чи лють за партизанські ліси перевершила все, тільки вхопила ту каструлю і кип'ячим молоком дівчині — в обличчя! Ошпарила все лице, і очі вишпарила, звірюка... Коли з'ясувалось, що Маруся зостанеться назавжди скалічена, що зір не повернути, дали після цього їй волю: можеш відправлятись назад, на свою Україну...

І відправили.

Пріся не раз ставила себе на її, на Марусине місце, і, гріх подумати, навіть щось схоже на заздрість прохоплювалось в душі... Хай хоч ошпарена, з вічною ніччю в очах, але ж додому, на Батьківщину... І вже з жахом уявляла, як, осліплена, руками на Україну дорогу намацує, з спотвореною своєю вродою постає перед братом, перед Шамілем... Та потім отямлювалась: пі, анізащо не показалась би йому такою, перед ним вона хоче бути тільки в усьому бездоганною, щоб почути ще хоч раз від нього оте вогнисте, жагуче:

— Ти красива, красива... Шені чіріме!

Угнічена горем, з каменем на душі працює на курятнику, день у день вичищає гній, а вивозять його тачками троє поляк із полонених, що їх для роботи щоранку приводять із табору, розташованого неподалік, у дюнах. В таборі там у них хвороби, звірячий режим, недоїдання, "Та невже ж — це ти їм нічим не допоможеш? Долею ж такі, як і Шаміль... Якусь би передачу їм за дріт, і буде ця передача ніби й для нього!.."

Пріся знайшла спосіб: вранці відбере щойно зібраних з-під несучок яєць, накутає сіном і зверху гноєм прикриє. А поляки вже в курсі — прийдуть, мовчки відриють сховок з-під гною і — в табір, товаришам... Вдалося одне, то вирішила з дівчатами спробувати й друге:

— Каністру молока їм передамо...

Та, видно, котрийсь із панських мисколизів підгледів, доніс, бо ось уже кличуть Прісю в покої, стоїть вона перед гером Рітмайстером. Висохлий, хворобливий спадкоємець рицарів, пихач, що ніколи й словом не озвався до остарбайтерок, зараз здобувся на мову, ладен, здається, в горло був дівчині вчепитись за цю каністру молока, перехоплену вже на півдорозі до табору...

— Та як ти сміла, крадійко!.. Адже це моє!

Вона зовсім не соромилась свого вчинку, пробувала навіть і йому втлумачити, що це не крадійство, доводила з чуттям правоти:

— У вас вісімдесят корів, пане Рітмайстер, і майже всі дояться... Хіба вам із пані не вистача? А там голодують, там — хворі...

— Те мене не обходить. Молоко — моя власність, ти здатна це втямити? Моє, кожною краплиною моє! Мені належить, і тільки я можу ним розпорядитись! Це справа престижу, це наш незрушний закон!

Він горланив, трясло його, аж судомило в колясці. Запевняв, що не так навіть каністра обурює, як посягання па принципи, на самі підмурки його життя. Більшовичка, баламутниця, ти маєш нахабство зазіхати на його право господаря, зневажати їхній німецький порядок-орднунг?..

Дівчина дивилась на нього, не ховаючи зневаги й презирства. "Так, ви поневолили, знещасливили нас, — ніби казала йому у відповідь, — але ж нещасні будете й ви, раби свого бездушного орднунгу!"

— Крім закону, пане Рітмайстер, ще є почуття. Звичайне, людське. Співчувати, допомагати людині в нещасті — це, по-вашому, злочин?

— Східна непотріб, ти ще будеш мене повчати? В таборі будеш повчати! Марш звідси! В табір її!

Того ж дня всіх причетних до справи з каністрою погнали на станцію. Надвечір вони вже опинились на чорній з-під вугілля платформі, відкритій усім вітрам. Вартовий із гвинтівкою коцюрбився поблизу, потонув у своїм настовбурченім комірі, нахляпивши пілотку на вуха.

Мчить ешелон. Всевладний німецький орднунг нависає над нами непроглядною ніччю. Летять від нас, як. у безвість, чорні придорожні дерева, гримлять віадуки... Може, треба прощатись? Чи й саме життя людське — це тільки велике й пекуче прощання? В кого довге, в кого коротке... Але завжди велике, як біль, як душа, по вінця налита до когось любов'ю... Чи ще буде інакше? Повинен же бути світ, де країни й народи не знатимуть більше нашесть, де на людей не полюватимуть, мов на сарн у заповідному лісі... І що нашестя були — це сприйматиметься як дикість, як щось зовсім протиприродне людині...

В пітьму запізно гуркоче платформа, несе. Ніби в ураганному вітрі, темними силуетами пролітають голі дерева, казарми, кірхи, пакгаузи... Де ж твої осяйні, великодушні міста, Європо? Нема їх, не чути ваших теплих атлантичних вітрів, ані вашої органної музики — нічний, із сажею, огаристий вітрюга чорними хугами свище на нас із пітьми... Нічого нема. Навіть сталевих нема в нас голок, щоб можна було ковтнути. Ані папірця, щоб написати й кинути в ніч:

"Любий, коханий мій! Живи і за мене. До останнього зблиску буду твоя!.."

БЕЗ ПРАВА ВМЕРТИ

Знайшлися сапери, знайшлися мінери. Знайшлися відважні душі, готові на будь-яке завдання. Останнім часом підірвалося кілька німецьких машин па старім большаку. Якимось чином міни, що залишилися де-не-де на певискороджених мінних полях, ночами перекочовували туди, на большак. Хтось їх знаходив, хтось закладав. Щоправда, міни вибухали не па землях радгоспу, і тутешніх це ніби не стосувалося. Пауль-управитсль міг навіть сказати, де треба: в нього все гаразд, шукайте деінде.

В маєтку поки що нікого не чіпали. Одначе барак весь час був у насторозі. Безперервне ходіння по лезу ножа — таким було зараз їхнє життя. По лозу — вдень і вночі. Будь-яку хвилину можуть вдертися шуцмани, витягти тебе з барака чи з тамбура стайні, чи вхопити просто па роботі.

Відгуки про книгу Циклон - Гончар Олесь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: