Циклон - Гончар Олесь
Може б, тут і заночувати довелось, якби не проїздив поблизу Пауль-управитель з бутлями самогону в тачанці.
— Хто такі? — льодовим тоном спитав, не встаючи з тачанки. Губії злі, тонкі, міцно стиснуті. Вуха з-під жокейки стовбурчаться, лапаті, як капуста.
Може, й справді не впізнав Івана, хоча ж не далі як передучора бачив його в стайні. Ще й похвалив, що чалому гарно хвоста підрізано...
— Та встань, коли до тебе звертаються.
Іван підвівся знехотя, важко.
— Дружина прийшла ось провідати... Дружина, фрау...
— То чому ж не на місці? Хто відпустив сюди — люцерку розтовкувати? Порозпускались! А куди ті дивляться?
"Ті", тобто Пат і Паташон, були якраз біля колодязя: виднівся там гурт людей, і коло них вартові стовбичили із своїми "палицями". Управитель щось миркнув кучерові, і той погнав до колодязя. В призахіднім світлі видно було аж сюди, як Пауль зіскочив з тачанки і замашним жокейським нагаєм, з яким ніколи не розлучався, — мабуть, і під подушку собі вночі клав, — усмажив по плечах спершу Паташона, потім, аж двічі, Пата. І після цього вже покотив па гебіт.
Пат і Паташон надбігли з рушницями розлючені, захекані від своєї хортячої служби. Пат, що раніше рідко й озивався до людей, з бігу визвіривсь на Решетняка:
— Забув, що до барака треба? Ану мерщій! Полонений не зрушився з місця. Бо він таки забув. Бо просто не вірилось, що і в такий день хтось посміє відірвати його звідси, порушити його віднайдене щастя, яке вперше — за довгі роки — тут йому щойно голубило душу.
Катря, все ще сидячи на розстеленій шинелі, подала голос:
— Виходить, уже й любов провиною стала? До мужа ж свого, не до кого прийшла...
— А ти мовчи, заховай свою пазуху! — перепинив Пат її мову брутальністю. — Невидержка? За любощами привіялась? Ану змотуйся!
Іван стуманів від образи. Лагідного, тихого Решетняка більше не було. Стояв інший, гнівом налитий. "І це ви, підголосичі німецькі, прийшли любов мою топтати? Не маємо Й вже права й на це?" Катря бачила, як поволі стискуються його загрубілі від праці кулаки. Тепер і вона стривожилась. щоб по заходив далі в суперечку, щоб не скоїв чого, підвелася, сказала зласкавленим голосом:
— Добре, йди. — І, тулячись всім тілом до чоловіка, додала: — Я в людей переночую, а завтра знову зустрінеімось, — і погладила його по голові.
Іван, розчулений ласкою, погамував себе. Нагнувшись, Дішдібрав облиплу люцеркою свою шинельчину, накинув її наопашки. Куца вона була, якась кривобока, з обпаленими краями внизу.
— Ведіть.
Не відриваючи очей, стежила Катря, як віддаляється між конвоїрами в тій шинельчині наопашки його постать, відливає нечутно у вечорову прозорість. Конвоїри йшли біля Іяього, довгий попереду, малий позаду, і видно було, як гвинтивки стирчать при плечах у них, цівками вгору, як палиці. Відійшли вже па чималу відстань, прямуючи через маєток до барака, що ще білів від заходу на пагорбі, як зненацька десь там, де вони йшли, зринуло, вдарило піснею, немов зі і єну, з неймовірності:
Ой зійди, зійди, ясен місяцю...
І тієї ж миті угледіла Катря, як із-за барака, з-за вечірніх полів саме сходив місяць йому, червоно, млисто. Викотивсь, величезний, і над самим пругом сидів.
Як млиновеє коло!..
Залилась сльозами Катря. Заслухались конюхи біля стаєнь. І хлопці, що зібрались біля бараків. І дівчата десь біля ферм. Всі обернулись лицем до тієї давно вже тут не чутої пісні, що її, арештовану, зараз під конвоєм через мавток вели до барака. Весь простір степу повнився нею, піснею-протестом, піснею-жагою, і була вона на цьому гіркому світі як знак чийогось оживання, знак повернення до життя.
З сльозами па очах слухала Катря Іванове пісенне прощання, вона цього вечора вдруге закохувалась у нього, що, віддаляючись ніби назавжди, набезвік, був їй зараз найкрасивіший з усіх людей на світі. Вже зовсім розтанула в присмерках його постать, розпливлися й тіні конвоїрів, сама, здавалось, конвойована пісня іде, відпливає в заслухану далеч. І хай в обстрьопаній шинельчині та пісня і боса, зате висока-висока...
Тієї ночі, колії в бараці поснули, Колосовський на нарах (знову на нарах!) підсунувся до Івана:
— Так от, друже, в завдання...
XIV
— Тільки б не збитися на пригодництво, — сказав Сергій —оператор, дійшовшії до цього місця. — Розумію, що для вас кожен факт з пережитого дорогий, кожна листівка, вами від руки переписана, здається подією — куди якою значною...
— Тоді не було незначного. За листівку розплачувались життям.
— А якою буде музика? Чому б не взяти на супровід щось із музики старовинної? Не знаю, як кому, а мені... Буваю в тривозі, знаю хвилини розпачу. Але коли я сиджу на концерті і бачу, як студентка політехнічного в глибокій задумі, в якомусь майже неземному натхненні слухав Баха, грізну зливу органної музики, я стаю спокійним за майбутнє людини.
— Це вже немало.
— Про Шаміля й Прісю більше б хотілось. На них зосередитись. В них є ота трагічна поезія, що її завжди шукало мистецтво.
— Шаміль і Пріся на екрані... Не можу до цього звикнути ніяк.
— Шаміля я, скажімо, радив би дати стилізовано, під нашого найзагадковішого. з лицарів — Мамая. Ось він сидить серед степу в своїй класичній позі, зафіксованій на всіх отих потемнілих парсунах. Бандура в руках... Поряд кінь, повід накинуто на ввіткнутий в землю спис... Ні, не спис, а рожен — рожен, високий до неба!.. І так на весь екран... Випуклі очі, що поглядом віщуна-характерника вдираються тобі просто в нутро підсвідомості. І та містика підпису, старовинною в'яззю: "Ось ти дивишся на мене, а не знаєш, хто я і звідкия родо м..."
Мамаї — це Сергієве хоббі. Но всіх базарах та комісійних вишукує ті старі потріскані парсуни. Вважає їх найбільшим дивом давнього народного малярства. Міг би бути фахівцем-реставратором, якби зрадила йому кінокамера. Годинами ладен вистоювати в музеї, на самоті слухати того загадкового співрозмовника, що, владно розсівшись серед степу, мовби лукаво підморгує тобі, насміхається, або скаржиться, або запитує з своєю чаклунською таємничістю:
"Ось ти дивишся на мене, Сергію, а не знаєш, хто я і звідки..."
— Ні, краще Шаміля залишимо, яким він був насправді... У гімнастьорці ношеній-переношеній, що її Пріся латала... В постолах-шкуряках Решетняйової роботи. Якщо Шаміля й варто зобразити лицарем, то тільки сучасним... Він же катюшник, який тут спис?..
— Творчу дискусію про це ми ще продовжимо, а зараз — в дорогу. Сьогодні в нас культпохід.
Крем'яниста мокра стежка, в'ючись, веде нас у гори. Йдемо в обсерваторію. З давніх, з т и х літ знайомий там у мене астроном, з яким і Сергій хоче познайомитись.
Серед каміння біблійного, серед горіхових могутніх дерев та окультурених кущів глоду (і тут глід!) височать сріблясті півкулі обсерваторних бань-верхів.
— Аж куди забрався маврітанський стиль, — зауважує мій колега.—В цих оііуклостях. таки щось є. Вражають... Немов неземні дивовижні храми якісь...
Оце тут вона, дозорна вишка планети. Звідси людина намагається проникнути в глибини світобудови, звідціль чутливі антени ловлять таємничу, нерозшифровану мову пульсарів. У лобатих півкулях цих храмів зароджуються гіпотези. Деколи — зовсім не часто — з'являються відкриття... Об'єктом досліджень тут — ті самі зоряні безвісті, лише клаптик яких вам видно було в неволі крізь душник печери-цегельні. Паленою сажею досі вона тобі смердить. Вранці вискакували з печери схожі на сажотрусів, чорні, як сатана, страхітні подоби людей... Але й звідти ночами ви прагнули зірок, вели мову до неба, до світу, в якому ще стільки нерозгадапостей...
Сергій уважним операторським оком розглядає куполи обсерваторії. Тихо, ніде нікого, тільки оці сріблясті сторожкі півкулі.
— Дивний світ! Світ загадковостей... Тут би знімати натуру чогось фантастичного, якоїсь інопланетної цивілізації...
Обсерваторний люд, певне, ще спить: ніякого руху. Люди нічних вахт, вдень вони мають право на відпочинок. Нікому не дозволено їх турбувати. Та все ж, поблукавши трохи, на одній із алей зустріли якраз його, сивого астронома. Чолов'яга кремезної статури і, незважаючи на вік, підтягнутий, свіжолиций. Очі з живим блиском, дивно юні. Поздоровкавшись без церемоній, окинув прицінливим оком Сергієву дещо розвалькувату постать, що, занедбана господарем, вже почала набирати "тлустості".
— Спортом, спортом треба займатись, — одразу ж зауважив професор. — Передчасно втрачаєтє форму, ще дівчата подумають, що лінтюх, а ви ж трудяга, я певен... У вас професія не для ледачих...
— Футболом займусь, — пообіцяв Сергій поблажливо. — Сьогодні ж записуюсь у дубль до нашої готельної команди. Центральним форвардом, не інакше!
— От і добре, — професор посміхнувсь. — Ходімте покажу вам свіжі знімки Марса, щойно одержав.
Під пахвою вони в нього, в товстій папці, ті марсіанські ландшафти. Пішли за ним. Сам відімкнув двері обсерваторії. Ввімкнув рубильник, дав світло. Угору по сходах. Кругле, просторо приміщення оперізує, голуба панель. Внутрішність високого купола в гарнім обличкуванні з темного дерева. Телескоп нагадує гармату. Сріблясте тіло його масивне. Але астроном одним натиском кнопки ввімкнув, заставив рухатись увесь пристрій, і телескоп поплив по колу, обертаючись легко, розумно якось. Рухається він, і астроном разом із сидінням робить розворот, і вже в горіти їй бані з'являється щілина неба... Сергій у захваті: весь цей рух, плавкий, шукаючий, по невидимій градусній сітці, створює настрій урочистості, священнодійства. Для астронома ж це будень.
— Ставимо координати, і телескоп, як бачите, наводиться автоматично... На потрібну нам ділянку неба.
— Він у вас як живий, — каже оператор. — Повертається так осмислено... І та щілина неба! Звідси його якось інакше сприймаєш... Все це доконче потрібне людині? Як по-вашому: дослідження галактик — це справді не менш важливо, ніж, скажімо, дослідження людського болю?
Професор подивився на нього вникливо, помовчав аж ніби ображено. Нічого не відповів.
— Тоді дозвольте невігласу ще одне запитання з тих, які вже, мабуть, вам набридли...
— Чи життя є на інших планетах? — догадався професор.
— Так, життя. Не аміачне яке-небудь, а життя в нашому розумінні?
— Я теж хотів би знати, — професор замислився, поклавши руку на тіло телескопа.
Розглядали потім знімки Марса, добуті одним із космічних кораблів.
— Бачите, пустеля, — діловим тоном казав професор.
