Оповідання, Коцюбинський

«Ну, що там?» - пи­таю з по­ро­га.

«Ой ли­шеч­ко, біда - ко­ня вкра­де­но, чо­ловіка при­вез­ли п'яно­го, без пам'яті, ще й гроші у нього ви­тяг­ли - п'ятде­сят рублів. Йдіть до нас, да­вай­те яку ра­ду».

От тобі й маєш, ду­маю, та скоріш на се­бе ко­жу­шан­ку і йду. Всту­пив у ха­ту - ле­жить Кар­по на лаві пла­зом, мов заріза­ний ка­бан, і пальцем не во­рух­не, од­но пос­тог­нує. Розх­рис­та­ний, роз­пе­ре­за­ний, без чобіт - гид­ко гля­ну­ти. Ко­ло нього си­дить чо­ловік, та­ки з на­шо­го се­ла, що привіз йо­го. А мо­ло­ди­ця що не гля­не на Кар­па, то так і за­го­ло­сить, аж тіпається, бідна.

«Що ти на­ро­бив, кля­тий? Про­па­ли ми те­пер на віки вічні. Де ти гроші подів, ле­да­що, ка­жи - де?..»

Та сіпає йо­го, та тор­сає за пле­че. А він тільки луп­не очи­ма та й мук­не. Звісно, лю­ди­на не­пи­ту­ща, йо­го й розібра­ло.

«Обшукайте йо­го, - раю, - скрізь, мо­же, де знай­де­те».

«Нема, - ка­же, - я вже скрізь ог­ля­ну­ла, навіть устілки з чобіт по­ви­ки­да­ла, бо­дай йо­го з пам'яті ви­ки­ну­ло!»

«Де ж це він на­час­ту­вав­ся?»

Чоловік той і роз­повів: «Їхав він, - ка­же, - до іванівсько­го по­па і всту­пив по до­розі до мальова­ної корч­ми, не зна­ти за чим. А там пи­ли якісь - хто йо­го роз­бе­ре, чи во­но пан­ки, чи ци­га­ни… От він з ни­ми й по­чав про своє: і як тре­ба по-людсько­му жи­ти, і чо­му неп­рав­да у світі по­ве­ла­ся. До­ба­ла­ка­лись до то­го, що Кар­по під стіл ізва­лив­ся… Ба­чу, - ка­же, - діло по­га­не, вивів йо­го з корч­ми, глип - аж не­ма ко­ня. Ну, на­ро­бив я га­ла­су… Сю­ди-ту­ди - шу­кай вітра в полі… Тоді я йо­го на свої са­ни й привіз…»

«Давайте ра­ду»,- бла­гає Кар­пи­ха.

Стягли ми з Кар­па сви­ту, пок­ла­ли на постіль - хай прос­питься, а самі на ко­ней і май­ну­ли на розвідки.

Повернули аж на дру­гий день, з по­луд­ня вже бу­ло, ні з чим, звісно…

Тільки я в ха­ту - су­не Кар­по до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хрес­та зня­тий.

Ere,- ка­жу, - отак наші по-людсько­му жи­вуть…»

Глянув він на ме­не - та так жалібно, аж за сер­це вхо­пив.

«Ні, - ка­же, - це вже по-сви­ня­чо­му вий­шло… не вмів я по-людсько­му жи­ти… Не для нас во­но…»

«Хіба ж я не ка­зав?»

Повісив го­ло­ву, мов­чить.

А тут біда: піп пра­вить п'ятде­сят кар­бо­ванців за ко­ня, той чо­ловік, що по­зи­чив гроші, теж на­посів, у суд хо­че по­зи­ва­ти, а до тес­тя й не ри­пай­ся - та­кий сер­ди­тий.

«Що, - ка­же, - по­жив по-людсько­му, одмінив кров? От не­хай пу­щу йо­му кров з но­са, тоді по­ба­чу, яка во­на в нього те­пер…»

Довелось те­ли­цю спро­да­ти і но­вий ко­жух. Звівся ніна­що, а довгів не спла­тив… Ко­ня­ка, прав­да, знай­шла­ся - так окаліче­на на всі чо­ти­ри но­ги, за вісім кар­бо­ванців про­да­ли жи­дам во­ду во­зи­ти.

Питаєте, чи за­поміг хто? Де там! Глу­зу­ють іно з Кар­па, сміються:

«Маємо, - ка­жуть, - зас­туп­ни­ка… Дар­ма, що в нас не кров, а юш­ка з кар­топлі, за­те в Кар­по­вих жи­лах те­че аж двісті тітчи­них рублів і по­по­ва ко­ня­ка…»

Навіть діти з-за тинів драж­нять:

«Дядьку Кар­пе! Яка кров з пи­ва? Чи та­ка, як з го­ро­ху?»

Отоді на Кар­па й на­па­ло. Спох­мурнів він, мов­чаз­ним став, вов­ку­ва­тим. По­ки бряж­ча­ли ще тітчині кар­бо­ванці, бу­ло, й за хо­лод­ну во­ду не візьметься, - ду­ма­ли, навіки зле­дащіє лю­ди­на, а то так зра­зу за­па­ливсь до ро­бо­ти, що аж го­рить йо­му з-під рук. Цілий день - од світан­ня до смер­кан­ня - тов­че со­бою, та все з люльки пах­кає, та все пах­кає, мов па­ро­вик… Цілу зи­му то в по­па, то в па­на ціпом ма­хав, не нах­ва­ляться їм, та­кий робітний, а на вес­ну пішли ми на зарібки… Вже він і дов­ги спла­тив, і про­цент вер­нув, вже й ко­ро­ва стоїть на оборі, а й досі веш­тається по зарібках. І так-то вже щи­ро пра­цює, так зав­зя­то бе­реться до ро­бо­ти, мов що пе­че йо­го все­ре­дині… Он гляньте, - закінчив Мак­сим своє оповідан­ня, по­ка­зу­ючи на Кар­па, - як ста­рається!..

Я гля­нув на Кар­па. Не роз­ги­на­ючись, гу­пав він трам­бов­кою, і за кож­ним ра­зом, як важ­ка ко­лод­ка спа­да­ла на зем­лю, з гру­дей йо­го вилітав ко­рот­кий і різкий свист. Буйні краплі по­ту ко­ти­ли­ся з-під ру­дої шап­ки по йо­го чо­лу й па­да­ли на зем­лю, як го­рох. На кру­то­му чолі наб­ряк­ла жи­ла, - ви­яв­ля­ючи ве­ли­ку нап­ру­женість; якась ди­ка, не­по­га­мо­ва­на енергія ке­ру­ва­ла йо­го ру­ка­ми, який­сь во­гонь, зда­ва­лось, па­лає все­ре­дині цієї лю­ди­ни, об'явля­ючись синім дим­ком з ко­рот­кої люльки.

- Гей, Кар­пе, - гук­нув жар­тов­ли­во Мак­сим,- ста­рай­ся мені, не лінуй­ся… Ро­би п о-л ю д с ь к о м у…

Карпо зу­пи­нив­ся на хви­ли­ну, гля­нув з до­ко­ром на Мак­си­ма й нічо­го не од­повів. Він тільки крут­нув куд­ла­тою го­ло­вою і ще з більшим зав­зят­тям за­гу­пав трам­бов­кою, не­мов хотів за­би­ти в зем­лю щось йо­му до­куч­ли­ве й во­ро­же…

Я за­мис­лив­ся.

А навк­ру­ги бу­ло так гар­но, так радісно. У чистій і ніжній, як ло­но ко­хан­ки, бла­киті, в мо­гутній хвилі жит­тя, що лед­ве ви­яв­ля­лось таємним тріпотінням соків, на теп­ло­му й за­паш­но­му ди­хан­ню вес­ни бу­ло так ба­га­то ра­дості, по­чу­ва­лась та­ка пов­на гар­монія.

«Чи ско­ро ж діжде­мо гар­монії й в людсько­му житті?» - ви­та­ла на­до мною дум­ка…

1900, Чернігів

ПОМСТИВСЯ

«Стиха, сти­ха Ду­най во­ду не­се…», а ще тихіше, ще спокійніше над пиш­ним Ду­наєм. Півден­не повітря, уб­рав­ши в се­бе, мов губ­ка во­ду, усі проміння сон­ця, ви­сить трем­тя­чи­ми грудьми над чу­до­вим краєви­дом, ти­ся­ча­ми сліпу­чих іско­рок об­си­пає ши­ро­ку річку, що лед­ве помітно для ока гой­дає свою жов­ту во­ду ме­жи піску­ва­ти­ми бе­ре­га­ми… А на ру­мунсько­му боці, ген-ген по­над ти­хим Ду­наєм, зе­ле­ною ла­вою прос­тяг­ся ку­че­ря­вий гай вер­бо­вий і стоїть на варті поміж річкою та шпи­час­ти­ми го­ра­ми, що бла­кит­ни­ми тіня­ми ляг­ли на бла­кит­но­му небі і при­ко­ву­ють до се­бе очі і ваб­лять у свою да­лечінь імлис­ту…

Вечоріло. Здо­ро­ве па­ла­юче сон­це зу­пи­ни­лось над Га­ла­цом, над ти­ми щог­ла­ми незлічен­ни­ми, що но мріють вер­шеч­ка­ми в імлистій бла­киті, над ти­ми плав­ня­ми роз­ло­ги­ми, що зе­леніють в да­ле­чині ви­со­ким ко­ми­шем…

По цім боці Ду­наю, де роз­ки­ну­лось м[істо] Рені, над са­мою річкою сиділо двоє лю­дей. Клун­ки з прив’яза­ним до них ка­зан­чи­ком, що ле­жа­ли ос­то­ронь на пісоч­ку, за­по­ро­шені чо­бо­ти й одіж свідчи­ли, що то по­до­рожні. Оден з їх, одяг­не­ний в ши­рокі сині ша­ро­ва­ри та мол­ду­ванський ка­паран, мав не більш як двад­цять п’ять літ. Від білої качали, на­су­не­ної ма­ло не на бро­ви, ви­раз­но відби­ва­лось смуг­ля­ве енергічне об­лич­чя з ор­ли­ним но­сом, з