Під Корсунем - Кащенко Адріан

Той байрак і справді був дуже крутобокий, у глиб же був такий, що за кущами й деревами дна його не видно було.

Так ішли поляки іще з півгодини, поки дійшли до другої засіки. Знов почали роз тягати дерева, але погоничі під наскоками козаків не хотіли вже дожидати, поки засіку розберуть та полагодять шлях, і почали її обминати. З того вийшло полякам велике лихо, бо обабіч засіки були покопані рівчаки й ями. Вози перекидалися, коні билися й падали в ями, погоничі з переляку почали розбігатися, й у всьому обозі счинився великий гармидер.

На галас прибіг Калиновський і побачивши, що робиться, присікався до Галагана:

— Куди ти завів нас, зраднику?

— Я не відав про це! — Засіки, певно, зроблено останньої ночі!

— От тобі моє слово, погрожуючи шаблею, гукнув йому Калиновський: — Якщо ти не виведеш війська на вільний шлях, я власною рукою одруоаю тобі голову! Доглядайте його, як свого ока! — гукнув він хорунжому, що був при Галаганові. — Як не доглянете, то буде вам тяжка кара.

Нарешті й, цю засіку порозкидали, полагодили шлях, і військо посунулося далі, покидавши по рівчаках та ямах скілька десятків возів.

Тепер шлях пішов униз, спуекаючись у самий байрак. Правий бік шляху був вищий за лівий і хури обозу сунулися в ліворуч, саме туди, де вздовж шляху виявився глибокий рівчак.

Це вже Перебийніс викопав рівчака, — подумав Галаган, — бо я такого великого рівчака не спромігся б викопати. Та й ловко ж вигадав, вража його мати, — загатять цей рівчак ляхи своїми возами!..

Микита знав, що на дні байраку знов буде рівчак і засіка й що там саме й перестріне поляків Перебийніс. Він знав, що й йому там буде смерть від шаблі Калиновського, а проте не мав думки тікати, бо розумів, що рука його вже не вигоїться ніколи, життя ж каліки його не приваблювало. Навпаки, щоб позбутися болю в спині й руці, Микита радий був умерти скоріше. Він передбачав, що польське військо через скілька годин буде побите й знищене або забране в полон; почував, що виконав свій обов'язок перед рідним краєм, і до того помстився за одібрані від нього козацькі права, й мав умерти з полегшеною душею, лишаючи землякам краще життя, ніж було до того часу.

Тим часом шлях що далі ставав крутіший. Хурщики не спромоглися вдержувати розпалених галасом та пострілами коней, і ті побігли з гори у байрак на переднє військо. З гуркотом котилися вози униз і серед вигуків людей та гармидеру падали в рівчак, що був на дні байраку.

— Стійте, стійте! — гукали польські полковники до погоничів, та вже ніяка сила не могла б спинити тепер вози. Багато погоничів, рятуючи своє життя, позіскакували з возів, а коні й воли бігли туди, куди штовхали їх вози: хто вперед, а хто й ліворуч, падаючи разом з возами в широкі рови.

Скоро рівчак на дні байраку був повний побитих коней та поламаних возів, та вже й над ними зростала купа потрощених у нівець возів. Те саме робилося й у тому рові, що простягся вподовж байраку, ззаду ж набігали знов хури й натовпи, налякані козацькими наскоками. Скрізь по обозі стояв нечуваний галас та гармидер, а переднє польське військо, рятуючись від возів, що прожогом перли вниз байраку, мусило розбігатися в усі боки.

У ту хвилину, несподівано для поляків з другого боку байраку на них вдарили гармати й назустріч передньому розрізненому військові густими натовпами, мов сарана, висипали козаки Перебийноса.

Микита любувався на чудовий козацький наскок і радів, побачивши, як вжахнулися того наскоку поляки. Тільки недовго довелося йому радіти: раптом почув він поклик Калиновського:

— До купи всі! Полковник Бігановський, упорядкуйте переднє військо! — В цю мить він побачив Галагана й направив свого коня на нього.

— Смерть зрадникові!

З тим вигуком Калиновський підскочив до Галагана й ударив його по голові своєю важкою шаблею.

Від того удару в голові Микити зашуміло, світ потьмарився йому в очах, і він упав під деревом, як скошений будяк.

— От тобі, проклятий псе! — скрикнув Калиновський і погнав знов до обозу.

— Стійте, стійте! — гукав він до обозних.

— Держіть коней, якщо не хочете, щоб я порубав усіх вас власноручно!

— Та було вже пізно. Зачувши гармати Перебийноса, на заднє польське військо вдарили полки Нечая й Богуна, з боків надавили зо своїми козаками Джеджалій та Морозенко, й польське військо, мов шалене, почало кидатись то в той, то в інший бік. Вози набігали на вози, гармати — на гармати, і все це: люди, коні й вози, перемішене поміж себе, котилося з гори у глибокий байрак до рук козаків Перебийноса.

Передчуаючи недобре, Калиновський погнав нагору до Потоцького. Скрізь побіля обозу йшов бій поляків з козаками й польному гетьманові доводилося часом шаблею прокладати собі дорогу. В одній сутичці хтось навіть зачепив його шаблею по плечі й завзятий вояка добіг до хорогв гетьмана вже скрівавлений.

Потоцький тим часом сидів у великому ридвані, зап'ятому з усіх боків завісами. Там він уже й поснідав добре, випивши півпляшки венгерського. Коли Калиновський відхилив віконце в гетьманському ридвані, Потоцький пив венгерське й був уже як під чаркою.

— Пан коронний гетьман снідає, — сказав Калиновський глумливо, — під той час, як військо його гине!

— А панові хто ж не дає снідати? — розсердився —Потоцький, побачивши свого ворога. — Де-ж там військо гине? Що десь хлопи стріляють з рушниць, так пан польний гетьман уже й налякався?

— Військо гине, кажу я! — суворо відповів Калиновський. — Козаки з усіх боків — зпереду б'ють на нас гармати, наш обоз і гармати лежать уже по рівчаках та в байраці до гори колесами!.. І все це через те, що пан коронний гетьман звелів покинути цтанці та ще й довірився зрадливому хлопові, що навмисне завів нас у цю пастку!

Тепер спалахнув Потоцький:

— Якщо військо загине, — скрикнув він, — так не через мене, а через пана польного гетьмана, бо він одрадив мені зарані одійти з Корсуня ближче до польських міст!

— Ні, не через мене, а через те, що пан коронний гетьман страхополох і пішов назад замісць того, щоб іти вперед!

Хто його знає, до чого дійшла б та сварка поміж гетьманами, коли б до ридвану не набіг полковник Одрживальський, що захищав обоз з лівого боку.

— Панове гетьмани! У війську безладдя! Жовніри розбігаются, а пан Корецький лаштується з своїм полком покинути обоз і бігти до Києва!

Одрживальський казав правду. Легкодухий власник багатого Корця зрозумів, що полъському військові неможливо тепер врятувати свого обозу й що єдиний порятунок лишився в тому, щоб пробитись крізь козацьке військо й вийти на битий шлях. Той шлях був з правої руки й до нього й зібрався кинутись полковник Корецький зо своїми двома тисячами вершників.

Почувши ту звістку, Калиновський залишив суперечку з Потоцьким і побігши до Корецького, застав що той саме гуртував свій полк.

— Кидайте воози та гармати! — гукав Корецький своїм уланам. — Годі вже морочитися з ними, коли ворог оточив нас з усіх боків! За мною всі! Я виведу вас із цієї проклятої пастки й приведу у Київ.

— Пане полковнику! — підскочив до нього Калиновський. — Вам гетьман наказав захищати обоз з правого боку! Треба слухати наказів!

— Годі вже захищати! — відповів Корецький. — Не вміли дати доброго ладу військові, так нарікайте на себе а я йду на Київ.

— Пане полковнику: це бунт і зрада! За неслухняність до гетьмана...

— Годі страхати! — перебив Корецький, — я сам тепер буду гетьманом своєму полкові! Гей, панове осаули, Ротмистри й хорунжі, повертайте свої хоругви й усі за мною!

Дві тисячи конників повернули в праву руку й геть покинули обоз. Калиновський лишившись сам між лісом і обозом і, щоб хоч як небудь захистити обоз з цього боку, побіг назад, маючи на думці перевести сюди частину заднього війська, але на незахищений обоз уже бігли козаки Джеджалія й заступили польному гетьманові шлях до свого війська.

Завзятий гетьман не мав уже куди тікати, а проте не хотів віддатись у бранці й вихопивши шаблю, почав оборонятись. Козаки скоро оточили його колом і один із них, наступаючи напольського лицаря, зачепив його своєю шаблею по руці. Польному гетьманові довелося б загинути, коли б на ту бійку не набіг Джеджалій, що добре знав Калиновського.

— Не займайте його! — голосно гукнув він козакам. — Беріть його живцем: це польний гетьман!

Козаки повернули свої списи ратищами вперед і звалили ними Калиновського з коня. Маючи вже рани на плечах і на руці, гетьман далі не змагався й віддався в бранці: тоді Джеджалій доручив сотникові Дорошенкові передати Калиновського Хмельницькому, а сам ускочив зо своїм полком у середину польського обозу й почав рубати тут усіх, хто попадався під шаблю.

Таким чином польське військо було розірване тепер на дві половини, й поки передню бив Перебийніс, заднє давили Нечай та Богун; середину продерли й вирубали у пень Джеджалій та Морозенко.

Поляки почали кидати зброю й віддаватися на ласку переможців, гармати Перебийноса замовкли, а козаки почали щильніше сходитись і відбірати в поляків коней та зброю.

Хмельницькйй, довідавшись від Дорошенка про втечу Корецького, послав полковника Небабу з доброю ватагою запорржців доганяти польського вельможу, сам же поїхав по-над польським обозэм, спиняючи бій і заспокоюючи поляків тим, що дарує всім бранцям життя.

Постать українського гетьмана, що їхав на чудовому буланому коні, держачи в руці булаву, була велична й могутня, так що козаки з гордощами любувались на нього підкидаючи вгору шапки, вітали його голосними вигуками; поляки ж з повагою схиляли свої засмучені чола перед переможцем.

— Де ж коронний гетьман? — звертався Хмельницький до полковників.

Але ніхто з них підчас бойовища Потоцького не бачив, і вже згодом знайшли його в замкнутому й зап'ятому завісами ридвані, де він куняв після доброго сніданку.

Коли Хмельницький підїхав до гетьманського ридвану, той був оточений цілим натовпом козаків, що піднімали Потоцького на глум.

— Гей, Потоцький, Потоцький! — сміялися вони. — У тебе розум жіноцький! Чи не ліпше б було тобі в хаті сидіти мед-вино пити, а ніж заводитись з нами-козаками воювати!

Приголомшений подіями Потоцький сидів у ридвані тихо, а проте, як тільки побачив Хмельницького, зараз розпалився й почав на нього гримати, мов на свого хлопа.

Щасливий перемогою козацький гетьман подарував своєму ворогові ту образу й одігнавши козаків, звелів повернути гетьманський ридван назад і везти коронного гетьмана до Чигирину, не висаджуючи навіть з ридвану.

До пізньої ночі підраховував того дня гетьман України Богдан Хмельницький свою здобич: було здобуто двадцять гармат, дев'ять тисяч бранців, скілька тисяч коней і біля тисячі возів з добром польських панів.