Навіжена - Нечуй-Левицький
- Що це з вами? - крикнула Маруся, зоставшись вдвох з Ломицьким.- Чого це ви аж зблідли на виду, і чогось неначе сумні? Чи пак здорові ви?
- Оце був у вашої мами…- несміливо обізвався він та й не доказав.
Маруся постерегла усе і собі одразу зблідла; в неї наче підтяло ноги.
- Що ж вам сказала моя мама? - спитала Маруся в Ломицького.
- Багато дечого наговорила, наказала вона мені…- сказав Ломицький і не доказав.
- Говоріть сміливо! - сказала Маруся.
- Та, бачте, ми з вашою мамою ніби не сходимось в деяких поглядах,- несміливо обізвався Ломицький.
- З моєю мамою трудно поєднатись, та ще й згодитись в поглядах,- це суща правда! - обізвалась Маруся і осміхнулась якимсь смутним осміхом.
Ломицький пішов поруч з Марусею по парку і розказав їй про усю свою розмову з Каралаєвою.
- Знаєте, Дем'яне Антоновичу, що я цього й ждала од своєї матері,- сказала Маруся.
- А я цього не сподівався,- сказав Ломицький.
- Не знаєте ви гаразд моєї мами,- обізвалась Маруся.
- Що ж нам тепер робити? - спитав у неї Ломицький.
- Постривайте трохи, підождемо. Я ще сама поговорю з матір'ю,- сказала Маруся, подаючи Ломицькому руку на прощання.- Через днів два прибувайте до нас.
Ломицький вернувся до Одеса. Стара Каралаєва неначе підстрелила його несподівано; його енергія, і без того слабка, зовсім занепала.
Засмучена Маруся пішла в гостиницю до своєї матері. Марта Кирилівна сиділа на канапі, закинувши ногу на ногу, й думу думала. Слуга приніс самовар, поставив на столі. Самовар кипів, булькотів та парував, як навіжений. Марта Кирилівна і не думала засипати чай, вона ждала, поки дочка надійде і зробить свою повинність.
Вже сонце сіло, як Маруся увійшла в номер.
- Чого це ти так довго забарилась? Засип мерщій чай, бо я пити хочу. Втомив мене отой шелихвіст, аж усе тіло в мене обважніло: не можу і з місця рушитись,- сердито сказала Каралаєва до дочки.
Маруся глянула на простирадло, що валялось серед номера на підлозі, вхопила його, згорнула і вкинула в комоду. Вона постерегла, що мама справляла перед Ломицьким якусь комедію праці.
Засипавши чай, вона спитала в матері:
- В вас, мамо, був Ломицький?
- А тобі вже сорока на хвості принесла звістку? - сказала мати.- Ну так що ж? Був та й пішов, і лучче було б, якби він до нас зовсім не вертавсь.
- Чому ж так? Чим же він вам не до вподоби? - спитала Маруся.
- А тим не до вподоби, що в штанях ходе, попросту сказавши,- сказала Марта Кирилівна.
- Що це з вами, мамо? Невже вам хочеться, щоб вів убрався в спідницю, чи що? - сказала Маруся.
- Не в тім сила, що кобила сива, а в тім сила, що не везе. Він просив у мене твоєї руки, а я його прогнала,- сказала Марта Кирилівна.
- Нащо ж ви його прогнали? - спитала Маруся.
- На те, щоб він не смів тебе збивати з пантелику та морочити,- сказала мати.
- Ви, мамо, порозгоните усіх моїх женихів. Невже ви хочете, щоб я в черниці постриглась? - сказала, Маруся.
- Про мене, й постригайся в черниці, як маєш йти заміж,- сказала мати.
- Це ви, мамо, певно, жартуєте? - спитала Маруся.
- Авжеж жартую, бо стрижуться в черниці тільки дурепи. Я людина ліберальна і в монастир тебе зроду-звіку не пущу. А ти заміж не йди. Мужчини деспоти, варвари, бузувіри, ледарі. Ломицький тебе не любить. Він бреше - він бере не тебе, а гроші, бо знає, що в мене є гроші, але він і кришки не покрепиться, бо я йому грошей не дам,- сказала мати.- Ти йому так і скажи.
- Ні, мамо, цього я йому не скажу,- сказала Маруся.
- То я йому це й сама скажу, коли хоч,- сказала мати.
- Але ж, мамо, я його люблю! - крикнула Маруся.
- Брехня! ти оце наважилась од мене втекти і ладна вийти заміж хоч і за сажотруса,- сказала мати.
- Мамо, схаменіться! Ви чогось стривожені, роздражнені! Що ви говорите? - сказала Маруся, і в неї очі зайшли сльозами.
- І не думай, в голові собі не покладай йти заміж за цього Ломицького. Вій забере твої грошики, промарнує, проп'є, програє в карти, а потім потягнеться за акторками, знайде собі втіху в ресторанах. Ого! ти ще не знаєш, що то за люди - мужчини. Наберешся лиха!
Маруся вже її не слухала і, наливаючи чай, плакала. Сльози котились і, як роса, сипались на білу скатерку.
- Оце розридалась, неначе мала дитина; ще в чай накапають сльози. Я стою на тім, щоб усі панни не йшли заміж. Нехай лучче посивіють на пні, як мають терпіти од деспотизму мужчин. Нехай лучче викорениться дорешти усей рід людський! - крикнула Марта Кирилівна.
Маруся глянула на неї дивуючись, їй здалося, що мати або з глузду з'їхала, або збожеволіла.
Тихо стало в номері. Мовчки пила чай Каралаєва. Маруся й не доторкнулась до свого стакана.
Надворі смеркло. Каралаєва лягла в постіль і захропла; а Марусю й сон не брав. Вона вийшла в парк і сіла на лавці під акаціями. Зорі висипали вже на небі. А в голові молодої дівчини все роєм вилися думи,- одна сумна, друга сумніша. От перед нею ніби майнули її дитячі літа. Вона згадала батька. Батько її любив, пестив… але рано помер. Згадала вона, як зосталась сиротою, як жила з матір'ю вдвох, ходила в гімназію, як сиділа з книжкою вечірньою добою рядом з матір'ю за столом; пригадала материні насуплені брови, материн лібералізм при людях і материн деспотизм на самоті, її вередливість і її чудні старосвітські погляди та теорії, перемішані з новими ідеями. Пригадала вона і ласкавість материну до себе, котра часом проявлялась в неї, як погожий день в непогожу пізню осінь… Думки її полетіли в далеку прийдешність… Перед нею майнуло життя вкупі з милим на своїй вольній волі, їх хатина чиста, тепла, прибрана, як пташине гніздечко. І десь узялась хижа птиця, зруйнувала гніздечко і розвіяла по вітру. І та хижа птиця була - її рідна мати.
Ніч була тиха, тепла. Широке небо неначе кліпало тисячами блискучих очей. Од тепла мліло тіло, мліла й душа молодої дівчини. Ще привітніша здавалась для неї прийдешність; ще теплішим здавалось для неї гніздечко, тихе й затишне,