Навіжена - Нечуй-Левицький

Убравшись і при­че­пу­рив­шись, Мар­та Ки­рилівна по­ход­жа­ла по кімна­тах і все виг­ля­да­ла в вікна. Вже нас­та­ла два­над­ця­та го­ди­на, вже й снідан­ня бу­ло го­то­ве; вже Ма­ру­ся й ко­фе пос­та­ви­ла на пли­ту, а Бич­ковський не при­хо­див. Мар­та Ки­рилівна хо­ди­ла по гос­тинній нес­покійна, три­вож­на. Вже го­дин­ник вда­рив пер­шу го­ди­ну, а Бич­ковський не при­хо­див. Мар­та Кирилівна по­ча­ла сер­ди­тись, пішла в пе­кар­ню, заг­ля­ну­ла в каст­рулі, навіщось ви­ла­яла ку­хо­вар­ку, по­ню­ха­ла ко­фе і чо­гось при­че­пи­лась до Ма­русі. Вже го­дин­ник вда­рив два, а Бич­ковсько­го не бу­ло. Мар­та Ки­рилівна бу­ла лад­на пот­ро­щи­ти на цур­пал­ки усі вінці сот­воріння.

«Напишу до йо­го лист; він, пев­но, но­чу­вав в Бо­ро­давкіна. Бу­ду про­си­ти, щоб за­раз прий­шов до ме­не на снідан­ня»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.

Вона вхо­пи­ла лис­ток па­пе­ру і на­пи­са­ла дві фра­зи:

«Жду вас на снідан­ня. Не сподіва­юсь, щоб ви не до­дер­жа­ли сво­го сло­ва. Пам'ята­юча про вас - Мар­та Ка­ра­лаєва».

Куховарка од­нес­ла лист і швид­ко вер­ну­лась на­зад.

- А од­пис­ка де? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Не да­ли од­пис­ки. Ска­за­ли, що пан ще спить,- ска­за­ла ку­хо­вар­ка.

- Варвар!.. Нікчем­ний стра­хо­по­лох! Глад­кий, пи­ка­тий та ока­тий Ба­хус, а не Юпітер! - ти­хенько ла­яла Бич­ковсько­го Мар­та Ки­рилівна. - А мо­же, прий­де вве­чері на чай… Прий­де! бо я йо­го заціка­ви­ла: ра­ди йо­го ви­хи­ли­ла два ста­ка­ни ви­на, аж і досі в го­лові гу­де…

Перед ве­чо­ром Мар­та Ки­рилівна по­обіда­ла і знов жда­ла Бич­ковсько­го; і по обіді, ле­жа­чи на ліжку, все ду­ма­ла про йо­го. В гос­тинній рип­ну­ли двері. Мар­та Ки­рилівна схо­пи­лась з ліжка і про­жо­гом вбігла в гос­тин­ну. Там сто­яв Ло­мицький і ве­се­ленько осміхавсь до неї.

«Не він! Прий­шов мо­ло­дий ше­лихвіст до доч­ки»,- по­ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна і лед­ве вдер­жа­лась, щоб не вер­ну­тись на­зад на ліжко. Але вер­та­тись бу­ло ніяко­во. Во­на сіла і му­си­ла ба­ла­ка­ти з Ло­мицьким, по­ки вий­шла в гос­тин­ну Ма­ру­ся. Як тільки вий­шла Ма­ру­ся, во­на вста­ла, вий­шла і знов бе­бех­ну­ла на ліжко і прис­лу­ха­лась, чи не рип­не хто две­ри­ма в при­хожій.

Двері не рип­ну­ли. Бич­ковський не прий­шов. Мар­та Ки­рилівна вже й не ви­хо­ди­ла в гос­тин­ну до Ло­мицько­го.

V

Од то­го ча­су Ло­мицький по­чав хо­ди­ти до Ма­русі на вечірній час тро­хи не щод­ня. Мар­та Ки­рилівна ніко­ли не ви­хо­ди­ла в гос­тин­ну до йо­го. Як тільки во­на, бу­ва­ло, заг­ля­дить в вікно, що йде Ло­мицький, за­раз одя­гається і ви­хо­дить з до­му або в гості, або на гу­лян­ку в сад.

Так діло тяг­ло­ся з місяць. Ло­мицький вже звик до та­ко­го об­ходіння з ним ста­рої, але він пос­терігав, що ма­ти­ме при­ти­чи­ну, як тільки діло зай­де про сва­тан­ня.

«Стара або ме­не не лю­бить, або має ко­гось іншо­го на приміті для своєї доч­ки»,- час­то ду­мав Ло­мицький, вер­та­ючись вве­чері до­до­му од Ма­русі.

Одного ве­чо­ра Ло­мицький прий­шов до Ма­русі на вечірній чай. Мар­та Ки­рилівна, по своєму зви­чаю, на­пив­шись чаю в своїй кімнаті, пішла з до­му. Ло­мицький та Ма­ру­ся вий­шли в са­до­чок. Вже сто­яла літня спе­ка. Ло­мицький та Ма­ру­ся дов­генько хо­ди­ли по са­доч­ку, але хо­ди­ти бу­ло важ­ко: ду­хо­та втом­лю­ва­ла нер­ви. І во­ни сіли по­руч на лавці в за­тиш­ку та в хо­лод­ку під гус­тим во­лоським горіхом. Вечірнє сон­це про­ни­зу­ва­ло зе­лені гілки во­лоських горіхів та аб­ри­косів. Зе­лені здо­рові аб­ри­ко­си гус­то обліплю­ва­ли гілки і вже по­де­ку­ди по­чи­на­ли жовтіти. Краплі сон­ця про­ри­ва­лись че­рез лис­тя і си­па­лись га­ря­чи­ми пля­ма­ми на доріжки, на зе­ле­ну тра­ву. Над­ворі бу­ло ти­хо-ти­хо, що й лис­то­чок ніде не во­ру­шивсь…

- От і літо роз­горілось, і аб­ри­ко­си вже жовтіють… Вже до­волі ча­су ми­ну­ло од то­го ве­чо­ра, як я пер­ший раз прий­шов до вас в ваш дім. Я пам'ятаю, тоді са­ме цвіли аб­ри­ко­си, а те­пер во­ни вже по­чи­на­ють стиг­ну­ти,- по­чав Ло­мицький.

- І я пам'ятаю той ти­хий вес­ня­ний вечір,- ти­хо обізва­лась Ма­ру­ся і чо­гось по­чер­воніла.

- Тоді моя сим­патія до вас са­ме розцвіта­ла­ся, на­че вес­ня­ний цвіт, а те­пер…- по­чав Ло­мицький та й не до­го­во­рив: в йо­го не ста­ло сміли­вості прос­то приз­на­тись Ма­русі, що він її лю­бить і хо­че її сва­та­ти.

Він за­мовк, дов­генько мов­чав, по­хи­лив­ши го­ло­ву, і по­чу­вав, що сміливість йо­го по­ки­дає.

«А тре­ба приз­на­тись… Тре­ба ж ко­лись ска­за­ти, що я люб­лю її і без неї жи­ти не мо­жу»,- ду­мав він, роз­див­ля­ючись на зо­лоті краплі сон­ця, кот­ри­ми бу­ла заб­риз­ка­на доріжка попід аб­ри­ко­са­ми.

- Молоді пан­ни те­пер бу­ва­ють уся­кові: одні ки­ну­лись до просвіти, до на­уцт­ва, ідуть в універ­си­те­ти; другі ки­ну­лись до еманціпації: вільно дер­жать се­бе в то­ва­ристві, їздять вер­хи; треті пішли в на­род, вда­ри­лись в де­мок­ра­тизм. Є такі, що нех­ту­ють ста­ро­давніми зви­ча­ями, люб­лять тільки лібе­ральни­ча­ти і навіть оригінальни­ча­ти…- по­чав Ло­мицький.

- А вам ці всі ка­те­горії на­шої сест­ри не по­до­ба­ються? - спи­та­ла Ма­ру­ся і сміли­во гля­ну­ла Ло­мицько­му в вічі.

Я не ка­жу, що всі ка­те­горії сього­час­них паннів мені не по­до­ба­ються. У всіх ка­те­горіях я зна­ход­жу де­які прик­ме­ти, котрі мені при­па­да­ють до впо­до­би, до моїх пог­лядів.

- Це ду­же ціка­во зна­ти, які ж то ті прик­ме­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся і тро­хи стри­во­жи­лась за се­бе.

Я люб­лю дівчи­ну не тоді, як во­на уб­ра­на в квітки, стрічки та кру­же­ва, літає ме­те­ли­ком в тан­цях на ба­лах, по лис­ню­чо­му пар­кеті, як у неї бли­щать очі вак­ха­нальним ог­нем од жва­вих гуків ба­ло­во­го ор­кест­ру, од ру­ху ве­се­ло­го тан­цю, од за­па­лю­ючих очей ве­се­лої мо­лодіжі; я тоді ла­ден ми­лу­ва­тись нею, слідку­ва­ти очи­ма за її ле­геньки­ми ру­ха­ми, граціозни­ми зво­ро­та­ми, ло­ви­ти іскряні пог­ля­ди її очей, вог­ких і блис­ку­чих, але… му­шу приз­на­тись, що лю­би­ти та­кої дівчи­ни не мо­жу. Не люб­лю я мо­ло­дої дівчи­ни і тоді, як во­на в довгій ама­зонці ле­тить, ніби завірю­ха, на бас­ко­му коні в бадьористій позі. Я ла­ден ми­лу­ва­тись її граціозною пос­тат­тю, ла­ден ди­ви­тись, як вітер ви­хає дов­гою ама­зон­кою, роз­ки­дає її хвилька­ми по блис­ку­чо­му бас­ко­му коні,- все це ви­хо­дить гар­но, але… лю­би­ти дівчи­ну в тій позі не мо­жу. Не люб­лю я тих паннів, що люб­лять вис­тав­ля­тись ду­же вже прос­тою оде­жею, на­пи­на­ють ча­сом на се­бе тро­хи не ста­ре дран­тя, підперізу­ються яки­мись прос­ти­ми шнур­ка­ми, не­на­че ченці-францішка­ни, хо­дять для яко­гось де­мок­ра­тич­но­го ши­ку в вик­рив­ля­них ста­рих че­ре­ви­ках, тоді як у їх є новісінькі і чистісінькі. Не люб­лю я паннів з па­ничівськи­ми вих­ват­ка­ми, що біга­ють по тро­ту­арах з па­лич­ка­ми в ру­ках, з оку­ля­ра­ми на носі, зад­рав­ши бадьорис­то го­ло­ву вго­ру до не­ба, і не­на­че ре­пе­ту­ють на всю ули­цю своєю вдат­ною пос­тат­тю: «Звер­тай­те, мов, з до­ро­ги, бо ле­тить вільна осо­ба, гро­ма­дян­ка, геній на­уцт­ва й штуч­ницт­ва, що нех­тує неп­росвіче­ним, дур­ним, кон­сер­ва­тив­ним на­тов­пом». Це та ж са­ма мод­на чванько­витість, що і в ста­ро­давніх дам; ті ж самі тюр­ню­ри та шлей­фи, тільки надіті на