На шляхах і роздоріжжях - Антоненко-Давидович Борис
Вигляд полоненого полковника з його золотими погонами й насупленим збентеженим обличчям справляє на селян велике враження. Я чую, як за нами біжать сільські хлопчаки й на всю вулицю кричать: "Ойнику, самого Ойнику спіймали!" Треба недовгого часу, щоб цей дитячий вигук облетів усе село й перетворився в легенду: "Йшов сюди Ойника з своїм військом, та військо його розбили Петлюри, а самого Ойнику привезли в село…"
Фура спиняється на майдані, де стоїть полковник Панченко й тривожно прислухається до кількох кулеметних черг з того боку Оратова, куди поїхав з своєю чотою півсотенний Рябокляч. Я зіскакую з воза й, приклавши долоню до дашка кашкета, доповідаю:
— Пане полковнику! Узято в полон офіцера й двох нестройових солдатів, — і тут же передаю значковому наган і шашку полоненого полковника.
— Підійдіть до мене! — владно наказує Панченко, видимо, задоволений, що тепер виструнчуватись доведеться не йому, колишньому поручикові, як два роки тому, а старому полковникові перед ним. — Ваше прізвище, звання, частина? — питає Панченко, якого теж дивують "штиблети" й обмотки полоненого.
— Подполковник Белокриницкий, командир батальона Сто пятого Симферопольского полка…
"Білокриницький, — думаю я, — таки українець, але пішов до Денікінської армії, як Боженко й Щорс — до Червоної… Чи є ще в світі така нація, з таким розбратом, як українська?"
На майдан примчали три фури з Макаром і його козаками, а також артилерійський запряг з чотирьох могутніх коней і скрині-передка без гармати.
— Єдиний наш трофей, якщо не рахувати полонених, — недбало Рапортує Макар Панченкові, показуючи рукою на запінені артилерійські коні.
— А де ж гармата? — питає сердито Панченко, якому не до вподоби простецький тон і самий "шпаківський" вигляд сотника Комарницького.
— А чорт її знає, де вона. Он шукав її, прокляту, мій козак, та мало життя не позбувся, — показує Макар на останню фуру, де сидить із закривавленим плечем і двома струмками крові на обличчі зблідлий козачок у тільняшці. — Перев’язати треба, покличте фельдшера, — додає він, звертаючись до значкового.
Виявляється, Макар, дізнавшись, що в містечку був курінь денікінської піхоти й сотня донських козаків, і чуючи рушничну стрілянину з того боку містечка, де мав бути Рябокляч, вирішив не ризикувати далі своєю горсткою козаків і, поки денікінці не оговтались після першого переполоху, наказав одходити до фур і захопити гарматну скриню-передок. І добре зробив, бо не од’їхали й версти від Оратова, як за ними погнались, виблискуючи оголеними шаблями, донці. З передніх фур було важко відстрілюватись, щоб не влучити в своїх, зате на задній фурі, де сидів крайнім верткий козачок у тільняшці, раз за разом стріляли у вершників, але великої шкоди їм не завдали: лише підстрелили одного донця, а під другим убили коня, та й то, мабуть, випадково, бо годі прицілитися з воза, якого трясе від швидкого бігу коней. І все ж від цієї стрілянини донці почали завертати коней назад, лиш один зопалу мчав верхи далі, поки не підскочив до останньої фури й з усієї сили рубонув згори вниз завзятого козачка у тільняшці. Бути б небораці розрубаним навпіл, якби не французька металева каска на давно не стриженій кучмастій голові: донська шабля лише увігнула трохи каску й від удару гофрована смужка всередині каски врізалась у шкіру чола, і то від неї потекли два криваві струмки по обличчю. Проте, відскочивши від каски, шабля гострим кінцем зачепила козачка по правому плечу, розпанахала тільняшку й таки різонула по тілу. В останню мить козачок вистрілив, не цілячись, останнім набоєм майже наосліп, і вершник випустив шаблю з рук і став хилитись на гриву коня…
Прибіг фельдшер з сестрою-жалібницею, і я вперше побачив наш медичний персонал. Фельдшер — як звичайний військовий, тільки без зброї, але й без білої пов’язки з червоним хрестом на рукаві, а от сестра-жалібниця — зо всіма належними зовнішніми медичними атрибутами: біла косинка на голові, білий фартушок з червоним хрестом на грудях, ще й широка пов’язка на рукаві з таким же великим хрестом. От тільки фізіономія її — зовсім не медична, не інтелігентна й навіть не українська. Говорить вона російською мовою, ледве стримуючи язика від непристойної московської лайки, ну чисто тобі третьорозрядна повія з Харкова чи Одеси. Як вона опинилась в українській армії — не збагну. Може, попала в полон чи відстала від якоїсь частини Червоної армії, може, знадила її добра платня в армії УНР, чи просто це авантурниця, котрій байдуже, з ким крутити короткочасні "романи" на випадкових чужих ліжках… Хто зна. Але що ж робити, коли такі українські дівчата, як Ольга Соколовська, лишилися вдома, а — на безриб’ї і рак риба, на безлюдді й Хома чоловік. А втім, треба віддати належне цій нехарактерній сестрі-жалібниці: діє вона спритно й енергійно, в її сумці, теж з червоним хрестом, є навіть кілька справжніх марлевих бинтів! Коли фельдшер стягнув з пораненого тільняшку, зняв каску й оглянув ушкодження, козачок легко застогнав, але фельдшер заспокоїв:
— Кістки цілі, а все інше в тебе загоїться, поки весілля скоїться! — І, підморгнувши пораненому, до сестри-жалібниці: — Перев’язати плече й лоба, тільки перед цим йодом би змазати…
Але йоду нема навіть у спритної, припасливої сестри-жалібниці. Нема навіть спирту. Є лише карболка, але не промивати ж карболкою рани! Однак бувала в бувальцях сестра-жалібниця дає собі раду.
— Эй, вы там! — кричить вона до селян, що співчутливо дивляться на пораненого хлопця. — Давайте скорей самогон, да только первача несите!
Селяни здивовано перезираються між собою: до чого тут самогон, та ще й первак, коли треба рани лікувати? Не інакше, як собі за труди хоче взяти самогону ця, прости Господи, курва.
— Чего зеньки вытаращили, когда помочь раненому нужно? Хотите, бл…, чтобы я сама пошла искать по ваших хатах? Я скоро найду!
Хтозна, чи то лайка, чи наказовий тон, що не припускає заперечень, чи, нарешті, співчуття до пораненого дають наслідки: селяни заворушились, кілька душ метнулись до своїх хат, і незабаром у руках сестри-жалібниці є дві пляшки самогону й ще одна з перваком. Вона протирає змоченою в перваку марлею краї рани, козачок зморщується й зціплює зуби, щоб не стогнати.
— Болит? — співчутливо питає сестра-жалібниця й подає козачкові пляшку з звичайним самогоном: — Глотни малость — не так будет больно.
Козачок ковтає кілька разів і помітно веселішає, а сестра-жалібниця передає пляшки фельдшерові й умілою рукою бинтує козачка. Але вона не вважає свою місію закінченою. Взявши в руки брудну тільняшку із розрізаним закривавленим рукавом, вона відкидає її геть і знову до притихлих селян:
— А на тело ему надо что-то одеть — как вы думаете? Несите скорее чистую рубашку!
Селянки відходять від гурту, й за кілька хвилин стара жінка несе чисту полотняну сорочку й передає козачкові:
— Це мого покійного сина, що комуна вбила. Носи її, хлопче, та будь здоровий!
— Ну, теперь — хоть под венец, хоть под первый попавшийся куст!.. — весело жартує сестра-жалібниця й зникає з фельдшером.
Козачок зовсім оклигав: обережно одягає спочатку на ліве, а потім на праве, поранене, плече добуту в попівському будинку шинелю, яку досі відсував від себе, щоб не забруднити власною кров’ю, насуває на потилицю увігнуту вгорі французьку каску й навіть закидає на ліве плече ремінь рушниці, а коли полковник Панченко підходить до нього й похвально каже:
— Ну, ти й молодець! — 1 до значкового: — Роздобудьте йому якусь шапку замість отого погнутого чавунка на голові, — козачок заперечливо хитає головою:
— Не треба! Цей "чавунок" мою макітру спас… — і широко вишкіряє по-дитячому зуби.
Полонений денікінський полковник, про якого на час забули, здалека спостерігає цю сцену й, видати, ніяк не може вирішити: хто ж той антипатичний парубійко, що намірявся "порішити" його на веранді в оратівського священика, — звичайний бандит чи таки справжній герой? І взагалі, що це за українська армія, яку він уявляв не інакше як у широченних, як Чорне море, синіх шароварах і червоних, мало не до п’ят, шликах?..
Я тихо підходжу до старої скорботної селянки, що принесла пораненому козачкові сорочку загиблого сина, й простягаю їй п’ятдесят гривень, але вона скрушно докоряє мені:
— Хіба ж за таке беруть гроші!
Відмовляються від грошей і чоловіки, що принесли самогон:
— Хай промиває собі рани та п’є на здоров’я…
На майдан вкочуються фури з чотою Рябокляча. На останній фурі лежить біля "максима" напоготові кулеметний сотник Мегедь. Це він спочатку нагнав переполоху на денікінців кількома чергами свого "максима", а потім одбився ним від організованого опору піхоти й одігнав зо два десятки донців, коли вони верхи атакували Рябоклячеву чоту, що кинулась навтьоки. У Рябокляча нема трофеїв, але нема й поранених.
Рябокляч доповідає Панченкові про перебіг операції, а Мегедь, злізши з воза, знімає маленького кашкетика без будь-якого значка на ньому й витирає рукавом шинелі спітніле волосся й чоло. Це оригінальна постать, в якій полонений полковник, котрий здивовано дивиться тепер на довготелесого Мегедя в куценькій, не на його високий зріст, шинелі й чорних цивільних штанях навипуск, не впізнав би колишнього прапорщика, що закінчив в Оранієнбаумі спеціальні офіцерські кулеметні курси. Це скоріше недавній семінарист, якого вигнали за щось із духовної семінарії, де з нього ніколи не вийшов би православний піп. Але не вийшов з Мегедя й стройовик. Ну хіба ж можна уявити в будь-якому строю цю цибату постать з довгою шиєю, на якій тримається маленька голова з невиразного кольору очима й великими вивернутими назовні губами, та ще й підперезану будь-як тоненьким паском? І все ж Мегедь — кулеметник. Не просто командир над трьома кулеметами, що є в нашому полку, а — кулеметник з покликання. Я сказав би, — натхненний кулеметник! Він не носить ніякої зброї, бо вважає за єдину свою зброю кулемет системи Максима. Він не стільки командує кулеметами, як стріляє сам. Підлеглі йому кулеметники кличуть сотника Мегедя до свого кулемета тільки тоді, коли там щось зіпсувалось — защекнулось десь, щось "заїло" або ще яка біда і кулемет зненацька замовк, а ворог напосідає.
