На шляхах і роздоріжжях - Антоненко-Давидович Борис

Своїм становищем він був цілком задоволений: завжди в тилу, де не свистять ворожі кулі й не вибухають снаряди; кінчився бій — оббігай сотні та спитай, кого забито й кого поранено, викресли їх із особового складу — ото й увесь тобі клопіт. Однак Максим завжди носив металеву французьку каску, яку я, окрім як на полковникові Панченку та його значковому, ні в кого не бачив у Шевченківському полку; мало того — біля канцелярської скрині Максим клав заряджену на чотири набої рушницю без багнета. Коли я спитав його, навіщо йому в тилу потрібні рушниця й каска, Максим незворушно відповів:

— Ану ж заскочить у тил якась більшовицька чортяка на коні, то щоб було чим оборонитись; а зарядив на чотири набої, а не п’ять, щоб часом рушниця не вистрілила сама.

Взагалі Максим був великий оригінал. Одразу ж, як тільки я з ним познайомився, він спитав:

— А до якої партії ви належите? — І був дуже вражений, коли я відповів, що не належу ні до якої.

— Отакої! Студент — і не належите ні до якої партії? — дивувався він, а за хвилину поважно промовив:

— А я належу до партії есерів-максималістів.

— Чому ж саме — до максималістів? — тепер уже здивувався я.

— Так я ж сам — Максим, і батько був Максим, і діда звали Максим. Якщо хочете, я й посвідчення своє покажу вам, де написано моє ім’я та по батькові…

Я зареготав, уперше побачивши доморощеного максималіста, а Максим ніяк не міг збагнути причини мого реготу. Що ж тут смішного, що він, його батько й дід були Максими, і до якої ж іншої партії він міг себе залічити, як тільки не до максималістів?..

Максим був дуже радий, що з ним часто контактується тепер хоч і безпартійний, та все ж — студент, цебто вчена людина. За ці контакти він віддячував мені турботами про мене щодо їжі, до якої сам був, чи то з природи, чи знічев’я, завжди охочий. Попоївши, він пускався розмовляти зі мною, чи, точніше, мріяти вголос. І завжди Максимові мрії були абстрактні й дещо комічні, як в отому українському народному анекдоті: "От якби зібрати всі гори, що є на світі, в одну гору, а всі річки та моря злити в одну воду, а тоді стулити все каміння в одну каменюку; а потім ту здоровенну каменюку кинути з тої височенної гори в ту глибочезну воду? От би булькнуло!" Отак і Максим одного разу каже мені:

— От якби весь наш уряд звався Максими…

— Ну і що ж тоді було б? — спитав я.

— Та нічого, а все ж цікаво: самі Максими в уряді!.. — І, трохи подумавши, додав: — Я чув, що й в історії України прославились Максими: Максим Перебийніс, Максим Залізняк, тільки їх чогось не допускали до влади… — зітхнув Максим Задорожній і замовк. Мабуть-таки, своєму імені надавав мій "максималіст" щось більше за його фактичне значення.

Цей Максим часом розважав мене своєю — не берусь остаточно стверджувати — чи то крайньою глупотою, чи незвичайною оригінальністю, хоч взагалі було не до сміху, бо насувалась нова війна. Чи ж мало було Україні, котра тільки-но зводилась на ноги, двох попередніх ворогів — більшовиків і поляків, а тут лиха доля підсувала їй третього — білогвардійського генерала Денікіна, якого озброїла й забезпечила всім потрібним Антанта! Чи не з намови російських білогвардійців, якими Антанта сподівалась погасити полум’я соціалістичної революції в Росії, українську делегацію не Допущено на Версальську мирову конференцію, де мали по-новому перекроювати мапу світу й визначати долю недержавних досі народів. Але Україні вже наперед визначено її долю: ніхто не визнає її ні як державу, ні як націю, — бути їй і далі лише етнографічною масою під реставрованою Польщею і відновленою монархічною Росією, бо ті європейські країни, що визнали українську державність і мали з нею дипломатичні зносини, — Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина й Болгарія — самі були тепер подолані й чекали собі версапьського вироку. Україна була полишена сама собі без усякої допомоги ззовні. Безсоромно брешуть ті сучасні історики й публіцисти, котрі запевняють, ніби директоріанська Україна спиралась на допомогу Антанти! У війську не було ні йоду, ні бинтів, і рани доводилось заливати самогоном і перев’язувати розірваною на шматки, не завжди чистою білизною; не було чим боротися з пошестю висипного й поворотного тифів, що вже вліті 1919 року давалась взнаки у війську, — ні лазень, ні медикаментів, ні санітарних поїздів; інтендантство не спроможне було мінімально забезпечити вояків взуттям та одягом; бракувало зброї, надто артилерійських снарядів, рушниці в піхоти були здебільшого без багнетів. Тільки й того, що давала людям рідна земля, — хліб, городина, садовина й м’ясо, але бракувало солі, без якої страва втрачала свій смак.

Наступного ранку стало відомо, що українські частини вийшли з Києва й з денікінською армією почались воєнні дії. Шевченківський полк знято з короткого відпочинку й спішно послано назад, до Монастирища, бо десь неподалеку підступають денікінські частини.

Невесело виступили в похід козаки, що не встигли гаразд відпочити після безнастанних попередніх боїв і переходів. Виклик полку до Монастирища був такий раптовий і нагальний, що ні державний інспектор Година, ні, поготів, полковник Панченко не знайшли часу промовити до козаків і хоч коротко пояснити їм нову політичну ситуацію. Година лише встиг сказати мені, сідаючи в бричку до полковника Панченка:

— Так ви дорогою поговоріть з хлопцями про Денікіна, а на перепочинку в полі розкажіть щось з історії України.

Бричка, до якої позаду був прив’язаний верховий кінь Панченка, помчала, а я якийсь час дивився їй услід, мимоволі порівнюючи дві контрастні постаті в ній — скромну, біляву Години у звичайному військовому кашкеті й войовничу, задерикувату Панченка у металевій французькій касці.

Мій Максим Задорожній вийшов із хати, де ми ночували, тримаючи в одній руці під пахвою невелику канцелярську скриню, а в другій несучи свою неодмінну рушницю й шинелю, на яку він встиг уже десь розжитись. Саме через цю його скриню писареві виділялась окрема мобілізована на короткий час селянська фура, на яку він запросив і мене сідати.

З єврейських крамниць у центрі містечка повиходили крамарі й спокійно дивились, як ми вирушаємо в похід: після тої події з чобітьми більше не було ніяких ексцесів, і євреї не боялись тепер ні за своє життя, ні за майно. Про початок війни з денікінцями так звана "пантофельна пошта" вже повідомила єврейський кагал, але денікінці ще далеко, тож можна поки не сушити ними голови.

За містечком у полі я зліз із писаревої фури й пішов пішки разом з козаками першого куреня, де мене вже трохи знали старшини й козаки.

— Ну як, хлопці? Будемо тепер битись із денікінцями? — сказав я, не знаючи з чого почати свою інформаційну бесіду.

— Знову несе їх чорт на нашу голову! — сердито пробурмотів хтось У розладнаних походом рядах, а кирпатий козачок скраю спитав мене:

— А хто ж вони, ті денікінці?

— Російська армія під командою генерала-монархіста Денікіна.

Моє пояснення нічого не пояснило кирпатому.

— А чого ж він, той Денікін, хоче? — допитувався козачок, а я по-думки казав собі: "Простіше, простіше треба розтлумачити!"

— Хоче знищити самостійність нашої України.

— Самостійність? — замислено проказав уголос козачок, і в інтонації чулося, що він не певний, чи треба за самостійність України важити своїм життям…

Це тобі не 2-й Запорізький полк, де кожний козак був національно свідомий і сам, своєю охотою, вступив до війська виборювати Україні самостійність! — з тугою подумав я. Це сіра темна маса, що не зовсім ще пробудилась від довготривалої національної летаргії. Вона стала під жовто-блакитний прапор зі зброєю під час протигетьманського повстання й створила стотисячну армію УНР, бо не могла примиритися з відновленням панського ладу за гетьмана, але після перемоги швидко почала танути, лишивши на літо 1919 року лише 40 000 вояків. Їй не подобалась "комунія", що запроваджували більшовики, і вона знову повстала, але тепер, коли позбулась і більшовицької комунії, коли так тягне до рідних хат, до родинного затишку, коли, здавалось, можна зажити спокійно, сіяти збіжжя, розводити худобу й не боятись, що хтось чужий прийде й забере в тебе землю, коня й корову, — насувається ще якийсь ворог, з яким хоч-не-хоч, а треба воювати… Та скільки ж можна воювати? Та й чи такий же капосний цей новий ворог, як попередні? Чи не можна якось обійтися з ним без війни?

Для селюків, з яких складався мій Шевченківський полк, були незрозумілі гасла січового стрілецтва: "Не ридай, а добувай!", "Не плачем, а мечем!", "Добути або дома не бути!". Такі гасла могли проголосити національно свідомі люди, в яких національне почуття стало органічною частиною їх. Але яка ж різниця між січовими стрільцями й моїми шевченківськими козаками — адже ті й ті вийшли з-під селянської стріхи? Виходить, національне почуття не передається дитині з генами батьків, не надається воно й від природи як інстинкт, а формується в дитини внаслідок домашнього або шкільного виховання. Змалку в кожного з нас утворюється прив’язаність до хати, де ти народився, до вулиці, де гасав дітлахом, до села або міста, де ходив на побачення з першою коханою дівчиною; назавжди лишаться нам милими мова, пісні, звичаї тих рідних місць, дарма що з літами вони можуть призабутись; ми радіємо, зустрівши далеко від рідних місць земляка, не роздумуючи — добра чи погана він людина. Але все це вузьке, примітивне почуття, коли не тільки галичанин з його "я сі бою" або "я буду чекав", а навіть полтавець видається слобожанинові чужим, бо каже "допіру", чого не почуєш на Харківщині. Для національного почуття людині треба досягнути того розумового стану, коли вона стає здатною мислити не тільки реальними, конкретними категоріями, а й абстрактними поняттями, коли рідною землею стає не тільки околиця свого села, а й уся територія своєї нації — від Кубанських степів до Карпатських гір; коли своїми стають не тільки "земляки", а й уся людність, що живе на всій території своєї нації, незважаючи на говіркові та побутові різниці; коли виникає любов до цього абстрактного поняття Україна й набуває такої сили, що за неї людина ладна і життя своє віддати.

Оце і є той феномен, що визначає національне почуття й зумовлює національну свідомість людини.