Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

VII

Смутна i не­ве­се­ла си­дi­ла на призьбi бi­ля своєї ха­ти пан­ночка Йо­си­пов­на Оле­на, хо­рун­жiв­на, на своєму Безверхо­му­ ху­то­рi, що на Су­хiй Бал­цi, а бi­ли­ми рученятами ­копир­сала у го­ло­вi бра­ти­ку сво­му, па­ну хорун­женку. Вiн, сер­де­ш­ний, той день з па­нот­цем, що за­їжджав до нього, похов­авши ко­гось на дру­гiм ху­то­рi, та за обi­дом, поївши доб­ре ва­ре­ни­кiв та ка­ра­сiв, у сме­та­нi жа­рених, та за­пив­ши ско­ло­ти­на­ми (бо се вже дi­ялось пiс­ля Пет­ра), ви­тяг­ли са­мо­туж­ки по но­сат­цi тер­нiв­ки, а вишнiв­кою на до­ро­гу за­пи­ли; а пiд­ве­чiр­ку­ючи, па­нич уб­рав аж п'ять манд­рик[11] та гор­ще­чок мас­ля­кiв, у мас­леч­ку та у сме­та­нi пря­же­них, що ду­же їх лю­бив, так йо­го, хто йо­го зна i вiд чо­го, i за­ва­ди­ло; от вiн i при­лiг до сест­ри­цi на ко­лi­на, та як та йо­му ська­ла, а вiн i зас­нув. Тут при­йшли з по­ля i ко­ро­ви, i ове­ча­та; от їх тут бi­ля пан­ноч­ки i до­ють, i мо­ло­ко в гле­чи­ки зли­ва­ють… а во­на й бай­ду­же! їй не­на­че нi до чо­го й дi­ла не­ма! За­бу­ла ди­ви­тись i на дiй­во, за­бу­ла бра­ти­ку i у го­лов­цi ська­ти, тiльки у неї i на дум­цi, що…

Тiльки що хо­тiв був роз­ка­за­ти, об чiм на­ша хо­рун­жiв­на ду­ма­ла i чо­го бу­ла смут­на i не­ве­се­ла, аж ось i прий­шла до неї ба­бу­ся, та­ка ста­ренька, та­ка ста­ренька, що на превели­ку­ си­лу диб­ле; от пi­дiй­шла до неї та й ка­же:

- Дай, бо­же, вам, пан­ноч­ко, ве­чiр доб­рий! Не­хай вам бог по­ма­га!

Аж здриг­ну­ла Йо­си­пов­на, що й не ба­чи­ла, вiд­кi­ля во­на i узя­лась i як пе­ред нею ста­ла; а да­лi, тро­хи сха­ме­нув­шись, i ка­же:

- Здорова, ба­бу­сю! А вiд­кi­ля те­бе бог при­нiс?

- Та я так со­бi… Я i зда­ле­ку i не зда­ле­ку, я i ту­теш­ня, я й зов­сiм не вiд­сiль; я i нi­чо­го не знаю i усе знаю; i хто i по чо­му жу­риться, я i знаю i не знаю; i що по­дi­яти, i вмiю i не вмiю…

- Ох, ба­бу­сю, та ти не прос­та? - пи­тається Оле­на.

- Та прос­тi­сiнька, бач! Не ва­шо­го, пансько­го ро­ду, а про­ста со­бi ста­ра ба­ба, не знаю нi­чиєї жур­би, не знаю, хто, си­дячи на призьбi, жу­риться об Дем'яно­вi, що пi­шов в по­ход з ко­за­ка­ми; я та­ки i то­го не знаю, хто бi­ля ко­ло­дя­зя усю нi­ченьку з ним про­си­дi­ла i на про­щан­ня зня­ла з ру­ки срi­бн­ий перс­тень i вiд­да­ла з хус­точ­кою, що са­ма уся­ки­ми шо­вками ви­ши­ва­ла…

- Ох, ме­нi ли­хо, ба­бу­сю! Та ти усе знаєш?.. Не го­мо­ни, будь лас­ка, бра­тик про­ки­неться та по­чує, та ме­нi смiяти­ме­ться… Не­хай пiс­ля ве­че­рi я те­бе пок­ли­чу, то ти в ме­не но­чу­ва­ти­меш, та й по­го­во­ри­мо з то­бою!

- Пiд по­вен мi­сяць те­пер-то i ро­би­ти що тре­ба, Не­хай бра­тик iде до се­бе у ха­ту, збу­ди йо­го; а я то­бi ска­жу, що тре­ба ро­би­ти, та дi­лом спi­ши­ти. Я зна­рош­но до те­бе сьо­годнi пiс­ля ве­чер­нi з Києва пiш­ла…

- Як се мож­на? З са­мi­сiнько­го Києва? Пiс­ля ве­чер­нi? Та сьому не мож­на ста­тись! - пи­та Оле­на, ди­ву­ючись. - Як-та­ки мож­на вiд Києва та ско­ро дiй­ти? I бли­зенький свiт?

- Пожалуй, дiй­ти не мож­на, так ми-то знаємо, як во­но ро­биться. Збу­ди ли­шень бра­ти­ка швид­ше, не­хай iде до сво­го дi­ла, ме­нi тре­ба швидш пос­пi­ша­ти.

- Та бра­ти­ку щось за­ва­ди­ло, тро­хи не з очей. I був здо­ров­ий, та як гля­ну­ла на нього ота чор­ня­ва мо­ло­ди­ця, що ко­ло ко­ро­ви хо­дить, та гля­ну­ла, та й ус­мiх­ну­лась, я са­ма ба­­чила, та пiс­ля то­го так йо­го за жи­вiт i узя­ло; чи со­няш­ни­цi, не­хай бог бо­ро­нить! чи що?

- Се все очi, усе очi на­ро­би­ли; та не жу­рись, я вiд­ве­ду. Ось збу­ди бра­ти­ка, а я нав­чу мо­ло­ди­цю, що йо­му тре­ба роби­ти. Вiд неї ста­ло­ся, во­на не­хай i знi­ма.

Олена ста­ла бра­ти­ка бу­ди­ти, що хрiп на весь двiр, а ба­буся пi­дiй­шла до мо­ло­ди­цi… а та зра­зу i крик­ну­ла:

- Ох, тi­ту­сю! I ви до нас прий­шли?..

- Але! не кри­чи ли­шець, - ка­же ба­бу­ся, - а от що зро­би: озьми… шу­пу-шу­пу-шу­пу… - Нi­чо­го не мож­на бу­ло розслу­хати, що їй там ба­бу­ся шеп­та­ла, тiльки опiс­ля молод­иця i ка­же:

- Та доб­ре, доб­ре; за­бав­те тiльки пан­ноч­ку.

- А вже, - ка­же ба­бу­ся, - се вже моє дi­ло. Хо­ди ж сю­ди за мною. - Та й при­ве­ла мо­ло­ди­цю до пан­ноч­ки, та й ка­же: - Ось я нав­чи­ла мо­ло­ди­цю, як з па­ни­ча со­няш­ни­цi зня­ти; iди ж, па­ни­ченьку, швидш з нею, во­на зро­бить то­бi, що я зве­лi­ла; та швидш ро­бiть, а то те­бе так роз­бе­ре, що й на стi­ну по­лi­зеш.

- Ох, ли­шенько! - ка­за­ла, зля­кав­шись, хо­рун­жiв­на. - Iди ж, бра­ти­ку, iди швид­ше. Ро­би йо­му, Мот­ре, як ба­бу­ся ка­за­л­а. Та ро­би га­разд, на спi­ша­чи…

От пан хо­рун­жен­ко пi­шов з мо­ло­ди­цею у ха­ту, а ба­бу­ся - плюсь! - бi­ля пан­ноч­ки сi­ла та й ка­же:

- Тужиш, моя зо­зу­ленько, за своїм си­зим го­лу­боньком, та ба! Не­ма йо­го ту­теч­ка; пi­шов да­ле­ко-да­ле­ко, аж до Чер­нi­го­ва…

- Та по чо­му ти, ба­бу­се, усе знаєш? Хто се то­бi розказув­ав, що я там… чи жу­рю­ся, чи… що там та­ке… я й не знаю! - пи­та­ла, со­ром­ля­чись, Йо­си­пов­на.

- Вже-то я не знаю! - ка­же ба­бу­ся. - На­що ж нам і зо­рi, ко­ли нам на них не ди­ви­тись? Гля­ну зве­чо­ра, гля­ну i опiвн­очi, по­див­люсь i пе­ред свi­тан­ком, тай знаю, де що дiє­ться.

- Коли ж ти знаєш усю­ди, де що дiється, то ска­жи ме­нi, ба­бу­сю, що ро­бить те­пер… - ска­за­ла Оле­на та й почер­вонi­ла,­ як кар­ма­зин, i язик став мов повс­тя­ний.

А ба­бу­ся пе­ре­хо­пи­ла та й ка­же:

- Дем'ян?

- Е-ге-ге-ге!

- Судденко Ха­лявський, Оме­ля­но­вич?

- Атож!

- Ось слу­хай до­ню, що вiн ро­бить: от­се був з ко­за­ка­ми на мушт­рi пе­ред па­ном пол­ков­ни­ком та, вто­мив­шись, при­й­ш­ов до­до­му, роз­дягсь, роз­пе­ре­завсь та й лiг, су­му­ючи об то­бi, та й жу­риться, що, ду­ма, не швид­ко те­бе по­ба­чить.

- I ка­жуть-та­ки, що не швид­ко їх спус­тять!

- Не жу­рись; мо­же, ти йо­го i сього ве­чо­ра по­ба­чиш…

- Де то вже, ба­бу­сю, ме­нi йо­го по­ба­чи­ти та ще i сього ве­чора. Вiн не пти­ця, щоб йо­му до ме­не при­ле­тi­ти!

- Хоч i не пти­ця, а при­ле­тить i уро­диться отут пе­ред то­бою, як от­се я. Чи хоч, щоб при­ле­тiв?

- Де то вже, моя го­лу­боч­ко, не хо­чу! Аж жиж­ки трусять­ся, щоб хоч би йо­го по­ба­чи­ти. Здi­лай ми­лость, не­хай при­ле­т­ить до ме­не… та чи не бу­де йо­му якої вiд то­го над­сади?

- Таки аж нi­чо­гi­сiнько;