Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

ж, пров­чу, тi­ту­сю, так що до но­вих вi­ни­кiв бу­де тя­ми­ти; тiльки зро­би i моє дi­ло… - пильно приста­ю­чи­, про­хав її пан Забрьоха, i чо­го б то вiн не обiщав­ся їй зро­­би­ти, аби б во­на так по­чи­ни­ла, щоб хорун­жiвна за ньо­го пiш­ла.

- Ну, доб­ре ж, син­ку, ко­ли ж так, то й так. Бу­де за то­бою бi­­га­ти хо­рун­жiв­на Оле­на i но­чi не спа­ти, як i ти за нею. Ки­цю, ки­цю, ки­цю, ки­цю.

- Мурлу, няв, мур­лу, няв!

- Добре ж, - ка­за­ла Яв­до­ха. - А iди, па­не Ула­со­вич, зо мною з ха­ти та й ус­ту­пи з по­ро­га лi­вою но­гою на пi­сок, щоб твiй слiд обiз­на­чивсь на пiс­ку.

От i ви­ве­ла йо­го з ха­ти, i слiд йо­го зiб­ра­ла у хус­точ­ку i зав'яза­ла; а да­лi, вер­нув­шись у ха­ту, по­са­ди­ла на ла­вi край сто­ла, а Ри­го­ро­ви­чу зве­лi­ла ка­ган­цем свi­ти­ти, а са­ма, узя­в­ш­и па­на Забрьоху за лi­вий ус, i ста­ла во­лос­ся вiддiляти­. За­ко­луп­не нiг­тем во­лос та й лi­чить: "Раз, два, три…" - так як вiд­бе­ре дев'ять во­ло­сiв, та дев'ятий i рво­не зов­сiм… Пан сот­ник кри­чить, пан пи­сар ре­го­четься… Яв­доха Зуби­ха щось шеп­че та спльовує, а кiт мур­ли­че на усю ха­ту… От так-то у бiд­но­го Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча вiдьма вир­вала дев'я­те во­лос­ся з лi­во­го уса i нар­ва­ла їх усiх аж вось­меро, до­стала шма­ток па­пе­ру i за­вер­ну­ла ту­ди теє волосс­я, а пан За­брьоха, по­ви­ти­рав­ши сльози, що так йо­му i тек­ли вiд ску­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­бiн­ня, став пи­та­ти вiдьму, що "ко­ли, - ка­же, - зов­сiм по­во­ро­жи­ла, то вже я й пi­ду?"

- Iди, син­ку, здо­ров до­до­му та ля­гай спа­ти, та й жди вiд хо­рун­жiв­ни при­си­лу, щоб слав за руш­ни­ка­ми.

Пан Ула­со­вич, сеє по­чув­ши, та за шап­ку, та з ха­ти, та не ог­ля­да­ючись - до­до­му, щоб вiдьма не зду­ма­ла ще де в ньо­го ви­ри­ва­ти во­лос­ся. По­бiг, сер­деш­ний, не дож­давсь i сво­го пи­са­ря, бо той зос­тав­ся ще у вiдьми i щось дов­го з нею го­мо­нiв, i кiт з ни­ми мур­ни­кав; а як ви­хо­див пан Пi­стряк з Яв­до­ши­ної ха­ти, так чу­ти бу­ло, що ка­зав:

- I се усе бла­го­на­мi­рен­но уст­роївши, гря­ду у свою Палес­тину. Про­ща­вай­те!

- Iдiть здо­ро­вi! - ска­за­ла Яв­до­ха, за­чи­ня­ючи за ним две­рi у ха­ту, та й одiз­ва­лась до ко­та: - Ки­цю, ки­цю, ки­цю, ки­цю!..

- Мурлу, няв, мур­ррлу!

Тут за­раз узяв­ши, зня­ла з го­ло­ви очi­пок, сi­ду, як мо­ло­ко, ко­су роз­пус­ти­ла, узя­ла бi­лу со­роч­ку, та й на­дi­ла на се­бе, та нi по­яса, нi плах­ти не пiдв'яза­ла, так i ста­ла по ха­тi хо­ди­ти та шеп­та­ти уся­ке кол­довст­во, та у вся­кiм уг­лi три­чi спльо­вувала; да­лi узя­ла жлук­то та й по­ло­жи­ла йо­го се­ред ха­ти i ста­ла знов щось по-вiдьомськи бор­мо­та­ти; да­лi узя­ла з кух­ли­ка якоїсь во­ди та, усе бор­мо­чу­чи, поб­риз­ка­ла тою во­дою i се­бе, i жлук­то усе­ре­ди­нi… А кiт що є ду­ху ня­вчить, а да­лi аж на но­ги ус­тав та по­тяг­нувсь i зас­вi­тив очи­ма ще дуж­че, чим ка­га­нець у ха­тi па­лав… Тут Яв­до­ха мер­щiй у жлук­то i по­лiз­ла… а як ви­лiз­ла, так ста­ла дiв­кою! Та й дiв­ка ж не­муд­ра! I мо­ло­да, i хо­ро­ша, i чор­ня­ва, i ще, ма­буть, кра­си­вi­ша вiд чер­нi­гiвської про­то­по­пiв­ни!

От як пе­ре­ро­ди­лась на­ша вiдьма, узя­ла жаб'ячої сме­та­ни та ко­би­ля­чо­го си­ру, го­ло­вок вiд та­ра­нi i, поск­ла­дав­ши на та­рi­лоч­ку, пос­та­ви­ла пе­ред сво­го ко­ту­ся i ка­же: "Ко­ли, ко­тусю, за­хо­чеш без ме­не їсти, так от то­бi ла­со­щiв; не ску­чай без ме­не, по­ки я вер­нусь". А са­ма, дос­тав­ши аж п'ять дiйн­ичок, по­га­си­ла ка­га­нець i пiш­ла з ха­ти доїти, ко­го їй тре­ба бу­ло.

Тiльки та­ки що дру­гий пi­вень крик­нув, тут Яв­до­ха що є ду­ху ус­ко­чи­ла в ха­ту i впа­ла, мов не­жи­ва. А як вiд­дих­ну­ла i ус­та­ла… та вп'ять ста­ла ста­рою ба­бою, як i бу­ла. За­раз ки­нулась до сво­го ко­та i роз­ка­зує, мов чо­ло­вi­ко­вi: "Ко­ту­сю, ки­ценьку! Чи не ску­чав же ти без ме­не? Я трош­ки забари­лась: по­ки по­об­доїла усiх ко­ров, ове­чок, а се ще ме­нi тре­ба бу­ло щу­чо­го мо­ло­ка на од­но дi­ло; ки­ну­лась до став­ка, та по­ки вра­жу щу­ку зо­пи­ни­ла, по­ки її за­мо­ви­ла, щоб да­ла­ся здоїти, аж i крик­нув пер­ший пi­вень; та хоч вiн нам не стра­ш­ний, та усе-та­ки тре­ба бу­ло пос­пi­ша­ти, щоб не зас­пi­вав дру­гий; тог­дi б так на ву­ли­цi прос­тяг­лась, як те­пер ту­теч-ка…"

А кiт знай хвос­том по­ма­хує, та уса­ми по­мор­гує, та що є ду­ху няв­чить: так-то рад був своїй ха­зяй­цi, що вер­ну­лась.

От во­на йо­му пос­та­но­ви­ла ще уся­ко­го мо­ло­ка i сме­та­ни, i ста­ла по­ра­тись, та де­що мi­ша­ти, та ва­ри­ти на чаклуван­ня­, аж ось i свiт!.. А тут тро­хи по­го­дя i прий­шла до неї жiнк­а, уся го­ло­ва обв'яза­на, i йде i оха, i прий­шла оха, i сi­ла i усе оха.

- А вiд­кi­ля ти, мо­ло­ди­це? - пи­та її Яв­до­ха.

- Та я зда­ле­ка! - ка­же мо­ло­ди­ця, оха­ючи. - Ко­ли знаєте ху­тiр, що на Су­хiй Бал­цi, а зо­веться Без­вер­хий… ох!..

Явдоха морг­ну­ла на ко­та та й ка­же:

- Нi, не чу­ла i зро­ду не бу­ла, i не знаю, хто там i жи­ве… Ти ж чо­го до ме­не прий­шла?

- Та, не вам ка­жу­чи, при­ки­ну­лась бе­ши­ха, та усю пи­ку ме­нi роз­ду­ло… ох!" Так от­се ме­не лю­ди на­ра­яли, щоб до вас iти… Здi­лай­те ми­лость, тi­ту­сю, ро­бiть, що знаєте, тiль­к­и по­мо­жiть, щоб я сьогод­нi вис­пi­ла до па­нян­ки на­шої хо­ру­н­­жiв­ни Йо­си­пов­ни Оле­ни, - та, сеє ка­жу­чи, i по­ло­жи­ла на стiл бу­ха­нець, п'ятiр­ко яєць i ша­га гро­шей.

Зубиха за­раз i ки­ну­лась, по­ло­жи­ла до­лi нiж i зве­лi­ла мо­лодицi ста­ти на ньому бо­сою но­гою про­ти тiєї що­ки, де са­мий дуж­чий опух; а са­ма дос­та­ла у пок­риш­ку жа­ру i поло­жила ту­ди ку­сок страс­ної свiч­ки та ла­да­ну, та кла­птик тiєї хуст­ки, на чiм ста­нов­лять пас­ку пiд свя­чен­ня, а мо­ло­ди­цю за­ку­та­ла-за­ку­та­ла, щоб увесь дим нi­ку­ди бiльш не йшов, тiльки на неї, а са­ма знай шеп­че та спльовує, та дме на жар, а кiт няв­чить на всю ха­ту. От ку­рить ти ку­рить, як тут мо­ло­ди­ця… геп! i впа­ла на до­лiв­ку, мов не­жи­ва. Зу­би­ха її вiд­во­ло­да­ла i по­са­ди­ла на лав­ку та й ка­же:

- Не жу­ри­ся ж те­пер: ми­неться, як на со­ба­цi при­сох­не; се з очей; який-то чор­ня­вий па­ру­бок та на те­бе ди­вивсь та за­ви­ду­вав…

- Так i є! Се ж наш па­нич, - ка­за­ла мо­ло­ди­ця. - Та­ки як ме­не не вздрить, так у вi­чi i заг­ля­да; а на тiй не­дi­лi узяв та ру­кою пог­ла­див ме­не по що­цi та й ска­зав: "Що за в чор­та гар­на мо­ло­дич­ка!" Я так i зго­рi­ла, та вiд то­го ча­су так ме­не i узя­ло…

Тут Яв­до­ха i ста­ла її