Мобі Дік - Герман Мелвілл
Так само, якщо добре поміркувати, не є аргументом на користь твердження про поступове винищення кашалотів і той, скажімо, факт, що в минулому (хоча б наприкінці минулого сторіччя) цих левіафанів у невеликих табунцях зустрічали в морі багато частіше, ніж тепер, а через те і китобійні рейси не тривали так довго і давали багато більший зиск. Бо, як ми вже зазначали в іншому місці, ці кити під впливом якихось міркувань безпеки тепер плавають по морях незліченними табунами, так що розпорошені колись по всьому океану кити-одинаки, пари, табунці й «школи» нині збиваються у величезні, але розділені незмірними просторами армії, які дуже рідко щастить спіткати китобоям. Оце й усе. І так само хибною видається думка, що й так звані вусаті кити вимирають, бо їх тепер рідко натрапляють на тих промислових угіддях, де колись вони аж роїлися. Просто їх перегнали з затінку в холодок, і коли їхні фонтани вже не прикрашують одного узбережжя, то будьте певні, що якісь інші, віддалені береги віднедавна споглядають це незвичайне для них видовище.
І ще одне: щодо левіафанів цього останнього виду, то вони мають дві міцні фортеці, які, найімовірніше, зостануться неприступними навіки.
Так само як холоднокровні швейцарці відступали в гори, коли до їхніх долин вдирався ворог, отак і вусаті кити, вигнані з водних саван та лугів середнього поясу землі, можуть урешті сховатися у своїх полярних цитаделях і, пірнаючи там під останні склисті вали й мури, виринати серед крижаних полів та торосів, у зачарованому колі вічного грудня й сміятися з усіх нападів людини.
Та оскільки на одного загарпуненого кашалота припадає півсотні впольованих справжніх китів, деякі філософи з кубриків вирішили, що така немилосердна різанина вже зменшила чисельність їхніх полків дуже відчутно. Проте, хоча й справді не так давно біля самих тільки північно-західних узбереж Америки щорічно добували цих китів не менше тринадцяти тисяч, є міркування, які спростовують чи майже спростовують доказову силу навіть цих цифр.
Хоча тоді, коли йдеться про численність найбільших на земній кулі живих створінь, деяка недовіра видається цілком природною, та що ми відповімо Арто, авторові «Історії Гоа», коли він розповідає нам, що король Сіаму під час одних тільки ловів убив чотири тисячі слонів і що в тих краях табуни слонів такі численні, як у країнах помірного клімату череди рогатої худоби? І, очевидно, нема підстав сумніватися, що коли ці слони, на яких тисячі років полювали Семіраміда, Пор, Ганнібал і всі пізніші монархи Сходу, все ж таки ще живуть там у такій численності, то й велетень кит, іще багато ймовірніше, перетриває всі лови й промисли. Тим більше, що він має пасовище, на якому може розпорошитись,- пасовище, рівно вдвічі більше площею, ніж уся Азія, обидві Америки, Європа, Африка, Нова Голландія і всі морські острови, докупи складені.
І ще не все: треба пам’ятати, що завдяки ймовірній довговічності китів, які, можливо, живуть сто років і довше, завжди повинно бути одночасно кілька окремих поколінь дорослих китів. А що це означає, ми можемо швидко збагнути, коли уявимо, ніби всі кладовища, цвинтарі та фамільні склепи світу віддали нам живими всіх чоловіків, жінок і дітей, які жили сімдесят п’ять років тому, і ці незліченні юрби долучаться до сьогоднішнього людського населення земної кулі.
А тому, з огляду на все сказане вище, ми вважаємо, що кити як вид безсмертні, хоча їх і можливо нищити як окремі особини. Кит плавав у океанах ще до того, як із води виринули суходоли; він колись плавав там, де тепер стоять Тюїльрі, Віндзорський замок і Кремль. Під час всесвітнього потопу він гордував Ноєвим ковчегом; і навіть якщо світ має бути ще колись затоплений, як Нідерланди, аби винищити на ньому всіх пацюків, вічний кит і тоді виживе й, піднісшись на найвищий гребінь екваторіальної хвилі, з викликом пустить у небо свій пінистий фонтан.
106
АХАВОВА НОГА
Поспіх, із яким Ахав покинув «Семюела Ендербі», не обійшовся без невеличкої прикрості для його власної особи. Він приземлився на банку свого вельбота так різко, що кістяна нога тріснула від удару. А опинившися знов на своїй палубі й устромивши ногу в опорну дірку, він так рвучко крутнувся, щоб кинути стерничому якусь нетерплячу команду (як завжди, йшлося про те, що стерничий не досить твердо тримається курсу), що вже тріснута кістка знов зазнала надмірної напруги, і, хоча на вигляд вона була ще міцна, Ахав не міг уже цілком покладатись на неї.
Та й справді нема чого дивуватися, що шалений і нетерплячий Ахав інколи все ж звертав увагу на стан тієї мертвої кістки, яка була йому за опору. Бо незадовго перед тим, як «Пеквод» відплив з Нентакіту, старого капітана знайшли одної ночі непритомного на підлозі: через якусь незнану і, очевидно, незбагненну, неуявленну випадковість його кістяна нога з такою силою зірвалася зі свого місця й ударила, неначе паля, йому в пахвину, що мало не пробила живота наскрізь, і болючу рану насилу пощастило залікувати.
І тоді у голові в нього зродилася ще одна маніакальна думка, що всі оці нові страждання є тільки безпосереднім наслідком давнішого нещастя. Певне, він аж надто виразно бачив, що подібно до того, як і найотруйніша гадина з болота, і найлюбіша співоча пташка з гаю однаково неухильно намагаються продовжити свій рід,- так само і найвище блаженство, і найтяжчі прикрощі однаково неминуче знов і знов породжують блаженство чи прикрощі. І навіть більше, думав Ахав, тут нема рівності, бо родовід Страждання сягає і в минуле, і в майбутнє далі, ніж родовід Радості. Згідно з певними богословськими вченнями, деякі природні втіхи цього, земного, світу не матимуть на тому світі радісного потомства, а, навпаки, їхнім потомством буде відчай пекла, тоді як деякі злочинні терзання смертних розплодять і за могилою численний і
