На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван

Ще встигну доволі награться в карти. Мені оце після дороги заманулось скупатись отам в ставку або в річці під отими гіллястими вербами та осокорами. На шляху була велика курява, і я запорошив себе усього на тому курному шляху од вокзалу. Мені хотілось скупаться в ставку по дорозі, та візник не згодивсь спиняться та гаяти час.

— То й ходім оце та й будемо купатись, бо мені од того войдування з тобою аж душно стало, — обізвавсь Левко, в котрого думки та бажання виникали раптом і нагло і так само нагло й швидко зникали.

— А після купання прошу на чай до нас у садок, — запрошувала Ольга Павлівна усіх, — але стривайте на хвилинку! Ось зараз я пришлю вам наймичкою простирядло, гребінець та шматок мила, — додала вона на ході коло причілкового вікна.

Незабаром проворна Ївга прикатала й принесла всі купальницькі причандали. Отець Зіновій навантажив Левка тими причандалами, і купальники попростували через вигон проз церкву, перелізли через перелаз в батющину леваду й пішли до річки навпростець, через людські сукупні городи по борознах, де в одній садибі сливе щодня купалась уся батющина сім'я.

На причілку зосталась сама Софія Леонівна. Під вербою одразу стало тихо, аж ніби мертво, та ще після гаму та голосної бучі, яку збили молоді жевжики. Спочатку ще було чуть здалеки голосну розмову з вигону, але згодом і той гомін затих і замер. Гості одразу зникли, неначе крізь землю пішли. Саме в жнива на вигоні нігде не ворушилось ані живого людського духу, тільки чиїсь овечата никали попід тинами, хапком теребили свіжу зелену траву та бадиллясте збутлявіле зілля, що постікало в завсідньому холодку.

На Софію Леонівну несподівано спала задума, а потім і нудьга. Перед її очима все ніби манячіли молоді говорючі та веселі жевжики й нагадували про веселе молоде товариство в її житлі в Києві. Вона згадала усіх паничів, але ніхто з їх не припадав їй так до вподоби, як красунь Назарів. І вона й незчулась в тій глушині, як його іскряні карі очі та ніби намальовані чорні брови заслонили і Флегонтові карі очі, і всіх паничів та все виникали в її думці й надили до себе і веселістю, і ласкавістю, і коханням.

Софія Леонівна озирнулась навкруги. Перед очима просто проти неї стримів старий частокіл. За вигоном зеленіла левада, обсаджена вербами, а далі на горбику на чолопочку стара церква ніби потопала в високих липах та диких грушах. І нігде ні живого духу! Неначе усе село вимерло. На Софію Леонівну найшов сум. Вона не видержала далі тієї сільської мертвоти й тиші, схопилась з призьби, побігла мерщій в покої, налапала в комоді простирядло й похапцем побігла й собі до ставка просто шляхом до греблі.

Софія Леонівна не знала тих закуточків по городах, заслонених густими гіллястими вербами, де звичайно купались потаєнці молодиці й дівчата, і попрямувала просто на греблю. Озирнувшись на ставок та на широке плесо нижче од греблі під спустом, вона зійшла з греблі до плеса. Їй здавалось, що вона сховалась од людських очей за греблею в холодку і в захисті, бо гребля була висока, сливе на два сажні, а нижче од плеса росли старі верби та осокори за тинами в людських городах. Вона почала розлягаться коло самої греблі й складать одежу на хворостини та хмиз, що висовувавсь з-під греблі й тарасу.

Але Софія Леонівна не знала, що через греблю йшов великий трахт на повітове місто і через греблю вряди-годи їхали люде й сновигали євреї.

"Одже жмене видно з греблі. Але мені байдуже за тих мужиків, пастушків та міських жидів. Це ж не пани", — подумала не дуже-то соромлива панія й полізла в воду.

Ця книжкова столична демократка вважала на селян, ніби на якусь худобу, перед котрою можна було й не соромиться.

"Це ж не люде, а якісь ягниці. А хіба ж мені сором перед волами та ягницями?" — думала Софія Леонівна, розкошуючи в дрібненьких хвильках та брижах на плесі.

На греблі все манячіли вози й люде. Якийсь місцевий чоловік віз самотужки бідкою кулі, зумисне спинивсь і почав розмовлять з чоловіками з питля та дивиться на неї: їм здалось, що то купається жінка Лейби, писаря з питля, бо вона без сорому завжди купалась в плесі, невважаючи на те, що її було видно з греблі. Софія Леонівна й трошечки не соромилась і од того часу все купалась в спусті, окреме од свого чоловіка й Левка.

Але трохи згодом селяни довідались, що там купалась не Лейбина жінка, а панія.

— Це мабуть, якась проява, а не панія, коли купається на видноті й людей не соромиться, — загомоніли люде по всьому селі.

Обполоскавшись нашвидку в плесі, Софія Леонівна з великою труднацією допленталась додому: після купання в неї все тіло ніби обважніло й ослабло. Вона неначе впала на стілець і причепурилась перед дзеркалом. В покоях було тихо, аж ніби мертво. Тільки веселий промінь вечірнього сонця промикувавсь через вікна, сягав на усю довжину покоїв і звеселяв чисто побілені стіни. Софія Леонівна взяла золоті сережки й почепляла їх, потім наділа чисту квітчасту блузку, ніби обсипану пунцовими квіточками польового маку. Після купання в спусті в холодних джерелах, що били з дна в плесі, в неї вид став біліший і багато делікатніший. Вона вже направилася йти на чай до матушки в садок, як несподівано під вікнами затупотіли паничі й раптом убігли в покої. Софія Леонівна жалілась, що після купання неначе розімліла й ледве волоче ноги. Паничі в жарти вхопили її з обох боків попід руки і повели через грядки та через високу мішаницю й наробили патолочі, неначе через мішаницю хтось проїхав возом.

В садку під грушею стояв застелений стіл з самоваром, стояли поналивані стакани чаю й хололи. Матушка все турбувалась, що паничі надто загаялись в школі, а чай холоне. Глянула вона в двір поверх штахетів, аж паничі ведуть удвох Софію Леонівну попід руки й регочуться. Софія Леонівна й собі реготалась.

— Ну та й веселі ж ваші паничі, Флегонте Петровичу! — промовив отець Зіновій.

— Ведуть Соню, неначе бояри тещу до зятя на перезві, — додав Флегонт Петрович і побіг одчинять хвіртку в садок назустріч паничам.

— Ну та й дуріють же оці жевжики — обізвалась матушка Ольга Павлівна до отця Зіновія. — Знать весела мати родила їх обох.

— А Софія Леонівна, очевидячки, й сприяє їм, — пошепки сказав о. Зіновій, — мабуть, такі жарти припадають їй до вподоби: певно, не дуже-то шанується моя невістка, коли паничі геть-то вже запанібрата поводяться з нею, неначе парубки з дівчатами.

— Ольго Павлівно! попроганяйте лишень оцих хлопчиків ломакою, щоб вони дали мені спокій, — промовила Софія Леонівна й ніби впала од утоми на стілець поруч з господинею.

— Коли ж не подужаю їх, бо обидва паничі вже не маленькі. Якби це так пустували наші Петрусь та Івась або якісь там недолітки, то я б ще дала собі ради: а цих дітей я не впиню й нічого не вдію з ними, — одмовлялась матушка.

— Але це й добре, що вони доволокли мене в садок. Я оце вперше скупалась цього літа, і після купання в мене так обважніло все тіло, що я насилу допленталась од греблі до школи, та оце й до вас з помагачами, — говорила Софія Леонівна і вкинула в стакан дві грудочки сахару та й почала колотить чай ложечкою.

Паничі посідали за стіл і похапцем сьорбали прохоловший чай, неначе хапались кудись на службу. Наркис Амфилохійович Назарів сидів проти Софії Леонівни і все піднімав її на сміх, що вона купалась коло греблі на тарасі та на хамлі під спустом. Він очевидячки залицявся до неї. Після купання Софія Леонівна побілішала, навіть трошки зблідла, стала делікатніша на взір. Гарні чорні брови ще виразніше малювались на білому чолі, а чималі карі очі ніби побільшали й стали виразніші. Втома од купання та од доброї промашки до річки наддала її красі і делікатності, і якоїсь романтичності.

Наркис Назарів почував, що той погляд карих, ніби втомлених очей доходить до його серця й глибоко промикується в його душу. А чудові чорні брови манили його очі й неначе лащились до його серця, а задума в очах неначе подихала на його гарячим подихом. Резеда розливала тонкі делікатні пахощі попід грушею. І молодому хлопцеві уявлялось, що ті делікатні пахощі вникали в очі й брови Софії Леонівни і що тими пахощами повівають на його Софіїні очі та чорні брови. Софія Леонівна ще й передніше дуже подобалась йому, а теперечки в той чудовий вечір, в гарній поетичній глушині, під зеленим гіллям, під чистим синім небом та одлиском вечірнього сонця в його в серці розжеврілось й запалилось щире кохання.

Наркис не зводив очей з Софії Леонівни. Вона пила чай і вряди-годи зиркала на його втомленими, ніби благаючими очима. І в її серці з'явився зародок чогось більшого й дужчого, ніж звичайна прихильність до приємного й веселого красуня.

Висьорбавши чай, непосидящі, товкущі хлопці кинулись до дітей, що поприбігали до стола, і почали з ними граться. Паничі знать не дуже-то ослабли й обважніли од купання, бо наперемінку садили їх собі на потилиці й ганяли з ними кругом груші, неначе грали в хрещика. Хлопчики реготались, хапались рученятами за навислі груші та листя, поганяли їх і ньокалн, ніби на коні. Молоді паничі неначе й самі змалились, бавлячись з дітьми, стали, мов великі діти.

— Та годі вже вам дуріть! Пустують, неначе малі діти; і вгамувать, і впинити вас нікому. Сідайте лишень та мерщій пийте чай, бо затого й самовар вичахне. Он вже й череда йде, затого вечір буде. Йдіть-бо! — гукала матушка на паничів.

Назарів скинув дитину з потилиці, прибіг засапании і сів на лавці попліч з Софією Леонівною, Вона приємно осміхнулась і не посунулась далі од його.

"Чи ти ба! присунувсь, неначе парубок до дівки, аж плечі їх черкаються. Може, в їх у Києві тепер так поводиться. Гарна ж у їх там пішла поведенція", — думала матушка, маючи на думці сільський погляд на женихання й залицяння.

— Давайте грати в чого-небудь, чи в жельмана, чи в сусіда, чи що, — говорив Наркис Назарів, вмостившись надто щільно коло Софії Леонівни, — чи ви пак, сусідко, задоволені своїм настирливим сусідом? — промовив він в жарти до Софії Леонівни.

— Атож! Чом би пак і ні. Тільки сидіть тихо та не дурійте, як оце ви дуріли з дітьми, а то я ладна покликать іншого, смирнішого сусіда.

Назарів зітхнув, згорнув руки на грудях і неначе замер в одній поставі.

— От так-о, чи що б то? — промовив він трошки згодом.

— Про мене, й от так-о, — обізвалась Софія Леонівна й почутила, що їй дуже приємно торкаться об його плече.

— Потривайте ж, я лередніше вип'ю чай та тоді вже й одубну в отакій позі: сидітиму мовчки й мовчатиму під вашим загадом, — жартував Назарів і хапався пити чай сливе нахильці.

— Ти таки добра дзиґа: не посидиш тихо ні хвилиночки, то й трудно тобі буде додержать своєї обіцянки, — сказав Левко через стіл.

— От тобі на! Тільки що був гамарником, а це одразу вже став дзиґою, — обізвавсь Наркис, — сказать по правді, я не люблю тих хамул, тюхтіїв та мовчунів.