На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван
Синка поклали на ліжку, і він зараз заснув. Маша зачинилась у пекарні й теж лягла спати. В школі запанувала тиша сонна та аж мертва, ще більше примітна після гучного товариства, балакання та разуразних співів. Один маятник коло годинника цокав гучно та рівно. Світло погасло. Село заснуло, неначе одразу вимерло. Школа стояла на одшибі коло здорового вигону. Не було навіть чути, як гавкали сільські собаки. Флегонт Петрович мовчки ходив вподовж довгої світлиці. Йому уявлявсь дім його батька, батькова світлиця з темними образами на покуті, з вишиваними рушниками на образах. Несамохіть пригадались дитячі літа. Він згадав, як батько не пускав його в Петербург на науку в консерваторію, як мати плакала, сидячи край маленького віконечка. Тепер він вийшов побідником з тієї життєвої битви, поставив на своєму й досяг до того, чого так бажала його душа.
Він стиха заспівав веселої арії. Мрії заворушились у його в голові. Йому забажалось купити будлі-де над Россю грунт і хату й поставить дачу в поетичній оселі.
Софія Леонівна лежала на ліжку й курила безперестану. Інші думки ворушились в її палкій голові. Самотність та тиша викликали в неї інші мрії. Чудна, трохи східна обстава покоїв припадала їй до вподоби. Вона любила азійські різкі та гарячі кольори, усе квітчасте та поцяцьковане на перський зразець. Її думки полинули в далекі східні невідомі краї. Перед нею майнув Левко, що недавно тут стояв серед світлиці й виспівував пісень. Вона згадала Левкових товаришів, що часто заходили до неї в гості; і веселий молодий натовп студентів неначе заворушився тут, серед просторної світлиці. І їй чогось стало сумно, що той натовп розлетівся на вакації, неначе полинув в якийсь вирій… а вона зосталась сама, закинута в якесь далеке село на довгий час, в якусь глушину, для неї чужісіньку.
"Флегонт незабаром поїде кудись на гастролі, і я зостанусь сама в цьому глухому домі, неначе черниця в келії… Коли б хоч частіше одвідували мене тут мої знайомі", — думала вона, скидаючи очима порожні кутки порожньої світлиці.
І вона згадала чудові очі в студента Наркиса Назарова, котрий дуже часто одвідував її в Києві. Він неначе став перед нею серед світлиці в цій ніби перській обставі й осміхавсь своїми червоними устами. Між усіма знайомими студентами він був їй найсподобніший. Його одного, тільки його заманулось їй побачить в цім тихім соннім пристановищі.
"Ой коли б же ти прибув до мене хоч на годину, хоч на день! В цих порожніх тихих покоях я б намилувалася тобою донесхочу, хоч надивилась би в самотині на твої пекучі очі. — А він обіцяв, що прибуде до мене, доконечне прибуде… коли не трапиться яка притичина од матері".
І Софії Леонівні стали неприємні веселі Флегонтові співи. Вони неначе заважали її марить і одганяли од неї ту пишну мрію, що ніби уявки манячіла перед нею, як золоте марево на тутешніх нивах.
— Та годі вже тобі мугикать! Нема тобі спину ні вдень, ні вночі. Вже ви добре накричали мені й Ользі Павлівні вуха за оці дні! Раз у раз кричать і не перестають! — крикнула вона сердито на чоловіка.
Флегонт замовк. Він вже добре постеріг жінчину вдачу та жінчині норови й дізнавсь, що вона запекла, опришкувата й натуриста, не любе, як з нею сперечаються або справдовуються. Він послухавсь і замовк, бо любив її, як свою душу, і годив їй, як коханій та пещеній дитині.
— А що, Соню, правда, доладна наша дача? Дивись, лишень, яка поетична! І високі й світлі кімнати, і образи, обквітчані зіллям та квітками, обвішані рушниками. Ондечки чорнобривці, а он гвоздики як гарно визначуються на білих стінах! Навіть праотець Ной покращав і помолодшав, обквітчаний гвоздиками та чорнобривцями. Як приємно пахнуть квітки! — говорив Флегонт Петрович і осміхнувсь якось солоденько до жінки, почуваючи на душі приємний подих рідної сільської поезії, сільської чепурної, обквітчаної зіллям світлиці.
— Ну, не багацько поезії в цих запашних простацьких квітках, в цих зчорнілих образах, зовсім-таки недоладних, — якось знехотя обізвалась Софія Леонівна.
— Невже в вас було краще на тих столичних "Пісках"? в тих ваших "підвальних" покоях, куди треба було сходить по східцях, неначе в пригребицю до льоху? А на сходах завжди вогка слизота. Завжди там тхнуло цвіллю та льохом. Взимку стіни мокріли. А тутечки глянь, як світло, сухо та чепурно! А повітря чисте, свіже, ще й пахне м'ятою та чорнобривцями. А!.. як гарно!
І Флегонт Петрович широко розплющив очі, роззявив рота й ніби хапав і всисав в рот свіже пахуче повітря, і рідна чепурна обстава в покоях, і сільська природа розбуркали в йому дрімаючу поетичність і дали поетичну направу його душі. В його серце взрушилось; він приступив до жінки, узяв її за повні плечі, пригорнув до себе й щільно й міцно цмокнув у чоло. Але Софії Леонівні чомусь став неприємний обнімок і поцілунок його рожевих повненьких уст… Інші уста манячіли в її думці, інші мрії порушила нова обстава в цій самотині, в цій глушині. Вона була міська людина, зросла на далекій півночі й зовсім-таки не тямила тієї сільської поезії, що так натхнула душу її чоловіка-селюка.
— А ти казала колись в Петербурзі, що тобі однаковісінько, де б не жити, хоч би в сільській хаті, бо ти лібералка й демократка, — обізвавсь чоловік.
— Ат! дай мені покій з тими сільськими поетичними хатками.
— Бач, які ви хитрі! Ти, мовляв, серце паничу, любиш хатки. І… я люблю хатки. Ти на хутір у ліс, і я туди ж за тобою.
— Одчепись ти од моєї душі з своїми жартами! Ет! Вигадує бог зна що!
— Ти, паничу, на небо, і я з тобою; ти в пекло, і я туди ж! Еге, так? чи ні? Ти в ліс по опеньки, і я з тобою, бо без тебе ходжу, блуджу, світом нуджу. Еге, так?
— Ти од тієї сільської поезії неначе впився або збожеволів.
В веселий безробітний час Флегонт Петрович часом любив трошки пожартувать. З його тихої та доброї вдачі часом несподівано виглядав Гоголь, бо маленький Гоголь ховається в кожному українцеві й часом несподівано визирає при сприяючих обставинах та випадках.
"Починає чогось вередувать. Щось її тут не до шмиги, та не знаю, що… Може, матушка сказала їй щось неприємне, може, вона розгнівана за нашого Петрушку, котрому діти надавали штовханів… Але як знати людське серце? Як дізнаться, що в йому замикається?" — думав мовчки Флегонт Петрович, оступившись од жінки та походжаючи по просторній світлиці.
Софія Леонівна довго сиділа мовчки задумана, навіть насуплена, а далі засвітила свічку та й пішла в спальню на одпочинок, неначе понесла свої мрії в захисний закуточок, щоб їм ніхто не перебаранчав та не сполохав їх, як полохливих пташок в вишневому садочку.
Флегонт Петрович зостався сам в великому покої, роздягся, ліг на ліжко й курив безперестанку, погасивши світло. Рідна обстава, свіже повітря ворушили його думи, доки не зміг сон міцний та дужий. І в сні йому ввижалась чистенька світлиця в батька та запашне покутя, заквітчане ласкавцем та гвоздиками.
Другого дня вранці Софія Леонівна, причепурившись перед дзеркальцем, пішла до Ольги Павлівни, щоб позбирать порозкидані по столах дріб'язки свого убрання. В отця Зіновія вже давненько повставали й чай вже давно випили, але самовар стояв на столі. Матушка запросила Софію Леонівну на чай. Випивши похапком стакан холодного чаю, Софія Леонівна позабирала усякі дріб'язки: дзеркало, шпильки та гребінці, взяла в руки коробку з капелюшем і хотіла йти додому. Матушка ще знайшла зайву ринку та сковорідку й дала Софії Леонівні.
— От ще будете самі нести таку нісенітницю. Дайте лиш мені оту куховарську непотріб та оте пузате коробчище. Я вам однесу, — обізвавсь Левко.
— То й несіть. Все-таки буде для вас сяка-така робота, — сказала Софія Леонівна.
Левко забрав більші речі. Софія Леонівна завинула дріб'язки в листок газети, і вони вдвох почимчикували через тік. Отець Зіновій з матушкою стояли коло одчиненого вікна і слідкували за ними очима. Левко пересадив через перелаз Софію Леонівну, неначе перекинув її через тин, вхопивши під руку. Потім, кинувши речі через тин, сам вхопивсь обома руками за кілки, підобгав ноги і вмить неначе перекинув свою гнучку постать через перелаз. Забравши речі в одну руку, він другою обхопив Софію Леонівну за стан і повів її стежечкою до школи. Вона не пручалась і навіть щільно притулилась до його плечем.
Надворі було ясно та гаряче, їх було видко з вікон, як на долоні.
— Чи ти ба! Як обнімаються! — сказала пошептом матушка до свого чоловіка. — Це гарно! ні стида, ні сорому їй нема! Левкові іграшки, а їй неслава та сором.
— Як пригортається до Левка! А Левкові, певно, це й приємно. Він ладен женихаться з усіма молодими паніями й лицятись до усіх, в кого тільки побаче гарненькі очки. А твоя ятрівка гарна з лиця, кат її не взяв! — шепотів стиха отець Зіновій, щоб часом з столової не почув Леонід Семенович.
— Одже я боюсь, щоб і ця часом не дременула до Петербурга, як дременула Леонідова "Мелегерія Султанівна", коли випадком стикнеться з якимсь прудивусом. Щось вони обидві ніби з одного кодла, одним миром мазані, — шепотіла матушка.
— Наші брати, естети на вдачу, люблять усе гарне, бо мають хист і тямлять в цьому. Обидва природжені художники. Тим-то вони й побрали собі жінок, вважаючи тільки на їх гарну вроду, а не на їх вдачу, — говорив отець Зіновій.
— Побрали б собі жінок от тутечки на Україні, то були б щасливі. Цих не тягло б до столиці в широкий світ, і вони не квапились би мандрувать та йти в світи, а сиділи б дома та хазяйнували. Ож побачиш, ож поназдивишся! І ця столична "Мелегерія Султанівна", надісь, накоїть лиха братові, — говорила матушка.
— А може, то в їх у столиці така поведенція, щоб войдуватись з паничами та трохи не щипаться, як роблять парубки та дівчата. Може, це в лібералок така поведенція або пошесть, що їм до вподоби, коли паничі смикають їх за руки та ляпають по долонях, — одповідала матушка.
— Леоніде Семеновичу! Чи ви пак взяли з собою краски? Маю до вас маленьке прохання, — сказав отець Зіновій до гостя, як той вступив у кабінет.
— Аякже! Я завсігда беру з собою на село свої малярські причандали, бо як угляджу будлі-де гарненький поетичний закуточок, то не втерплю й зараз змалюю його собі на пам'ятку, — сказав Леонід Семенович.
— Поновіть мені, будь ласка, старі образи трьох святителів.
