Біла тінь - Мушкетик Юрій
А ми вхопили їхні ритми. Під цей гуркіт, під це завивання мені здається, що зараз з когось, а може, й з мене, потягнуть скальп.
— Ви самі зможете будь з кого зняти скальп,— сказала Неля.
Він засміявся.
— Хочете випробувати свої нерви?—Й показав на американські гірки.
Неля на гірках кататися не захотіла. Вони каталися на маленьких електромобільчиках, що ганяли в замкнутому просторі, зштовхувалися, налітали один на одного, перегороджували шлях, він прагнув уникати ударів, а вона, навпаки, раз по раз підштовхувала його руку, і вони вганялися в інші автомобільчики, їх притискувало одне до одного, вони сміялися, огорнуті атмосферою загального збудження й веселощів. У нього химерно стриміли вгору коліна, й те теж було смішно, а в неї розпався вузол, у який було затягнуто волосся, й воно літало за її плечима золотою хмаркою.
Потім вони їли морозиво в літньому павільйоні й пили сухе вино, потім гуляли темними алеями парку, що водили їх то вгору, то вниз, підводили до урвища, й очам відкривалося сяєво вогнів Дарниці з червоними стрічками реклам та мандрівними світляками автомобільних фар, заманювали в хащі, в яких гаснув власний віддих, а пітьма уінтимнювала, одгороджувала од джазу, од гомону, од інших людей, сповнювала трепету й незбагненного хвилювання. Здавалося, все це влаштовано навмисне — світло й темрява, фарба сорому й сміливість темряви, знову світло й знову тремке, бентежне чекання пітьми.
Борозна кілька разів намагався обняти Нелю, але вона щоразу якось легко, майже непомітно виверталася й поспішала під мерехке світло головатих ліхтарів. Він дратувався. Хіба він не чує, як пашать її щоки, як тремтить її рука, коли він бере її в свою. Вона розпалює, розпалює і втікає. Це обрана тактика, тактика досвідченої жінки, котра хоче вийти заміж. Звичайно, а чом би їй і не прагнути того? Так, так, і все одно — для чого ламатися, чого вдавати з себе недоторку. Адже була замужем. Вона знає все... Таки хоче затягнути його... Хоче, щоб втратив голову. ІЦоб ішов у сильце не просто так, а з захопленням... Ні, того не буде. Ну, вона гарна... Так би мовити, вартісна... Але того не буде.
Вони самі не помітили, коли збочили із заасфальтованої алеї на протоптану по схилу доріжку, зупинилися на межі темряви й світла біля якогось каменя, що колись був або пам'ятником, або підмурівком для пам'ятника. Він дивився їй в очі, на світлі іскорки, що проскакували в них, не міг проглянути в їхню глибину, дивився на усмішку на чітких чутливих губах й дратувався дедалі дужче. Йому жагуче праглося тих губів, праглося її, він знову спробував обняти її, але вона рішуче відкинула його руку. В його душі щось тенькнуло, йому захотілося зробити їй боляче, на його губах з'явився злий усміх, він його не ховав, здавалося, затримав навмисне, сказав:
— Нелю, чого ви маніжитеся?
Вона страшенно спантеличилась, мабуть, у першу мить не осягнула до кінця його слів, дивилася широко відкритими очима, в яких одразу згасли іскорки й затерпла, мовби зледеніла на устах посмішка. А він уже не міг і не хотів стримуватись, брів направці:
— Треба перейти в сферу діяльності.
— О! — сказала вона. В її голосі лунали подивування й насмішка.— Похвальна діловитість.
— Не оцих же цвіркунів,— хитнув він головою у темряву,— прийшли ми слухати.
— А для чого?
— Ну... Ви самі знаєте.
— Ні, не знаю,— сказала вона.
— Знаєте!
— Звідки? Може, прийшли, щоб ще щось повідомити мені? Розповісти про наукове відкриття?
Ті слова вдарили його, як замашна лозина. А десь у глибині думки проковзнуло, пролетіло, що за міру цинізму йому заплачено сповна. Навіть більше. В одну мить йому здалося, що його мовби щось скрутило. Скрутило й відпустило, й не залишилося в ньому ні радості, ні піднесення, ні тривожного чекання, ні отого веселого нахабства. Йому стало гидко. Й себе, й оцього вечора, і цих цвіркунів — усього. Й щезло, згинуло оте дратівливе бажання зробити їй боляче, скрутити її, зіжмакати, притиснути до себе, розчинити в собі...
— Ви таки комусь розповіли...— вимовив Борозна якось глухо, згасло.
— Подрузі...
— А подруга подрузі. А та — Бабенку.
— А що ж ви хотіли? Щоб я мовчала і дома, в куточку, переживала вашу велич! Ви ж... самі он який прагматист. Ще й кажете — вік такий. Що ж ви хочете од мене? Ви навіть не подумали, що в мене в самої, якщо ваші здогади підтвердяться, сизим димом горить дисертація. Ви мені щось запропонували, порадили чи хоч розпитали про те, над чим я працюю? Ви подумали, що я людина? Якийсь науковець... Ну, хоч поганенький. Нехай навіть пристосуванець од науки. Але ж людина. Забули про людину. Проповідували найвищу моральність і знехтували її.
— Чому ж, я як про людину...
— Бабу!
— Для чого ж так грубо?
— Бо так на мене дивитесь. Принаймні в цей вечір.
Вона одгадала його думки, й те не було дивно. Одначе його вразило, приголомшило, що одгадала до кінця, у нещадній логічній послідовності: намагання приголомшити науковою ерудованістю, обізнаністю, легковажне бравування, позичене нахабство. В цю мить він був увесь, як вивернута рукавиця. Навіть отой його критичний погляд на шлях, яким іде їхня лабораторія... Він поки що не думав про те, що виросте з його слів, коли вони розкущаться по всій лабораторії. Хоч тепер знав напевне — виросте щось лихе. Щонайменше для нього. Але то ще буде... Те поки що — як градова хмара на обрії в той час, коли горить власна хата. Він вчинив нерозважливо, просто по-ідіотськи. Але найприкріше йому, що порушив щось з отих великих і світлих засторог, які поставив у своєму серці й які, почував, мали стати законом його життя. Порушив не до кінця, може, й не так уже багато, але те його засмутило.
— Давайте облишимо це,— сказав.
—Що?
— Ну, про лабораторію.
— Добре, облишили. Далі що? Він мовчав.
— Так-так, — казала вона.— Які ж конструктивні дії замість оцього віджилого, сентиментального — тьху, гниль, річардсонівщина, карамзіновщина — ходіння ви хотіли запропонувати?
— Ну, поїхати до мене...
— Послухати програвача... Подивитися альбоми...
— Так, — мовив він, похопився, бо вже тоді побачив насмішку у її очах. І водночас щось гостре прокинулося в ньому — звідки вона знає? Ах, вона знає все. Диво, але це зараз не відштовхувало.
— А тоді — пляшка шампанського. Од нього швидко п'яніють... Інтим. Пригашене світло...
— Як ви... досвідчене й цинічно.
— До чого тут досвідченість! Це знають восьмикласниці. Воно не вилазить з телевізора і кіноекрана. А цинічно... А ви не цинічно? Ну, нехай би якийсь шмаркач, що умовляє десятикласницю чи студентку технікуму. Все тлін... Все ніщо. Все одно пропадемо — ходімо до мене...
Це була правда. Яка принижувала, але й викликала злість.
— Ну, так. Це справді гидко. Щось я... Але ж і ви... Що ви з себе строїте?..
— Що? Недоторку?
Він хитнув головою.
— А ви що ж хотіли?.. І вам не соромно?.. Щоб я кидалася на шию?
— Ні, не те...
— А-а... Зваблюю в свої сіті доктора наук? Він відчув, як йому до щік прилляла кров, і зрозумів, що це видно навіть при цьому ріденькому світлі.
— Скажу вам з усією відвертістю,— підвела вона голову.—Тільки в часі плюсквамперфект. Чимось ви мені... Ні, може, й це не зовсім так... Звичайно, кожна жінка хоче вийти заміж. До речі, певно, як майже всі чоловіки колись збираються одружитись. Я теж жінка... Й була вже замужем... Ви думаєте, я розійшлася з чоловіком, що він ніхто?.. Молодший, без перспектив?.. Зовсім ні. Минулого разу я вам сказала неправду. Він не був тихий. Він був тиран. Нікчемний, дрібний. Ревнував, плакав, шпигував, бігав до всіх, пробував бити... Без жодних підстав. І пускав слину, коли бачив інших вродливих жінок. Так... Вп всього цього не зрозумієте... Отакі, як ви, думають, що жінки тільки й прагнуть вийти за високу посаду або за машину з дачею. За докторів наук! А ви гадаєте, так добре й легко вийти за ЕОМ? І то може бути життя? Й бути підніжкою? Чи розцяцькованою лялькою? Чи й... плювати на нього, а самій бігати в оцей парк до іншого? Чи... Дідько його знає, чим... А хочеться... Хтозна-чого хочеться. Брешуть всі ваші машини... Хочеться Онєгіна... Ромео. Ну, не Ромео... Та й, припустимо, Ромео я вже не заслуговую. А когось такого, в сучасному розумінні... Та що там...— Неля махнула рукою. Вона виплеснула все й замовкла. Стояла розпашіла, рвійна, красива в гніві й рішучості. Хоч зараз він того не бачив. Він був знищений, розчавлений. Знищений подвійно — її правдою, щирістю почуттів, а ще — це ледве вловлював — вона виявилася вищою за нього в логічному обумовленні, поясненні багатьох речей, про які ледве чи й підозрював. Того він ніколи не думав. Дивився на неї... Красивенька, дурненька... Щось соромне, пекуче знову торкнулося його серця. "Як же вона... одшмагала. І який же він примітив!"
— Я... здаюся. Просто... Ви зрозумієте без пояснень і довгих вибачень?
Вона зрозуміла. А він зрозумів, що сказав це вчасно. Він побачив це й по її очах, по її постаті, по тому, як тримала сумочку,—по всьому. Ще мить — і вона б пішла. І то вже назавжди. А йому зараз до сліз, до крику не хотілося, щоб вона пішла назавжди. Хоч і почував, як важко буде почати новий етап їхніх взаємин. Він так і сказав у думці "новий етап" і вилаявся. Ох же й міцно засіла в нього оця наукова термінологія. А стулити те, що ось зараз розірвалося, — ні, таки не стулити, а зав'язати нового вузла справді важко. Він уявив, коли б зараз спробував обняти Нелю. Він би просто не зміг. Одерев'яніла б рука. І як би здивувалася вона. Він і зараз почувався ніби виліпленим з гіпсу, що застигав. Отак стоятиме,^ прихилившись до холодного каменя, й застигне зовсім. Й затвердне душа, й думка...
— А знаєте, як вас називають наші дівчата? — запитала Неля.
Це було так приголомшливо-несподівано, аж він здригнувся. Але та несподіваність була для них і рятівною. Неля одним ударом розбила льодок, який намерзав довкола них.
— Як?
— Тиранозавром.
— Це, здається, хижак?
— Найхижіша істота з тих, які будь-коли жили на землі. Страшнішого не було. Шеф — диплодок, великий, добрий, травоїдний, ви — тиранозавр.
— Невже чимось схожий? — здивувався він.
— Думаю... Ні. Тобто не зовсім. Знаю, вам це не полестить... але ні. Ви тільки макет тиранозавра. Чи ще точніше — гіпсовий зліпок з нього.
— Гіпсовий зліпок? — Він здивувався такому збігові: зараз почувався неначе виліпленим з гіпсу, й щойно це сказала Неля.
