Біла тінь - Мушкетик Юрій
Візир перемішав фігури, а тоді згріб їх і знову почав гарячкове розставляти. Проте увійшла Ірина Михайлівна — час було вкладати спати Маринку,— вони забрали шахівницю й перейшли у кабінет.
Але більше не грали.
— Що у вас сталося? — зручно підігнувши під себе ліву ногу, вмощуючись на канапі, запитав Михайло.— Чого Ірина надулася? Заскочила тебе в гречці?
— З чого ти здогадався?—здивувався Дмитро Іванович.— Майже.
І розказав Візирові про сьогоднішній день, Світлану, Іринині підозри. Вони давно одкривалися один одному в усьому — доброму й лихому: у лихому, може, не зовсім до кінця — у давніх невдачах, у знайомствах з жінками чи навіть помислах на них, Михайло, як почував Дмитро Іванович, міг би розкритися до дна, але тут відчував спротив Марченка. О, вони розуміли, коли б обійшли розмовами жіноцтво, не змогли включити тієї сфери в сферу своєї щирості,— обікрали б себе наполовину. У тій захоплюючій Михайловій одвертості, у тій нескінченності пікантних оповідей Дмитро Іванович соромився признатися, що майже не мав усього того, що тільки двічі за життя сходився з жінками. Ні, йому теж шумувала в жилах кров і сполохано стріпувалось од випадково впійманого в трамваї погляду гарної жінки серце. Він довго, дуже довго чогось чекав — якоїсь зустрічі, якогось безуму, чекав і боявся. Він так і не дочекався його. А просто, як тепер кажуть, "зі спортивного інтересу", кинутися на ту кладку не міг. Та й, звичайно, вже не міг чогось чекати, на щось сподіватися. Він почував, як втрачає оту непогамованість, неспитість чуттів. Тепер його життя — розміреність, навіть одноманітність. Він дужче й дужче впевнявся, що справжнє життя і є чекання. Спрагле бажання склянки чистої води дужче, ніж спиття самої води. Спогадував і дивувався: колись був ніким і почував налитість життям, а зараз — член-кореспондент академії, відомий учений, що знав про світ, як кілька десятків юнаків... Ті слова — академік, членкор — чарували тільки інших,— в світі взагалі є люди, зачаровані словами, вони для них ніби поклик оркестру,— для нього ж високий щабель, на який став,— нескінченні думки, головні болі, постійне невдоволення. Щастя — це зовсім не те, це — іскри по тілу, відчуття легкості, безмежності, це безпричинно веселий настрій, радість, це чекання, жагуче чекання чогось, і насамперед близького й сподіваного кохання.
Звичайно, його думка прямувала так не завжди, а тільки в хвилини самоспоглядання, оглядання назад. Бо хіба він не жив сподіваннями—знайти, відкрити; хіба він не мав утіхи в роботі — в енергії своїх помічників, щирій відданості йому, а отже, й справі, аспірантів та молодих науковців і, зрештою, всієї лабораторії? Не мав утіхи в радості власних дітеи? У книгах, у музиці?
Так, то теж було щастя. Правда, трохи інше — тихе, спокійне.
Там же, про що допіру розповідав Михайлові, за логікою мала лежати хоч часточка, хоч іскра того марева, яке по-справжньому гріє людське серце, якого стільки чекав і рознадіявся чекати.
Може, то вже була й не жарина, а світлячок. Того до кінця відгадати не міг. Тільки ж гріло воно хоч трохи його кілька років тому!..
— Дурний ти, Дмитре, як кілометровий стовп,— нахилившись, змовницьки шепотів Михайло.— Ну що, як разом працюєте?.. Ну що, як в одній лабораторії? Коли вона сама в'язне...
Він зводив усе до спільної праці в лабораторії, деякої, можливо, незручності од того.
— Просто смішно. Ти поводишся, як тюхтій,— провадив він далі. — Вона ще подумає, ніби ти боїшся.
"Я таки поїду,— майже не слухаючи його, думав Дмитро Іванович. — Але тільки в тому разі, коли буде з чоловіком. Цікаво, чи здогадується про що-небудь Степан Степанович? Та й справді, що я все так ускладнюю? Нічого в цьому немає. Прогуляюся, відпочину. Бо коли ще потім вирвуся".
Він трохи заздрив Михайлові. Отій легкості, безжурності, з яким той ще й досі ходив по таємничих, захованих од людського ока стежках. Він уже впевнився, що як би того не хотів, не зможе так ходити, що стрій його душі зовсім інший. Проте він не хотів, аби Михайло знав про те, й тому почав у трохи легковажному тоні розповідати, як колись їздив з Світланою за місто, як зіпсувалася машина і вони ночували вдвох у лісі, як наштовхнувся на машину лісник і вони злякали його світлом фар. Все те він вичитав у якомусь польському романі, але розповідав так захоплююче, з такими подробицями, що часом йому здавалося, ніби це й справді було з ним.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Стара, ще першого випуску "Волга" з потьмянілим оленем на капоті, бамперами-іклами, вже кілька разів перефарбована, мчала Чернігівським шосе. Її обганяли "Жигулі", і "Москвичі", й нові "Волги"; Дмитро Іванович пригадав, як колись давно, літ, мабуть, п'ятнадцять тому, Хороли теж вивозили його "на природу", тоді їхня "Волга" козакувала на трасі, обганяла всі інші машини. Так воно, либонь, ведеться і в житті — філософія примітивна, але справедлива. Він сидів на передньому сидінні, дивився на луки, що закипіли першим зелом, на кущі, які мовби зривалися, кидались навперейми, а потім ураз, спантеличені чимось, зупинялися, відставали. Позад нього дрімав у кутку Степан Степанович, довговидий чоловік з маленькими, загнаними вглиб очима. Дмитро Іванович кілька разів намагався його розговорити, але марно, балачка згасала на другій фразі. Та й взагалі Степан Степанович був неговіркий, розповідав тільки про те,— якщо його таки розбалакували, — як і де жив: сито чи не сито, добре чи не добре. Все його життя замикалося в тих споминах. Раніше він мав якийсь стосунок до мистецтва, працював у філармонії — ким, Марченко гаразд не знав, здається, адміністратором, — а потім перейшов у мережу кінопрокату й тепер директорував у якомусь кінотеатрі на Куренівці. Як жив зараз — добре чи не добре, — не виказував. Мабуть, добре: жінка — кандидат наук, він одержував хоч і меншу од неї, але теж не куцу зарплатню, а те "добре" мало в його уяві тільки одне визначення: імпортні меблі, французькі костюми, вірменський коньяк. А може, й не зовсім добре — "Волга" стара, й на нову, як він сказав, поки то надії немає. Машину вела Світлана Кузьмівна. Кермо тримала впевнено, дистанцій дотримувалася чітко. Спеціалісти кажуть: з жінок водії кращі, ніж з чоловіків. До того ж Світлана Кузьмівна — на диво спокійна, врівноважена. Навіть трохи забарна, лінива в рухах. А може, трохи млява. В неї м'які округлі риси обличчя, розслаблена хода, некваплива мова. Вона пишно, але не зовсім зі смаком одягається, любить усе яскраве, хоч воно й не пасує до їі м'якості, до світло-каштанового, що вже знало хімію, волосся, носить масивне золото й недоладні, схожі на сомбреро капелюшки. Співробітники називають її шахинею. Але при тому вона працьовита, вміє робити сама й вимагати того від інших. ЇЇ робоче місце, її колби аж сяють чистотою, вона не чекатиме, поки вийде на роботу технічка, що захворіла, а візьме ганчірку й сама помиє підлогу, не раз можна було бачити, як іде вона з сусіднього корпусу через дорогу в рясній барвистій спідниці, химерному капелюшку з пришпиленою збоку трояндою, ультрамодних черевиках і з ультрамодною сумочкою в одній руці, а в другій несе відро, з якого виглядають віник і совок на сміття.
А ще в ній є якась твердість, якась мовби зачаєність, які ніколи не проривалися нагору і які, проте, всі вгадують та бояться їх.
Дмитро Іванович дивився на горлиць на дротах, на зустрічні машини — тішився їздою. Він не любив їздити часто — ось так, раз на півтора-два місяці — то приємно, а щодня, навіть щотижня — про таке й думати не хотілося, й сам не купляв машини, мабуть, через те. Він наїздився на все життя у війну. Його взяли на неї шофером і всю — од сорок першого до сорок п'ятого — він прослужив у автобатальйоні. Призвали рядовим, демобілізувався старшим лейтенантам, командиром автороти. Він багато разів попадав під бомбардування, двічі горів — один раз у кабіні машини, другий — закиданий мішечками з порохом з розвернутого бомбою кузова, доводилося йому і виходити з оточення, і відбивати ворожі атаки, коли їх зненацька заскочили десантники, і все ж найчастіше для нього війна згадувалася як безкінечна то чорна, роз'юшена, то жовта, піщана, то тверда брукована стрічка. А вже обіч неї — все інше — села, окопи, короткі полохкі ночі, замасковані в лісі укриття для машин, штабелі снарядів і мін. Він пам'ятав її як низку нескінченних рейсів: снарядних, хлібних, порохових, з гарматою на причепі і з солдатами в кузові. Він розумів, що на тих дорогах багато втратив, отієї юнацької мрійливості, задуманості, зачарованості лісом, який став маскувальним об'єктом, річкою, що стала водною перешкодою, але й немало здобув. Ті дороги загартували його, влили в нього якоїсь твердої текучої сили та витривалості. На тих дорогах він до кінця усвідомив, що таке Батьківщина, що таке віра в людину, побратимство. Скільки то люди недоспали там за нього ночей, і скільки недоспав за них він, скільки разів важив життям, аби продовжити життя тим, у окопах,— вони могли захиститися тільки підвезеними ним снарядами і патронами, і він проривався через вогняні бар'єри, не раз ризикуючи злетіти в повітря разом з своїм вантажем. І чи не йому була призначена куля, яка влетіла в праве бічне скло і на смерть вразила піхотинця, якого він підвозив з санбату до фронту. Нехай ні він, ні піхотинець не здогадувались тоді про те, але того вилицюватого молодшого сержанта він запам'ятав на все життя. Іноді йому здавалося, ніби він продовжив його життя, мусить виконати щось, чого не виконав той солдат.
Згадуючи все те нині, Дмитро Іванович подумав, що коли б йому знову довелося стати проти ворога, він би не похитнувся. Тоді, у війну, його патріотизм був великий, але, як він думав зараз, стихійніший, інтуїтивніший, тепер же це почуття випливало з усього того, що побачив, що зрозумів на довгих життєвих гонах.
"Волга" тицьнула, й Марченко пробудився од думок. Машина повернула ліворуч на польову дорогу, відтак знову ліворуч, під шатрище лісу. Потім повернула ще раз на дорогу, яку могло побачити тільки досвідчене око,— мабуть, Хороли тут відпочивали не раз. Вона зупинилася в густому підліску на межі соснового бору та мішаного лісу. Саме такого лісу, який найбільше любив Дмитро Іванович, не густого, а розрідженого, з галявинами, з дубами-велетами.
