Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

Отож усі галери стрімко прямують у гавань, вишиковуються в ряд і починають стріляти по нападниках з усіх гармат, які є на борту. Козаки довкіл фортеці будуть як на долоні... Вони, власне, опиняться під перехресним вогнем.

— Мудрий задум твій, Юсуфе, — озвався капудан-баша. — Недаремно тобі довірили в Стамбулі цей форпост. Жодне військо Європи не спромоглося б здобути Узун-Кале за такого плану. Але ми маємо справу з іншою силою. Їхні судна оснащені півдесятком гармат кожне, до того ж вони можуть міняти напрямок за лічені секунди. Якщо Абдулатип не перебільшує і їх справді п’ять тисяч, то їхніх суден мусить бути щонайменше вісімдесят; тобто на кожну нашу галеру припадатиме по шістнадцять їхніх суден. Вони нас пустять на дно, як тільки отямляться... — Мить подумавши, він додав: — "На світі немає людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці шайтани... А в морських боях вони не мають собі рівних в усьому світі".*

Капудан-баша дивився досі на килим, а тоді підвів очі на коменданта, марно силкуючись приховати в них тривогу й непевність. Великий сердолік у його чалмі сяйнув холодним синім вогнем. Юсуф-баші на мить здалося, що в нього втупилося третє око капудан-баші — глибоке й нещадне, як око гяура.

— Вах-вах, у страху очі великі, — сказав комендант. — Достойний забуває, що чверть веслярів на його галерах — то гяури.

— Я про це ніколи не забуваю, — відказав капудан-баша серйозно. — І на своєму судні сам щовечора перевіряю ланцюги на їхніх ногах. — Він помовчав, про щось міркуючи, а тоді мовив: — Султан, який оголосив Фана-Кара-Тенгіз внутрішнім морем Туреччини, знає про кожне судно, де б воно не перебувало — незалежно, на плаву чи на верфі. З мене він особисто спитає і про ту галеру, яку ми втратили під Казікерменом, і про все інше.Озвався чоловік з білою шкірою європейця й нетиповими для турка зеленкуватими очима — начальник яничарської орти:

— Флот потрібен Порті для охорони земель, на яких вона закріпилась. Падишах тебе запитає, шановний мореплавцю, чому ти втік у той час, коли треба було захищати Узун-Кале? Чи, може, ти вважаєш, що все оце, — він обвів поглядом велику залу з вузькими стрілчастими вікнами і банеподібну, вкриту орнаментом стелю, — все оце, а також мечеть і те, що тут, у цьому місті, є, не варте твоїх галер? План достойного Юсуф-баші єдино правильний. Не завваживши поблизу флотилії, невірні кинуться на штурм, залишивши свої каїки без гребців і гармашів. Безпека ж твоїх суден залежатиме тільки від швидкості, з якою ти увірвешся в гавань. При несподіваному нападі від їхніх суден тільки тріски полетять.

Капудан-баша тим часом прикинув подумки, що його сердолік набагато вартісніший за олександрит, оправлений у срібло, у чалмі командира яничарської орти. Він також подумав, що обидві ці коштовності можуть опинитися в скарбниці султана або в кишені козацького зверхника, залежно від того, як закінчиться битва під Узун-Кале.

— Нехай тобі буде відомо, шановний яничар-ага, що не про втечу я казав, а про врятування кораблів. Сам же я разом з трьома сотнями моїх моряків залишився б у фортеці, — з прикрістю сказав капудан-баша. — Але кому судилося бути повішеним — не втопиться.Хотів щось сказати комендант, та до зали вбіг яничар у запиленому плащі. Всі попідхоплювалися з міндер .

— За п’ять миль від Узун-Кале лиманом пливе велика козацька флотилія! — прохрипів гонець.

Це був один з дозірних, яких комендант виставив на шляху вздовж берега.

— А групи казікерменських яничарів на дорозі ще не видно? — запитав комендант.

— Такого знаку не було, о, достойний Юсуф-баша.

Кілька разів мінялися на веслах козаки, доки попереду в небесній синяві не проступив шпиль мінарету, а під ним — ламана лінія фортечного муру. Сава, котрий перший те помітив, завважив подумки, що місто стояло не на пагорбі, а на високому березі.

— Пане гетьмане! — гукнув він. — Там, попереду...

Але Микошинський уже й сам бачив.

— Дай знак сушити весла і спустити вітрила, — наказав він Саві.

Коли судна зблизились, отаман наказав зарядити гармати, гаківниці, мушкети й пістолі, перевірити ще раз, чи не відсирів трут. Відтак подивився на сонце, яке вже підбивалося до полудня, і сказав:

— Очаків брати не станемо. Повз нього треба не проплисти, а пролетіти.

Юсуф-баша, який разом з командиром яничарської орти спостерігав з фортеці наближення козацької флотилії, не міг второпати, чому ворог замість того, щоб прямувати до берега, стрімко йшов фарватером. Комендант навмисне не попередив негоціантів про наближення біди і прирік їх бути приманкою для козаків. Тих, хто кинувся б грабувати купців, можна було б легко розстріляти з гармат.

— Сорок каїків, — озвався яничар-ага. — Абдулатип перебільшив...

— То не зле. Підготувавшись до більшої сили, меншу ми вже якось витримаємо, — відказав Юсуф-баша.

— Але ж вони не збираються на нас нападати... — мовив здивовано начальник яничарів.

Юсуф-баша підніс руки до неба.

— О, Аллах, відведи шайтанів від Узун-Кале! — заблагав. Сім років він був султаном і водночас Аллахом на цьому п’ятачку обнесеної мурами землі. Відтоді, як його попередника кинули до в’язниці за те, що той не зміг протистояти козакам і здав місто. — Не дай своїх вірних на поталу гяурам!

Тим часом козацька флотилія, ощетинившись гарматами й гаківницями, стрімко неслася повз Узун-Кале. З мурів добре було видно не тільки червоноверхі шапки, а навіть вирази на обличчях — то були лиця людей, готових до всього. Юсуф-баша згадав слова капудан-баші, які він сказав, покидаючи місто: "Будь обережний, друже! Козак — собака; коли на них приходять турецькі стрільці й на кораблях, то вони й тут їх побивають, і кораблі беруть"*.

Вийшовши у відкрите море, чайки повернули на захід і, не збавляючи швидкості, полинули вздовж берега.

— Он воно що... — мовив начальник яничарської орти. — На Акерман подались. А може, на Варну чи Стамбул.

— О, Аллах справедливий, дяка тобі велика, що ти відвів лиху руку від Узун-Кале! Обіцяю віддати сорокову частину моїх прибутків знедоленим і ніколи більше не приховувати її від них.

"Козаки підійшли до Білгорода і стали коло Бугаза, там, де Дністр впадає в Чорне море Овидовим озером. Тут захопили вони корабля, що плив з Кафи із крамом. Турки, що були на ньому, повтікали, а греків козаки розібрали до голого тіла і відпустили. Через негоду козаки простояли на місці два дні, наводячи страх на місто"*.

ЗАЧАТИЙ ПІД МІСЯЦЕМ УПОВНІ

Оникій сидів з розплющеними очима, але писаря не бачив. Він і не спав; його просто не було вдома. Як не було тут і крука Стефана, нерухоме тіло якого скидалося на опудало, прикріплене до гілки. У молоді роки писар багато смертей бачив, і сам не раз видирався з лабет кирпатої свашки. Він знав, що таке мертвяк. Це коли з наближенням до нього у свідомості не виникає жодних змін, жодних порухів. Те ж саме відбувалося й тепер. Він дивився на характерника, але не вловлював духу людського. Той скидався на гриб з лискучим капелюшком, що виріс під дубом. Та ось щось змінилося, не в постаті — в очах. У них, як у вікнах, блимнуло, так, ніби всередині хатини хтось черкнув кресалом; по хвилі там почало жевріти, ніби зайнявся трут, а ще по хвилі ті вікна перетворилися на отвори в безодню. Бувалий у бувальцях старий козак дивився в зіниці Оникія, і в нього поза шкірою забігали мурашки.

— Чого тобі, писарю? — почулося невідомо звідки, бо рота характерник не розтуляв.

Голос хоч і належав Оникієві, але водночас і ще комусь — чи не самому сатані.

— Оникію, Кубуся забито, — сказав писар, тамуючи тремтіння в голосі.

— Не забито його ще, — відказав характерник уже своїм голосом. — Он він, стоїть за спиною в тебе.

Писар озирнувся, але нікого не побачив; була ранкова імла, і легкий туманець устилав пожовклу осінню траву.

— У дусі він, у дусі, — сказав Оникій. — Лиха то сутність — вроки на людей наводитиме.

— От-от, він душив Оверка, котрий його забив. Синці на шиї знати, як від живого. Що нам робити, Оникію?

— Чим Оверко його вбив? — запитав характерник.

— Та чим... Ломакою по голові молоснув, коли той, прибивши мало не до смерті вартового, який у льодовню вечерю приніс, намагався втекти. Оверко — другий вартовий — його й торохнув.

— З якої деревини дрюк?

— Та з липи, здається...

— Отож-бо...З осики дрюк потрібен, з осики. Галдовиків тільки осика й бере.

— То як нам бути з тілом?

— Треба зарити, але не тут, у Базавлуці, а десь у плавнях, подалі від дороги. Та кіл осиковий вирубайте, і затешіть гостро з одного кінця. А коли ховатимете, мене покличте.

— Кря-я! — почулось у верховітті. — Постривай, писарю... Поки там що, тіло до лави прив’яжіть, та льодовню зайве не відмикайте.

За тілом Кубуся, що його везли на возі, запряженому двома шкапами, йшло півдюжини запорожців, писар і Оникій. Над головами в них кружляв чорний птах. Позаду залишилися фортечна брама і поромна переправа. Збочивши зі шляху, процесія довго рухалася в плавнях поміж верболозу. Нарешті озвався Оникій:

— Спиніться. Тут копайте.

Коли вирили могилу, писар звернувся до характерника:

— Чи розумно ми робимо, без попа, без домовини? Людина все ж таки.

— Людська істота, — поправив Оникій. — Відв’язуйте, але пут з рук і ніг не скидайте.

Писар і Оверко стали розмотувати линву, якою тіло було прикручене до воза. Писар завважив, що труп хоч і був холодний, а голова розбита, проте шкіра не мала кольору мерця.

— А тепер спускайте в яму. Та щоб горілиць ліг, — наказував Оникій.

Щойно двоє запорожців узяли труп за руки й за ноги, як закричав і став качатися по землі Оверко. Те, що козаки побачили потому, вжахнуло їх. З характерника вийшов ще один Оникій, а зі Стефана — ще один крук. Цей другий Оникій кинувся допомагати Оверкові, а другий крук уп’явся кігтями у щось невидиме, бив крилами, клацав дзьобом, але крякання не було чути. Все діялося немовби за склом. Писареві здалося, що в очах у нього двоїться, як після кварти медовухи. Та щойно він так подумав, як ураз два характерники стали одним; злилися в одне і два круки. Оверко ж переляканий, з лицем білим, мов крейда, зіпнувся на ноги... Почало діятися щось і з покійником. Тіло спершу випросталось і стало як дошка, а потім почало звиватись, ніби хотіло випручатися з рук двох дужанів, що тримали його над ямою, тремтячи від страху.

— Кидайте! — верескнув Оникій і вхопив з воза довгого осикового кола.

Схарапудилися і стали дибки дві шкапи, а потім понесли воза по корчах.