Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор
— В Узун-Кале все спокійно. Аллах з нами!
На палубах суденець, що ночували в гавані, стали з’являтися люди; залунали команди на військових кораблях. Почалася буденна робота порту: з високих двоколісних возів, запряжених одногорбими верблюдами, татари знімали кулі з сіллю і клали на причал. Там же, брязкаючи кайданами, раби зносили по трапу з суден килими, сувої шовку, бронзовий посуд, шаблі, виготовлені зброярами Дамаска, Стамбула та Варни.
На шляху з боку лиману з’явилася велика мажара, вантажена лантухами з зерном, яку тягли четверо коней і супроводжували троє вершників. За нею — дві легші, запряжені парами коней. А віддалік рухалися ще три упряжки. На візникові й вершниках першого возу були свити й шаровари, що виказувало в них мешканців України, ті ж, що їхали за ними, були у польському вбранні, а на останніх був одяг литвинів. Усі вони таборували в плавнях, очікуючи ранку.
Пшениця, хутра, бурштин, мед, льнополотно, сіль, привезені з України, Польщі, Білої Русі, Литви, Перекопу, везтимуть з Узун-Кале двома морями — Чорним і Середземним аж до Каїра, а килими, посуд карбований прикрасять житла слов’ян, литвинів, юрти кочівників. Із шовку пошиють жінкам святкове вбрання, а дамаські шаблі стануть для чоловіків не тільки зброєю, а й предметом гонору.
"Усім є користь від гендлю, — міркував Юсуф-баша — комендант Узун-Кале, оглядаючи з фортечного муру довкілля. — Слушно назвав Пророк торгівлю богоугодним промислом. Нехай краще гяури везуть у гавань збіжжя, а правовірні — своє добро. Обмінюватися витворами рук краще, ніж смертями... Немало люду полягло торік навесні, коли козаки на своїх суднах напали на Узун-Кале. Аллах милостивий був до правовірних. На той час у гавані стояла ескадра падишаха, а на березі — військо яничарів та орда. Шкоди великої невірні завдали мусульманам, хоч і самі втрат зазнали, але Узун-Кале не здобули. На одному з суден їхніх майорів тоді і прапор найлихішого ворога падишаха — германського імператора".
Юсуф-баша пам’ятав, як років з десять тому, коли він служив в охороні палацу, "посла Рудольфа Другого побили й кинули до в’язниці. Султан Амурат обурився, що той посмів з’явитися до нього без подарунків. Але найбільшої образи Рудольфові Австрійському завдавав падишах тим, що не визнавав його імператорського титулу... Послів європейських приймали гірше, ніж мусульманських, але над австрійськими просто знущались: місяцями не надавали аудієнції, а коли приймали, то лаяли, виганяли, а часом і брали під арешт".* "Атож можна зрозуміти Рудольфа Другого, — подумав Юсуф-баша. — За такого ставлення шукатимеш спілки не тільки з козаками, а й з самим шайтаном".
Щоранку комендант прохав у Аллаха миру, а вже потім здоров’я собі, чотирьом своїм дружинам та десятьом дітям. Мир-бо давав йому великий зиск. Усяк, хто привозив сюди крам, мусив сплачувати мито. А вже яка частка належала султанові, а яка Юсуф-баші, визначав він сам. Чи греки оливкову олію привезуть, чи татари ясир пригонять — Юсуф-баші дай. Бо, як жартують стамбульські дотепники: "Багатство падишаха — океан. Хто не п’є з того океану, той свиня".* Щоправда, призначення комендантом Узун-Кале обійшлося йому в Стамбулі недешево.
Гарний ранок видався як для осінньої пори. Море спокійне. Юсуф-баші на мить здалося, що він стоїть не на фортечному мурі, а в гавані рідного Самсуна на Анатолійському узбережжі.
Тим часом мажара, запряжена двома парами коней, заїхала на причал. Один з трьох супроводжувачів спішився і підійшов до групи купців у розкішних шатах, що стояли біля одного з трапів. Кивнув на знак привітання, не знімаючи смушкової шапки. Йому відповіли. По короткій розмові від гурту відділилися двоє, один у білій чалмі, другий у зеленій, і подалися до мажари. Юсуф-баша знав, що до того, як відбудеться торг, щонайменше два лантухи пшениці перекочують у його комору, як і дещиця з того, чим платитимуть купці. "Хай вічно славиться ім’я Пророка — покровителя торгівлі!" — подумав комендант, переводячи погляд на дорогу, якою рухалося ще кілька упряжок...
І тут він помітив на сході легку хмарку. Ніби в ранковому маєві раптом закрутив вихор. Скоро Юсуф-баша зрозумів, що то був не смерч, а шляхом скакав вершник. Поряд на поводі біг кінь. Десь за версту від міста гонець спинився і, пересівши на запасного коня, погнав далі.
— О, Аллах, лихо насувається! — прошепотів комендант, піднісши руки до неба.
Єдиним правильним рішенням було перейняти гінця, щоб уникнути паніки в Узун-Кале. Юсуф-баша збіг внутрішніми сходами вниз, скочив на коня і під здивовані погляди охоронців погнав учвал до брами.
Люди на возах, вервечка яких тяглася в порт, уздрівши вершника в дорогому вбранні, котрий, нещадно стьобаючи коня, нісся від фортеці, звертали на узбіччя, поступаючись дорогою. Юсуф-баша встиг помітити на лицях іноземних купців страх, і це приємно лоскотнуло його самолюбство.
Якийсь час він гнав коня вздовж лиману, втративши з поля зору того, кого мав намір перейняти на шляху. Та ось з-над верболозу вихопився хвіст куряви, почувся кінський тупіт, і по хвилі з-за закруту дороги вигулькнув вершник. Осідланий кінь, що скакав на поводі поруч, був укритий піною. Огир під вершником також був у милі. Не одразу впізнав комендант у гінцеві Абдулатипа — заступника начальника казікерменської яничарської орти. А впізнавши, натягнув повіддя і зупинив свого жеребця. Він уже й без слів знав, що на Узун-Кале насувається лихо. Збагнув також, що суне воно з Казікермена. Найстрашніше було те, що турецьке військо, яке недавно ще квартирувало в місті-фортеці, з’єднавшись з ордою, подалося в Молдавію, а з тим — на германця. В Узун-Кале зосталася тільки невелика залога, та ще п’ять команд військових моряків на галерах. Якщо неприятель буде такий числом, як торік, то фортеця при підтримці з моря вистоїть. Якщо ж більше... О, Аллах!
Яничарський плащ Абдулатипа тільки здаля ввижався білим. На ньому знати було руді плями крові; рідкобороде лице яничара, на якому вгадувалися ефіопські ознаки, чорніло від пилу й утоми. Тільки великі очі божевільно поблискували.
— Аллах послав нам страшні випробування! — прохрипів гонець, спинивши коней. — Гяури! Ози-Зучем пливуть. А може, вже й лиманом... Багато їх!
Хоч і передбачав Юсуф-баша лиху вість, але від слів яничара, а ще більше від його вигляду, пополотнів. Він уперше подумав про дітей і жінок, потім про коштовності, що сховав у амфорах з оливковою олією. За кілька днів він мав повантажити амфори на одне з суден та в супроводі старшого сина Аліма відіслати в Самсун до батька. Надійнішого місця для збереження скарбу він не знав. "Шайтан перейшов дорогу", — подумав баша, а вголос запитав:
— Скільки їх?
— Багато! — повторив гонець. — Тисяч із п’ять. Казікермен зруйнували, арсенал, гармати, галери забрали, капудан-агу полонили. О, горе нам! Падишах звелить відтяти нам голови! — Яничар закрив руками обличчя, а коли відтулив їх, то в очах уже стояли сльози. — Вночі напали... Там, — показав канчуком назад, — скачуть ще двадцять наших. Тільки я один зміг витримати без сну і відпочинку ніч, день і ще ніч. Двоє загнаних огирів конають на дорозі.
Юсуф-баша завважив, що обидва коня дрібно тремтіли, ніби від холоду. Вигляд знесилених тварин і людини, яка ще більше боялася, ніж він, хоч як дивно, заспокоїв башу.
— То невірні залишили Казікермен? — запитав він.
— Так. Ми послали гінця до Перекопської орди... Юсуфе, я зробив усе можливе, щоб попередити... Замовиш за мене слово перед візиром?
Юсуф-баша подумав, що вчинок Абдулатипа справді неоціненний, але відвага його мала ще один стимул. В Узун-Кале служили два його брати — теж яничари. Він подумав, що вони з Абдулатипом хоч і не товаришували в часи, коли охороняли султанський палац, але й не ворогували.
— Не хвилюйся, друже, — мовив баша. — Там, на горі, самі винні, що оголили казікерменське укріплення. А тепер треба рятувати наше місто. — Проте він не поспішав повертати коня. Мить поміркувавши, мовив: — У такому вигляді тобі з’являтися не можна. Паніка-бо почнеться. Отож сховайся у верболозах, розсідлай коней, умийся. Мої люди привезуть тобі поїсти і свіжий одяг.
По цих словах Юсуф-баша повернув білого жеребця, подивився на мінарет, який виднівся з-над зубчастих стін фортеці, тоді опустив очі долу і прошепотів:
— О, Аллах, великий, могутній, дай розум і силу витримати! Не приведи невірних в оселю нашу!
У порту комендант розшукав огрядного грека — власника судна і земляка з Самсуна — та повідомив його про те, що скоро має статися.
— Ти завтра збирався, — мовив він. — Вирушиш сьогодні. Захопиш амфори для мого батька, про які я тобі казав, і всю мою сім’ю. За дві години щоб вас тут уже не було.
— Я ж домовився з урусами про пшеницю, — забідкався гендляр. — Рабів мало; навантажити нікому.
— Будуть помічники, — запевнив комендант.
По двох годинах каравела грека Дигерменджі з Самсуна, в трюмі якої поміж великих лантухів із збіжжям стояли ще з півтора десятка амфор з оливковою олією, взяла курс на південний схід. Коли вона зникла за обрієм, комендант Узун-Кале наказав дати сигнал на галери та скликати всіх начальників яничарських підрозділів.
Зібрання відбулося в замку, що ховався за високою кам’яною стіною з баштами. Власне, це був другий ярус укріплення. Перший являв собою зубчасті фортечні мури, з бійниць яких визирали жерла гармат. Кіптява на білому камені бійниць свідчила, що мешканцям Узун-Кале не раз доводилося витримувати облогу. Довкола фортеці більше як на три версти тягнувся земляний вал заввишки у п’ятнадцять і завширшки в п’ять саженів, обкладений каменем. З лиманом і морем фортеця сполучалася вузькою дорогою.
— Найвірогідніше, — мовив комендант, — що гяури висадять частину війська на берег і пустять в обхід укріплення, а друга на суднах зайде в гавань, і, отже, штурм вони почнуть зусібіч. Півсотні наших важких гармат і півтисячі стрільців, схованих за стінами, можуть протистояти натиску, але не довго. Ворог, якщо вірити достойному Абдулатипові, численніший від нас разів у десять. Допомоги очікувати нізвідки. Отож моє рішення таке: кораблі негайно відпливають на межу баченого, і перебувають там до сигналу з фортеці. Як тільки на мінареті замайорить стяг Пророка, це означатиме, що основні сили противника покинули свої судна і вже штурмують фортецю.
