Українська література » Класика » Катастрофа - Дрозд Володимир

Катастрофа - Дрозд Володимир

Читаємо онлайн Катастрофа - Дрозд Володимир

Заскрипить криничний журавель, Іван дістане відро свіжої води, у голубих хвильках плаватиме листя вишень — вночі парубки вертали з гулів, шматували ягоди, листя в колодязь натрусили...

За п'ять тижнів до смерті стаєш ліриком і починаєш розуміти, скільки втрачаємо, йдучи з цього світу.

День починається для моїх героїв, тільки моє, Гужви, сонце сідає, обіцяючи вічну ніч...

ДЕНЬ

Випадковість чи перст долі, але до якого б гурту я зараз не втрапив, одразу розмови про смерть починаються. Ось і не вір у прикмети. Сьогодні завідувачка нашою читальнею розповіла випадок із сином. Надвечір'я, сутінки. У вітальні зібралася сім'я, телевізор дивляться. Раптом прочиняються двері, на порозі, в холодних голубих тінях од екрана, семирічний хлопчик. І голосне, відчайне:

— Мамуню, я теж колись помру?

Вітальня мовчить. Чим утішиш?.. Він зрозумів ту мовчанку. І —в сльози, в крик. Збиралися лікаря викликати. Нервовий приступ. З тиждень сам спати боявся. Тільки за материну руку тримався. Потроху минулося.

Я не пам'ятаю, щоб у дитинстві про смерть думав. Брешу. Певний час був переконаний, що в мене сухоти. Але це несерйозно після лекції про туберкульоз, що її читала районна лікарка. Тоді мене лякала навіть не смерть, а сама хвороба: доведеться на людях плювати в хустинку, покладуть до лікарні, колотимуть...

Правду кажучи, я до оцих ось недавніх днів не міг уявити, що мене колись не стане. Можливо, я надто товстошкірий. Нерви міцні. Тобто теоретично я знав, що всі смертні й що я, на жаль, теж. Але смерть відступала в туманну безвість. І на думку не спадало, що через п'ять, десять, двадцять, навіть п'ятдесят років світ для мене згасне. Коли купляв мотоцикла, був переконаний, що їздитиму на нім доти, доки не зістариться. Зводив у думках на місці старого, тещиного, новий будинок і думав, що років через тридцять або й раніше доведеться ще новіший будувати. Довше він не витримає. Речі були смертні, але я безсмертний. А зараз це найбільше дратує. Коли б разом з нами гинули речі, і нам би легше вмиралось. Але ж ні, той дурноверхий погріб, що його майже власноруч змурував, стоятиме щонайменше півстоліття, ковтаючи в своє ненажерливе нутро картоплю, буряки, квашеню, молоко, сири, всіляку живність, а мене за півтора місяця черви точитимуть!..

Коли б лише це. Я гірше передчуваю. І тут нікому не дорікнеш. Мине трохи часу по моїй смерті — й чужі руки візьмуться за важіль швидкостей мотоцикла, переведуть на нейтральну, втикнуть ключа, шморгнуть ступнею, і мотоцикл покірно повезе його — не буде ж дружина вічно вдовою, життя є життя. Інший ходитиме подвір'ям, братиме воду з колодязя, якого я викопав, аби не човгати аж на вулицю, сидітиме в альтанці, котру я стеслював і обсадив диким виноградом, вмикатиме мого магнітофона, мого телевізора, зніматиме моєю кінокамерою. І вони всі: погріб, телевізор, колодязь, альтанка, магнітофон, мотоцикл — всі-всі одразу ж забудуть мене, наче ніколи й не існувало на світі Гужви, якому зобов'язані своїм життям.

Це, мабуть, найпідліша зрада з усіх, які я знав. Бо ні дівчата замолоду, ні друзі, ні навіть дружина — ніхто не обіцяв мені безсмертя. А речі обіцяли! Вони лащились до мене, вони нашіптували: купуй, теслюй, діставай, загороджуйсь нами від незатишного світу; ми твоє тіло, ти безсмертний, бо ми вічні. А тепер вони мило всміхаються та здаля кивають мені: "Прощавай, не згадуй лихом, ми підемо далі, а тебе не візьмемо з собою, навіщо нам мертвяк?" І я лишаюсь один-однісінький на осінній дорозі, вже сутеніє, з полів котиться пітьма, стає моторошно і лячно, тепер я розумію: кожен помирає самотній, є така п'єса. Хай будеш ти проклятий, оманливий, зрадливий світе речей, який я сам породив!

Виявляється, в казочці, в лісовій ідилії, була трагічна недомовленість, а я не помітив чи боявся помічати. Взимку голодні вовки з'їдять вола, корову з'їдять, кабана з'їдять, півень утече в сніги — і там його лисиця зловить або й з голоднечі сам скоцюрбиться; але вогонь у печі не згасне, тепло, червоно блиматимуть серед снігової пущі віконця хатини, пахкий дим витиметься над бовдуром — вовки сидітимуть півколом на припічку, грітимуть свої замерзлі хвости й жуватимуть смаженю з м'яса недавніх господарів. Хатці ж буде байдуже, хто в ній заново оселився. А скільки вона обіцяла мені, ця хатина серед снігів — моє дитинство, моя юність!..

І слимакова мушля — лише ілюзія затишку та безсмертя. Слимака висмокче якась жаба-риба, чи хто там ними живиться, а мушля так само весело, манливо, безтурботно хилитатиметься на грайливих хвильках, зваблюючи іншого довірливого Гужву. Потім у мушлі знову хтось оселиться, а мушлі байдуже, хто в ній мешкатиме, вона кожному обіцятиме безсмертя. Ну і світ! Будьте ви ще раз прокляті! Ми недоїдаємо, ночі просиджуємо над роботою, економимо кожну копійку, аби було не гірше й не менше, ніж у людей, а ви нас лишаєте голими саме в ту мить, коли ілюзія нам найнеобхідніша...

Ну й розфілософствувався я... Вам, певно, давно обридли такі мудрощі. Мене не спиниш, коли допече. А таки дуже допекло. Далі нема куди. Квапилась людина, метушилась, мріяла, по вуха в клопотах, надіях, бажаннях — і раптом її хапають серед вулиці, зупиняють та кажуть: поспішати нема куди, розумієте, нема куди, приїхали, злазьте. Людина підводить очі, озирається здивовано: куди ж вона прагла, що зробила, якими клопотами жила, де слід її? А люди ідуть, ідуть, мчать машини, "Купуйте лотереї, купуйте лотереї!". Годі сліду шукати на тротуарах, на дорогах, якими щохвилини пробігають тисячі. Сліду нема. Невблаганна сила вириває людину з людського потоку, веде вбік, людина знає: ще кілька кроків — і все. І без вороття. Навіщо. Ще шаленіше озирається людина в останній надії помітити хоч який слід її метушні, а сліду немає, немає, немає...

Але повернусь від цієї сумної пісні до роману. Хай трохи злагідніє серце в колі моїх героїв, вони щасливіші — для них зараз розпочнеться новий день. Мені ж до кінця роботи ще більше години, напишу про Іванове пробудження, аби чимось зайнятись. Віл покірно ступає до воріт бійні, хоч ще здаля чує запах крові. В тім своя, воляча філософія.

Івана розбудило радіо. Об нещільно прочинені двері сусідньої кімнати билися спортивні марші. Зирнув на годинника — пів на восьму. Господарка навмисне ввімкнула репродуктор: не вистачало, щоб він спізнився на роботу. Потягся до тренувального костюма на стільці — зверху лежала авторучка і блокнот. Повернувся дуже пізно і ще збирався ранком працювати. Тепер доведеться відкласти на обідню перерву. Він пообідає пізніше, а з години до двох писатиме. Приємно розпочинати день передчуттям творчої роботи. Це збуджує, і більше себе поважаєш. Він уже з місяць серйозно не працював. Та й усе, що досі зроблено, маловартісне порівняно з його новим задумом. Це, певно, свідчить про молодість духу, коли прожите життя вважаєш лише прологом майбутнього, справжнього. Тільки в роті гидкий присмак. Учора здуру накурився і набалакався. Здається, припеченої руки замало. Якщо треба, він голки під нігті заганятиме. Сили волі вистачить. Але таки витруїть із себе весь непотріб, лишивши справжнього Івана Загатного. Віднині він буде самим собою.

Ласкаво погладив цупкі листочки блокнота. Він їх любив, бо їм судилося прийняти в себе його найзаповітніше. Уже бачив на білім папері лави слів, що їх здатні породити лише почуття та розум Загатного. Раптом спало на думку, що, можливо, саме цьому блокнотові судилося тисячоліття лежати під склом у майбутньому музеї письменника Івана Загатного й зараз його пальці торкаються вічності. Думка була трохи жартівлива, а трохи і навсправжки, йому не хотілось у цім копирсатися, засміявся радісно і вийшов на ґанок.

Господарка підмітала двір, вона підмітала його кожного ранку, відколи помер чоловік,— нудьгувала.

— Доброго ранку, — сказав Загатний.

— Доброго ранку, Іване Кириловичу, як спалося?

Вона так хотіла побалакати, трохи забутись. Часом Загатний милостиво слухав терехівські новини, але сьогодні його не звабити, він економитиме кожен душевний порух. Метнувся повз розкішні жоржини в город і межею подибав на левади. Побіг трав'янистою стежкою між тинів та верболозів, високо підіймаючи коліна і тулячи до грудей руки, наче справжній спортсмен. Хати здивовано зиркали голубуватими шибками з-під стріх та черепичних дахів. За рік вони так і не навчились прикидатися, що Іванова зарядка їх не обходить. Зробивши коло над річкою, спинився в улоговині, замахав руками, закрутив попереком. Шиби стежили, стежили...

Коли б то хати здогадувались, як він ненавидить цю щоденну ранкову гімнастику! Але в герці, якщо він триватиме навіть ще рік, переможе Іван Загатний. Минулої осені до нього підійшла ця посередність — Бурляй з інспекції: "Перші дні ми всі героїлись. Я теж починав з гімнастики. Тепер волію зайву годину поспати. Не той ритм життя, колего. Провінція. І ти звикнеш..." Найгірше було взимку — під зловтішними поглядами білих шибок розтирати груди снігом та ще бадьоро вітатися з терехівцями. Але він і тоді не скорився, видужив. Треба поспішати, за двадцять до восьмої він будь-що повинен сидіти в їдальні, за крайнім столиком під фікусом. За дванадцять до восьмої офіціантка поставить на стіл двійко варених яєць, манну кашу і склянку чорної кави.

Загатний причимчикував до хати, дістав з криниці відро води (у смарагдовім небі плавало вишневе листя), вмився до половини й витерся волохатим рушником, що його передбачливо винесла господарка. Над тином, від кілочка до кілочка, пливли голови терехівців. Вітались і зацікавлено зиркали на Загатного. Він тер тіло до рожевості, до болю. Тоді одягся у випрасувані штани і білу полотняну теніску з вишивкою над кишенею, теж дбайливо випрасувану (доплачував господарці за прасування, щоб кожного ранку була свіжа теніска з вишивкою — купив їх колись аж п'ять однакових, ще за студентської практики, і зараз терехівці дивувались: щоранку в свіжій, ніби на парад зібрався). Буде паркувато, але піджак накинув, вулицями він ходив тільки в костюмі, дуже йому потрібне теніскове панібратство з терехівцями. Цікаво, хіба ми одягаємось лише задля тепла, вигляду і таке інше? Одягом перш за все ми відмежовуємось од світу, од інших, схожих на себе, одяг стереже наше "я", голі, ми розчиняємось у масі, натовпі, порожнечі.

Відгуки про книгу Катастрофа - Дрозд Володимир (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: