Катастрофа - Дрозд Володимир
Якщо вже, міркую собі, ти вибрав для себе божка, хоч то й дивно для людини, котра нахваляється інтелектуальною свободою, навіщо ж плюндруєш, перекручуєш слова його на свій лад? Хіба б наша громадськість так глибоко шанувала пам'ять цього філософа-демократа, хіба б стільки писалося про нього в газетах, коли б він допускався в своїй творчості ідейних помилок, оспівуючи індивідуалізм? Такі сумніви давно мучили мене. Нарешті зібрався з часом і переглянув двотомник Григорія Сковороди.
Годі й казати, що Загатний суб'єктивно навизбирував цитат, які б виправдали його поведінку в Терехівці. А ось і явна дезінформація мас, незнайомих з творчістю видатного українського філософа-просвітителя. Згадаймо нещодавно наведені Іваном слова: "Сміюся з людської глупоти..." Радий повідомити читачів, що з боку Івана Кириловича це свідомий наклеп. Таких слів у Сковороди немає і бути не може. Є слова: "Сміюся з людської глупоти, її ж оплакую". Помітили основну відмінність у ставленні до мас?)
Іван жадібно ковтав дим, ніби це була його остання затяжка перед смертю. Ходив з кутка в куток, перечеплюючись об килим, і довготелеса тінь його тривожно метлялась по заквітчаних трафаретами стінах. (Ще зобов'язаний пояснити, чому в цій сцені не чути Людмилиного голосу. По-перше, в її щоденнику занотовано лише Іванові слова, і я не хотів іти проти власних переконань. Головне ж — Люда запевняє, що того вечора відбулась кількома банальними, незначущими фразами, аби лише підтримати розмову. Загатний промовляв за двох...)
— Дальтонік нездатний розрізнити колір, увесь світ бачиться йому сірим, так само посередність, натовп ніколи не помітить і не оцінить справжнього духу, інтелекту. Лише офіційне визнання, зовнішній успіх переконує масу: перед нею щось вище за її розуміння і перед цим вищим, незрозумілим треба схилитись. Тоді натовп підкине вгору шапки й загорлає: "Слава генію!" Плювать мені на їхнє схиляння, я тільки хочу довести, вселити в їхні дубові голови, що я інший, не такий, як вони, й маю право ходити, по терехівському Хрещатику з руками за спиною...
(Аби ви трохи перепочили від Іванових теоретизувань, розповім цей справді кумедний випадок. Десь за тиждень по приїзді до Терехівки Загатний прошкував на роботу з руками за спиною та замислено схиленою головою. Раптом його наздоганяє завідувач ощадної каси, що пописував до газети про вклади трудящих і частенько бував у редакції, запанібрата бацає по плечу, вітається. І між ними відбувається такий діалог:
—.Наче господар вулиці ходиш—з руками за спиною.
— А ви хіба переконані, що я не господар вулиці?
— От гуморист! Ще ж ти не голова райвиконкому...
Повернувшись до редакції, Іван Кирилович довго плювався й відтоді ходив на роботу лише з руками за спиною).
— Доки я не животів у цьому болоті, в мене було до лиха бажань і замало конкретності. Терехівські міщани допомогли мені віднайти самого себе. Тільки творчість врятує мене з їхніх чіпких рук. Я пожертвував молодістю, щоб піднестися духом над шикованими .рядами посередностей. Ви бачите, в тридцять років я наполовину сивий. Я пожертвую всім життям, аби довести їм, що вартий більшого, ніж вони вважають. Мистецтво потребує жертв — у цих банальних словах велика, хоч і сумна істина...
Схвильований власною промовою, Іван Кирилович з силою пригасив у попільничці недокурок і похапцем закурив другу сигарету. Пальці його тремтіли…
— Все моє майбутнє життя — це повільний шлях на Голгофу. Я не можу й не хочу жертвувати вами. На Голгофу ідуть у самотині.
Він стояв на сріблястому тлі розчиненого вікна — була місячна ніч. Руки глибоко в кишенях, голова конвульсійно відкинута назад, очі заплющені. Наставала вирішальна хвилина. Загатний відчув, як пульсує у ниючих скронях кров.
— Ви, Людо, жива істота. Вам потрібні сім'я, затишок, спокій. Я не можу нічого з того дати вам. Я не маю права розмінюватись. Якщо це станеться, я зненавиджу і себе, і вас... Вибачте мені. І :спасибі, що ви є... що ви були в моєму житті... Прощавайте...
Чи не правда — кінець сповіді сентиментальний? Іван прохопився в ресторані, що він плакав, коли прощався з Людою. А може, навмисне пробалакався. Люда про сльози не згадувала. Але в її щоденнику той вечір описано дуже детально. Особливо глибоко запав їй у душу, вразив більше, ніж увесь Іванів монолог, один його рух. Загатний узяв дівочу руку, схилився низько над столом і поцілував її. Тоді різко повернувся, кинув на плече пильовик і хутко вийшов з кімнати. Його пониклі плечі жалобно пропливли під вікнами й розтанули в ночі.
Тепер я наважусь змалювати сцену, глядачем якої була лише одна людина, і перевірити її свідчення неможливо. Обстоюючи вірогідність ситуації, спираючись на своє глибоке порівняно з іншими колегами знання Іванового характеру. Епізод цей викличе багато заперечень і в читачів, і в критиків. Гадаю, що який-небудь наполоханий редактор заміриться й перекреслити його. Справді, згадка про бога в наш атеїстичний вік звучить не зовсім ідейно. Але тут я не можу жертвувати життєвою правдою. До того ж нижче я поясню, що це був за бог і які він мав стосунки з Іваном. А поки що лише малюнок. Я записав його з уст друкаря Шульги. Вигадати таке Шульга не міг, не та людина.
Коли стривожений друкар помітив у газеті помилку і йому негайно знадобився Загатний, він побіг не на квартиру Івана, а прямісінько в райвиконком, бо вся редакція і друкарня знали, що цього вечора їхній секретар подасться до Люди, котра чергує. Загатний, звісно, не обмовився й словом, та Уля не дрімала, пильно стежила за кожним телефонним дзвінком, за виразом Іванового обличчя, — якщо додати до всього цього чисто жіночу інтуїцію, яка в терехівських жінок була на дуже високому рівні, в точності прогнозу не доводилось сумніватись. Отже, Шульга сів на свого старого-престарого велодрандулета і пострибав по бруківці крізь ніч, полохаючи сонних терехівців деренчанням сідла, спиць, щитків і педалей. Так він проїхав метрів двісті, потім притулив техніку до паркана й крізь райвиконкомівський скверик почалапав до під'їзду. Отут і побачив те, про що повідав мені через декілька років.
Впоперек доріжки білів Іванів пильовик. Сам Загатний стояв навколішках, руки на грудях, долоня в долоню, голова піднята, обличчя до неба. Він щось пристрасно нашіптував. Шульга розчув і запам'ятав лише одну фразу: ^
— ...Боже, забери все, тільки дай мені покохати...
Ніч усе перевертала догори дном. Що в денній штовханині бундючно застувало світ своєю пишністю, зараз в'януло та відступало в куток кімнати. Справдешні проблеми хапали Андрія Сидоровича за горло, не давали дихнути. Ще й надміру парко було в кімнатці, Оксанка теж неспокійно крутилась у ліжку. Марта спала, відвернувшись до стіни. Хаблак замислено вдивлявся в білий аркушик доньчиного обличчя, ніби конче хотів прочитати на нім вирішення всього, що йому боліло. Настане час, виросте з цієї крихітки людина, погляне збоку на свого батька, на нього, Андрія Хаблака, — що вона подумає? Він не матиме ні великих чинів, ні великої слави. У найкращому випадку завідуватиме відділом районної газети. Ну, друкуватиме в обласних чи республіканських газетах нариси. Поки що це його мрія. А найвірогідніше — вчителюватиме в сільській школі. Яким же треба бути, як жити, щоб у доньчиних очах затепліла повага? Ці очі — таке непідкупне дзеркало: не допоможе ні поважна поза, ні акторська міміка. Якщо ти, Хаблак, червивий, вони одразу, може, й не скажуть, але подумають: ти нечесно живеш, тату Хаблак. "Але ж заради тебе..." — спробує виправдатись Хаблак. "Тоді ми теж мусимо жити нечесно заради своїх майбутніх дітей, — скажуть очі.— Навіщо ж ти вчиш нас чесності? Між людей немає місця чесності, бо всі живуть заради власних дітей". Так подумає ця крихітка Оксанка, коли виросте.
Тільки зараз Андрій Сидорович відчув себе батьком. Виявляється, це не так просто. Виявляється, ти ростиш свого суддю, всевидящого, непідкупного. Бо ти вкладеш у цей свій твір усе найкраще, що маєш. Діалектичне правильно. Через сімнадцять років ти роздвоїшся й судитимеш сам себе. Ще, певно, не існувало виродка, який би твердив своїм дітям: крадь, одурюй, лицемір. Навіть коли він сам найперший злочинець світу. Смішно: батьки затягуються сигаретним димом і напучують синів: не паліть, це отрута. Потім знову затягуються. Кого має слухати син: батькового розуму чи батькового прикладу? Знову діалектика. Яка там діалектика, чому вплелося в його думки це слово? Розвиток, все пізнається в розвитку. Лекція з філософії. Викладач філософії — кандидат філософських наук. Хаблак — кандидат педагогічних наук. Які дурниці, це все ніч, безсоння, парко.
Чому в педагогів часто невиховані діти? Знайома вчителька казала, що вона ніколи б не прийняла власного сина до свого класу. Хай не чує, що вона промовляє в класі, аби не розчаровувався після її домашніх розмов. Учитель трохи актор, лицедій. Але він не може завжди виступати на сцені, в святкових вогнях рампи. Він мусить відпочивати. В нього є сім'я. Він скидає святкове вбрання й іде зі сцени додому. Аплодуйте, аплодуйте — я перевтілююсь. Я геніальний актор. Ми геніальні актори. Всі, всі! А, власне, це ж дрібниця. Немає людини, котра б за життя хоч один раз не пішла проти своєї совісті. Вона, Оксана, ніколи про це не дізнається. А може, колись він розповість, як сміховинку. Анекдотичний випадок: редактор хоче, щоб він потвердив породистість його миршавого цуцика. Подумаєш, соціальна позиція. Борець за справедливість — ха-ха! Гра. А в чомусь великому, справжньому він завжди обстоїть власну думку. Вони з Мартою тільки влаштовуються в житті, і через миршавого цуцика лишати Терехівку та знову десь шукати щастя... Гуляйвітер не пробачить. Злопам'ятний. У житті все простіше, ніж гадкується. Ніж уявляється вночі. Він ніколи не обмовиться Оксані ані словом.
Лю-лі! Лю-лі-ліХ.
Пишуть, сперечаються — я регулярно гортаю періодику, — коли вже наука знесмертить людину. І нікому на думку не спаде, чи потребує людина того безсмертя. Уявляю, винайдуть де-небудь у штаті Техас (для прикладу) довгожданий еліксир. Хто ж перший увірветься в сонм безсмертних? У кого тугіша кишеня. Безсмертя за мільярд доларів.
