Рекреації - Андрухович Юрій
Я мусив її заспокоїти.
— А-а, — кивнув Мартофляк, розглядаючись по кімнаті. — Це святе діло. Непогано живем. А я подумав спершу, що тебе поселили до нас третім.
— Всяке буває в цих готелях, — знизав плечима Хомський.
Мартофляк сів у фотель.
— До речі, а де вона сама? — запитав нарешті.
— Хто? — перепитав Хома.
— Марта.
— Вона купається. Вирішила прийняти ванну. Мартофляк підвівся, підійшов до дверей лазнички.
— Мартусю, кохана, я вже тут! — повідомив він. — Ти чуєш? З лазнички почувся енергійний плюскіт води. Марта справді купалася.
Мартофляк повернувся до кімнати.
— Маєш закурити? — спитав.
— На жаль, уже скінчилися.
— Завжди так буває, — зітхнув Мартофляк і добув з кишені ще одного бичка. — Покуримо вдвох. Тобі лишити?
Хома кивнув.
— Грабар би того не курив, — сказав Мартофляк, затягнувшись і відкашлявшись. — Котра година? — І сам собі відповів: — Пів на шосту. Гарно.
— У тебе трохи спішить, — сказав Хома.
— Можливо.
Вони помовчали. Мартофляк передав Хомі свого бичка і зненацька запитав:
— Слухай, а чого ти не сховався, скажімо, під ліжко?
— Дурне тобі в голові, старий, — засміявся Хомський.
— Ні, ти собі тільки уяви — ховаєшся під ліжко чи, наприклад, у шафу. Ми з Мартою лягаємо трохи поспати, а ти потихеньку виходиш. Класний водевіль, ні?
— Ти даремно так думаєш, — безтурботно заспівав Хомський. — Шампана хочеш?
— Наливай, — кивнув Мартофляк.
На цей раз пляшку було відкрито досить легко і майже безгучно. Хома налив по півсклянки.
— Слухай, — запитав Мартофляк, зробивши кілька ковтків, — там завтра, тобто вже нині, бо завтра — це тільки інша назва сьогодні, — там сьогодні в програмі свята немає якого-небудь походу рогоносців? Ти не пам’ятаєш?
— Ні, — збентежено відповів Хомський. — А що?
— Ну, я міг би взяти в ньому участь, — пояснив Мартофляк і поставив склянку на столик.
Хома також поставив склянку і тут-таки отримав потужний удар знизу в щелепу. Все було так несподівано, що він не втримався і впав навзнак.
"Зараз повбивають один другого", — подумала причина бійки Марта, прислухаючись із лазнички. Вона схопила рушник і почала чимшвидше витиратися, аби не допустити такого фіналу.
З губи в Хомського йшла кров.
— Вибач, старий, — сказав Мартофляк. — Я не хотів так сильно.
Він подав руку, і Хома підвівся, струшуючи головою, як боксер у нокдауні.
— Що тут таке? — зайшла до кімнати Марта, в тому самому халаті, пахнучи водою й милом.
Мартофляк чемно поцілував їй руку.
— Вип’єш шампана? — запитав він.
Вони сіли навколо столика, і Мартофляк налив третю склянку.
— Випий, — подав її Марті. — Після ванни корисно.
— Ви що, билися? — спитала Марта.
— Так, — жваво відповів Мартофляк. — І знаєш, що цікаво? Хома дуже сильний фізично. Ну, та ти про це знаєш. Він дуже сильний, але він нічого не зробив мені. Я побив його.
— Я просто не зміг би тебе вдарити, — сказав Хомський, тамуючи носовичком кров на губі.
— Овва! — всміхнувся Мартофляк. — Ти — добрий товариш. Вірний. Я хочу випити за тебе. Марто, вип’ємо за Хому. Щоб він швидше женився, най би його нагла кров залляла!
Вони торкнулися склянками, і Мартофляк підморгнув їй.
— Де ти був, чоловіче? — спитала Марта, трохи надпивши.
— В однієї молодиці. Тільки дотепер не знаю, чи виграв її, чи ні. Дивна історія, правда?
— Це дуже ризиковано, Мартофляче, — сказала Марта.
— Що саме? — спитав Мартофляк. — Те, що я тобі розповів про це?
— Те, що ти нічого не пам’ятаєш. А якщо вона була венерична?
— Все може бути, — зітхнув Мартофляк. — Я пожартував, звичайно.
— Я так і думала.
— Ну от і файно. Гей, Хома, чого ти сидиш такий сумний та невеселий? Кров уже не тече. Скажи що-небудь, — Мартофляк з очікуванням і надією подивився на Хомського.
Той відняв від рота носовичок з маленькою червоною плямою.
— Я тобі заздрю, старий, — сказав.
— Це гарно, але чому, холера ясна?
— Ти щасливий чоловік.
— А-а, — розуміюче протягнув Мартофляк. — Тоді інша справа. Хочете анекдот? Чоловік повертається з відрядження і, само собою, застає жінку на гарячому. — Сказавши це, замовк.
— Все? — спитала Марта.
— Ні, не все, але я згадав, що ви його знаєте. А може, знаєте якийсь подібний. Вони всі однакові, всі про одне й те саме. Може б, ми трохи поспали? — позіхнув.
— Нема сенсу, — знизав плечима Хомський. — Легше пересидіти ці пару годин. А потім підемо на ярмарок. Чи ще кудись.
— Дійсно. Вже нема сенсу, — погодився Мартофляк і ліг на підлогу. — Я тільки трохи полежу. З відкритими очима.
Тиша придавила їх, мов камінь. Ніхто не зронив більше ані слова. Мартофляк лежав на підлозі горілиць і справді з відкритими очима. Хома примостився у фотелі, гріючи в руці склянку з недопитим шампанським. Марта сіла на ліжку і втупилася поглядом кудись за вікно. Там уже сіріло, розвиднювалося, озивалися якісь перші ранкові птахи з невідомих країн. Чути було кожен найменший звук, народжений у сплячому переважно готелі: чиїсь кроки, приглушувані коридорною доріжкою, повертання ключа у дверях навпроти, дзюрчання води в номері за стіною. Світ ловив їх і піймав. Усі вони попалися, мов у сильце, в цю готельну тишу.
Але довго це не потривало. Зненацька всі почули якесь шамотіння перед дверима, на цей раз незачиненими, — і до номера увірвалося двоє монстрів. Один у стрілецькому однострої, з оселедцем на поголеній голові, інший — у чорному фрачному вбранні, з метеликом, але обидва дуже пожмакані, бліді й галасливі.
— Ага, всі масони на місці! — закричав Гриць, вітаючи таким чином присутніх.
— Слухай, Хома, — замахав руками Немирич, — я бачився з твоїми персонажами! Там була ціла купа мерзотників. Я ледве втік від них!
— Сідайте, хлопці, — рівним голосом відізвався з підлоги Мартофляк. — Або принесіть ще дві склянки зі свого номера. Або дайте щось закурити. Або сядьте і помовчіть разом з нами. Або йдіть звідси до сраки.
Гриць твердо зупинився на одному із запропонованих варіантів і невдовзі повернувся з двома склянками. Хомський розлив усе до решти.
— Кожен з нас по-своєму непогано провів минулу ніч, — звернувся до присутніх Мартофляк, підвівшись із наповненою склянкою. — Але хай вона належить кожному зокрема. Кожному — його ніч. Я хочу випити за це, друзяки. До речі, тільки ви можете порятувати нас сигаретами.
— Дохлий вассер, — сказав на це Гриць.
— Мертвий півень, — солідаризувався з ним Немирич.
— Ну, якщо в нас уже не лишилося сигарет, то треба вмирати, — зітхнув Мартофляк, але затнувся, згадавши про Немирича.
— Ганьба нам, — погодився Гриць.
Вони випили і знову замовкли. Здавалося, цей номер заклятий мовчанкою. Навіть, якщо б сюди увірвалося ще зо два десятки поетів, усе одно довелося б мовчати і згасло дивитися кожному у свій кут, кожному у свою ніч. Вона стояла за плечима в кожного, глибока і чорна.
— Ходімо розбудимо Мацапуру, — нарешті спромігся на мову Хомський.
— А в якому він номері? — запитала Марта.
— Уявляєте, ми ще досі не бачилися з Мацапурою, — продовжував Хомський. — Він влаштував увесь цей бардак, а сам десь ховається…
— Він вигадав це дурнувате свято, а сам заліз під ковдру, з головою під ковдру, і пухне, — додав Немирич.
— Він заробляє на цьому гроші, а ми їдемо, як дешеві хлопчики, купуємось на це, — обурився Гриць.
— Він на всьому заробляє гроші…
— Він талановитий хлопець, але велике гівно…
— Він повівся так, як завжди…
— Він ставить над нами свої досліди…
— Він ніколи мені не подобався…
— Він досить примітивний, але йому багато дано від природи…
— Він погано скінчить…
— Його повісять за "ядение человеческаго мяса"…
— Ходімо його розбудимо, — підсумував Хомський.
— Я потелефоную до нього в номер, — повідомив Гриць, витягнувши з кишені записничок. — Він живе у…
Гриць набрав якийсь номер, але за хвилину поклав слухавку.
— Не відповідає? — здогадався Мартофляк.
— Ти правильно все розумієш, — відповів Гриць.
— Мабуть, його немає у себе, — пішов ще далі Немирич.
— Або йому ліньки вставати до телефону, — припустив Хомський.
— Або він саме лежить з дівчиною, — додумався Мартофляк.
— Або з перерізаною горлянкою, — прояснів Гриць.
— Або сидить у клозеті…
— Або висить на люстрі…
— Або заклав вуха ватою…
— Або накрив телефон подушкою…
— Чуєте? — спитала Марта, яка вже певний час прислухалася до звуків за вікном.
І тоді вони почули, справді почули десь там, у вуличках Чортополя, внизу, під ними, автоматні черги, поодинокі постріли, якусь біганину, рев моторів, нерозбірливі вигуки. Вони кинулись до вікна і побачили під готелем кілька вантажівок, з яких вистрибували військові при повному спорядженні, в шоломах, з автоматами й протигазами, у плямистих мундирах. Вони швидко і чітко вишиковувалися невеликими групами й розбігалися по прилеглих вулицях. Офіцери подавали різкі, уривчасті команди.
— Любо глянути, — сказав Мартофляк.
Двері номера відчинилися так, наче по них вдарили ногою. До кімнати зайшов ще зовсім юний лейтенант з невблаганним виразом на обличчі. За його спиною стояв двометровий десантник зі складаним автоматом у руках.
— Всем выходить, строиться на улице, — коротко сказав лейтенант.
— Це загалом гарна ідея, друже, — погодився з ним Мартофляк, — але за яким таким хріном ми туди підемо…
— Молчать! — урвав його лейтенант. — Приказ коменданта гарнизона. Всем строиться на улице!
— Пішов ти зі своїм комедіантом, — позіхнув Хомський.
— В противном случае я имею право применить спецсредства, — викарбував лейтенант.
— Почекайте, поясніть, що сталося, ми ж не можемо просто так взяти й піти, — змінив тон Мартофляк.
— Всем строиться на улице, — з нотками втоми у голосі повторив лейтенант. — Будет передано важное правительственное сообщение.
— А як відносно Загальної декларації прав людини? — єхидно поцікавився Немирич.
— Хватит! — вибухнув лейтенант. — Немедленно выйти и строиться! Хватит! Кончилось ваше время!
На вулиці їх вишикували просто перед готелем, у колону по двоє. За якісь десять-п’ятнадцять хвилин десантники повністю очистили готель від гостей свята — заспаних, напіводягнених, у мальовничому карнавальному шматті — й погнали всіх у напрямку до площі Ринок.
— Не растягиваться, не растягиваться, бстрее! — командували з боків сержанти й автоматами підштовхували надміру вайлуватих. Вони майже бігли — Ангели, Сарацини й Козаки і всі інші, вони не розуміли, що сталося, але їх підганяли автоматами, їх вихопили з нагрітих ранкових ліжок і тепер кудись гнали, може, щоб прочитати лекцію з цивільної оборони, може, щоб розстріляти.
