Принц і злидар - Марк Твен

на мосту. Взагалі, населення мосту було темне, вузьколобе й самовдоволене. Люди, що народжувалися на мосту, там і виростали, доживали до старості і, нарешті, вмирали, ні разу не побувавши в іншій частині земної кулі, крім Лондонського мосту. Звичайно, такі люди були певні, що величний, нескінченний похід, який сунув удень і вночі їхньою вулицею, невгамовний шум і галас, іржання, рев, мекання і безупинний тупіт ніг, немов далекий гуркіт грому,- це єдині розкоші світу, і вони самі їхні володарі. Та так воно й було. Принаймні, коли який-небудь король або герой з тріумфом повертався на батьківщину, вони з своїх вікон могли за певну плату показувати цікавим це пишне видовище, бо ні в якому іншому місці урочиста процесія не розгорталася перед очима глядачів такою довгою, прямою, безперервною колоною.

Людям, що народилися й виросли на мосту, життя десь в іншому місці здавалося нестерпно нудним і пустим. Історія розповідає про одного жителя мосту, який на сімдесят першому році покинув своє гніздо і виїхав на село. Але там він цілі ночі кидався й перевертався в ліжку без сну - так гнітила його глибока сільська тиша. Нарешті, вибившись із сил, він повернувся в старе своє кубло, худий, страшний, наче мара, і засинав спокійно з чарівними снами під колискову пісню плескотливих хвиль, під стукіт і гуркіт Лондонського мосту.

За тих часів, про які ми оповідаємо, міст давав дітям «предметні уроки» з історії Англії, показуючи їм свіжі й гнилі голови славнозвісних злочинців настромлені на залізні прути над його воротами.

Але ми зовсім забули про наших друзів. Гендон жив у невеличкому заїзді на мосту. Коли він з маленьким приятелем підійшов до дверей, хтось поруч грубо крикнув:

- А, ти таки з՚явився! Ну, голубе, тепер ти вже від мене не втечеш! От як я зараз потрощу тобі кістки, так удруге вже не будеш десь ганяти, коли тебе чекають.

І Джон Кенті простяг руку, щоб ухопити хлопця. Майлз Гендон заступив йому дорогу.

- Стривай, друже,- сказав він.- Чого це ти розлютувався? Хто тобі цей хлопець?

- Якщо тобі так закортіло сунути носа в чужі справи, то знай, що це мій син.

- Це неправда! - палко вигукнув маленький король.

- Сміло сказано, хлопче, і я тобі вірю, дарма що з розумом у тебе, може, і не все гаразд. Батько він тобі чи ні, я однаково не дам цьому негідникові бити тебе й мучити, раз ти хочеш лишитися зі мною.

- Хочу, хочу, я не знаю його, я ненавиджу його! Краще вмерти, ніж піти з ним.

- Ну, значить, нічого про це й говорити.

- Це ми ще побачимо! - крикнув Джон Кенті й кинувся до хлопця.- Я його силою…

- Геть, паскудо! Якщо ти посмієш доторкнутися до нього, я проштрикну тебе, як гусака,- вигукнув Гендон, хапаючись за шпагу.- Зарубай собі на носі, що я взяв цього хлопця під захист, коли на нього насіла ціла юрма таких негідників, як ти, і мало не вбила його. То невже я покину його тепер, коли йому загрожує ще гірше? Бо батько ти йому чи ні,- а я гадаю, що ти брешеш,- цьому хлопцеві краще було б умерти раптовою смертю, ніж жити з такою звірюкою, як ти. Тож забирайся геть, та швидше, бо я не люблю кидати слова на вітер та й терпінням не можу похвалитися.

Джон Кенті відійшов, бурмочучи загрози та прокльони, і зник у натовпі. А Гендон, розпорядившись унизу, щоб йому подали вечерю, піднявся із своїм опікуванцем до себе на третій поверх. Це була вбога комірчина з благеньким ліжком та рештками старих меблів, тьмяно освітлена двома тоненькими свічками. Маленький король ледве доплівся до ліжка і впав без сил, знемагаючи від голоду і втоми. Він майже цілий день і добру половину ночі (бо була вже третя година ранку) пробув на ногах і нічого не їв. Пробурмотівши: «Будь ласка, розбуди мене, коли накриють на стіл», він поринув у глибокий сон.

В очах Гендона промайнула усмішка, і він промовив сам до себе:

- Маленьке старченя влаштовується в чужій хаті й на чужому ліжку так невимушено й просто, наче в себе вдома. Хоч би сказало «вибачте» або «дозвольте». Під впливом хворобливої уяви він називає себе принцом Уельським і справді чудово грає свою роль. Бідне, безпорадне мишеня! Безперечно, воно збожеволіло від батьківської жорстокості. Ну, нічого, я буду йому другом. Я врятував його, і він відразу став мені дорогий. Я вже встиг полюбити маленького язикатого шибеника. Як безстрашно воював він з зухвалою юрбою, як гордо кидав їй виклик. А тепер, коли сон розвіяв його болі й тривоги, яке в нього гарненьке, миле й лагідне личко. Я його навчатиму й вилікую. Я буду йому старшим братом, буду доглядати його й берегти. І хто посміє скривдити його або образити, хай заздалегідь готує собі саван, бо я, в разі потреби, піду за хлопця у вогонь і воду.

Він схилився над хлопцем і довго дивився на нього жалісно й ласкаво, погладжуючи йому великою загорілою рукою щоки й скуйовджене волосся. Раптом по тілу хлопця пробігла дрож.

- Ну ось, який з мене рицар? - пробурмотів Гендон.- Не догадався чимсь укрити маля, а воно ще, чого доброго, на смерть застудиться. А й справді, що ж його робити? Якщо взяти його на руки й покласти в постіль, він прокинеться, а йому ж треба спочити.

Він подивився навколо, шукаючи, чим замінити укривало, але нічого не знайшов. Тоді він зняв з себе камзол і закутав принца.

- Мені вже не звикати ні до холоду ні до вбогої одежі! Зі мною нічого не станеться,- сказав він сам до себе і почав ходити по кімнаті, щоб хоч трохи зігрітися.

- В його ушкодженому мозку засіла думка, що він принц Уельський,- казав він сам собі далі.- Дивно було б, якби в нас і досі лишився принц Уельський, коли той, хто справді був принцом, нині вже король. Своїм бідним розумом сердяга не в силі зміркувати, що мусить величати себе вже не принцом, а королем. От уже сім років, як я був вигнаний на чужину, і за цей час нічого не чув про своїх. Але якщо мій батько ще живий, він ради мене охоче дасть захисток