З погляду вічності - Загребельний Павло

"Робітничий клас. Гегемон".

10

Я приходжу з заводу, в мені немає жодної невтомленої клітини, Шляхтич видавив з мене все, вони з Євгеном як подуріли останнім часом, Євгена я ще розумію, він хоче довести Алі, що між ним і її Чемерисом все ж таки є різниця, він вірить у той день, коли навіть Аля капітулює і не знайде в наших трубах жодної тріщинки, але де ж той день!

І от коли я, виснажений і знесилений не так роботою, як безплідністю наших зусиль, приплентуюсь додому, я застаю дома... Токового! Дорогого товариша Токового, заступника начальника нашого цеху, красу і гордість нашої молодої інженерії, але не всієї молодої інженерії, а тої частини її, котра набуває дебелості, ваги й авторитету не завдяки інженерським здібностям, а тільки завдяки особливій конструкції голови. Так, так, голови! Такі, як товариш Токовий, мають всеосяжні голови. Всеохоплюючі і всеобіймаючі. Робити не вміють нічого, зате вміють розпоряджатися, тобто узагальнювати. Влада ж узагальнень міститься в слові, а не в руці, тобто в ремеслі. Спершу я бачу не самого Токового, а тільки його піджак. Сірий новісінький піджак, пошитий за останньою модою, з двома боковими шліцами (ні в кого немає такого піджака — помилки не може бути!). Піджак висить на стільці в їдальні. Він акуратно розвішений на стільці, щоб не пом'явся, не побгався, так може повісити тільки товариш Токовий, вельми акуратний товариш, і піджак тільки в нього такий модний і такий гарний. Але я ще не вірю. Токовий? У нас? Не може бути! З якої б речі?

Ще якби до піджака та додано штани, сірі, новісінькі, з рубчиком, напрасованим до гостроти бритви, так напрасованим, що завидки беруть,— тоді ще б можна повірити. Але ні! Навіть тоді б я не повірив. Скоріше пристав би на припущення, що Токовий якимось загадковим чином вискочив зі свого костюма й побіг голяком по місту, аніж повірити, що він може перебувати в стінах нашого помешкання, в гостях у того самого майстра Матвія Череди, якого він підступно, без попередження, ганебно й незаконно відправив на пенсію.

На кухні лунали голоси. Я попрямував туди. Застав ідилію, яка не снилася навіть отцям церкви. Єднання нез'єднуваного, здруження ворогуючих, братання антагоністів. Вовк і ягня, лев і лань, хто там ще? Всі в одній печері, тобто в кухні. Токовий — втілення домашності, затишку, супокою, перепоясаний маминим фартушком, подарованим їй Ізідою, гарним розцяцькованим фартушком, привезеним мало що не з Італії чи навіть з Парижа, Токовий у паризькім жіночім фартушку! Цирк! Мама — суцільна увага й зачарованість кожним словом Токового. Батько ні в сих ні в тих, підтримуючи якусь штуковину, видно, всучену йому Токовим. І звичайно ж, Зізі. Ця крутилася по кухні з енергійністю й швидкістю каталізатора, який, мабуть, так само метається в хімічній реакції поміж молекулами різних речовин, щоб поєднати їх бодай у нетривку, тимчасову хімічну сполуку, пришвидшити процес.

Я мовчки дивився на чудасію.

— Міг би привітатися,— сказала Зізі,— не бачиш: у нас гість.

— Бачу,— пояснив я сестричці,— вже сьогодні віталися. В цеху. Разів із двадцять віталися.

— Мить у нас молодець,— сказав Токовий.

І диво: батько закивав якось мовби улесливо, мені видалося навіть, що по-підлабузницькому закивав, стверджуючи слушність слів Токового. Хіба ж така мудрість, що її ще і стверджувати треба! І кому: Матвієві Череді, який славився своєю цілковитою незалежністю.

— Чи не видається тобі, батьку,— сказав я, не сходячи з порога,— що ти непослідовний.

— Непослідовний?...— вигукнув розвеселено Токовий.— Ах, дотепник, ну ж і ну!

Він помахав своїми довгими руками, новітній пітекантроп у паризькому розцяцькованому фартушку, потім, вирішивши, видно, що моїй особі вже віддано належну шану, знову повернувся до мами, як до головної дійової особи.

— Ми це зробимо вмить. Кватирку виймемо зовсім, кватирка тепер вам ні до чого. Ми її просто виймемо, і можете хоч продати, хоч викинути. Ми її враз, правда ж, Матвію Сергійовичу?

Батько знов кивнув. Щоправда, без улесливості і весь час мовчки, видно, він тут все ж перебував не добровільно, а з примусу, бо хто б там устояв проти таких двох жінок, як моя мама і сестричка Зізі! Тільки тепер я роздивився, що в руках у батька — вентилятор, прозорий, пластиковий вентилятор, який, мабуть, приніс із собою Токовий, купивши його в магазині електротоварів або й просто взявши на складі в цеху, бо такі самі вентилятори були й у цехових конторах.

— Газ не дає цілковитого згорання,— розпатякував далі Токовий,— газ у плиті згорає, може, лише наполовину, а решта вилітає в повітря, тобто йде в помешкання, насамперед у кухню, і ви вдихаєте цю отруту, вкорочуєте собі життя. Вентилятор позбавить вас...

"Вентилятор позбавить вас..." Він уже не вперше в нас, він знав, що в нас на кухні немає вентилятора, він був тут, рознюхував, видивлявся, чим би придобритися, і ось приніс дарунок — вентилятор. Вентилятор як фактор... Чого? Невже він вентилятором хоче загладити свій свинський вчинок щодо батька? Вигнати людину на пенсію, а потім через два роки подарувати їй вентилятор. Техніка в побут і в людські взаємини. Двадцяте століття!

Але раптом мені стрельнуло до голови: сестричка! Це вона заманила сюди Токового! Мабуть, він давно вже накинув на неї оком, звідси й незбагненна прихильність до мене з боку товариша заступника начальника цеху. Ця хоч кого зможе закрутити. Але ж яка ціна: вентилятор! Невже не могла чогось вигадати дотепнішого? Скажімо, примусити його стрибнути з балкона. Тут невисоко: всього лише другий поверх. Не вб'ється, ніг не поламає, зате сміху скільки!

Я виманив Зіну до коридора, пошепки запропонував їй:

— Скажи, хай стрибне з балкона.

— Ти що, здурів?

— Не примусиш — я спитаю, нащо він вигнав батька з заводу.

— Божевільний! — затулила вона мені рота долонею.

Але я не мав чого втрачати, як той пролетаріат, що скидав з себе ланцюги. Я вступив до кухні саме в той час, коли Токовий, червоніючи від напруги, вигвинчував шурупи, якими прикріплювалися завіси кватирки, і передавав їх один за одним батькові.

— Зворушливе співробітництво,— промовив я з погано прихованою злістю,— чому б вам було, товаришу Токовий, не продовжити таке ж співробітництво з майстром Матвієм Чередою і на виробництві?

— Га? Що? — вдав, що не второпав одразу, Токовий.

— Чому ви мого батька достроково спровадили на пенсію? — навпрямець спитав я, хоч Зізі подавала мені перелякані знаки.

— Ну, це не я,— сказав Токовий, махнувши викруткою і мало не полетівши з табуретки. Колись оте махання руками йому вийде боком.

— Ні, це ви! — вперто сказав я.

— Я тільки підписав наказ,— винувато подивився на Зіну Токовий.

Зіна вискочила з кухні.

— А хто вас примушував?

— Ну, була вказівка.

— Чия? — в мене вселився слідчий. Несправедливість однаково залишиться несправедливістю, хоч скільки тепер не допитуйся, але все ж таки. Хай почервоніє, хай побалансує на табуретці.

— Ну, взагалі вказівка,— покрутив Токовий рукою,— тенденція...

— Але ви поспішили, бо вам...

Договорити я не встиг. Убігла Зізі, перелякана, розгублена, крикнула:

— Упала, я впустила її, о лихо! — І побігла назад до їдальні.

Токовий зістрибнув з табуретки і рвонув за Зіною, бо то був рятунок. Ми теж усі побігли. В їдальні висів на стільці піджак Токового. Людей не було. Люди скупчилися на балконі. Звісили голови вниз. Зіна показувала пальцем, кричала: "Там, там!" — "Ага, блищить,— зраділо сказав Токовий,— я зараз збігаю, вмить принесу". Внизу на тротуарі, під балконом, лежала Зінина сережка. Золота сережка з рубіном. Батьків подарунок. "Збігаєте?" — в Зіну вже вселявся її одвічний біс. "Так",— пробурмотів Токовий, радий нагоді перервати пояснення, яких я вимагав, як продовжувач династії Череди, вважаючи, що сережка послужить йому рятунком. Та не на тих напав. "Ви ще бігатимете? — скривилася Зізі.— Ніколи не гадала, що ви такий..." — "Який же я? Який? — зрозпачено викрикнув Токовий, весь облитий потом зніяковіння й розгубленості, проклинаючи, мабуть, в душі всю нашу родину до найостаннішого коліна, проклинаючи й самого себе за те, що зв'язався з цією вертихвісткою.— Який же я?" — "А такий,— надулася Зіна,— заради мене ви могли б і стрибнути з балкона. Подумаєш, якісь півтора метра".— "Стрибнути? — Токовий метнув поглядом сюди й туди, виторгував собі час, примірявся, вираховував, такий і не чхне без розрахунку, без точної вигоди для себе.— Стрибнути? Ви хочете, щоб я стрибнув?" — "Звичайно, хочу,— промовила Зіна й одвернулася від Токового, власне, тільки хотіла відвернутися, щоб виказати цілковиту зневагу до такого боягуза, але Токовий знався на тактиці залицянь, він розумів, що втратити нагоду виказати свою відданість — означатиме для нього втратити будь-які сподівання на майбутнє, отож Зіна не встигла повернутися до Токового спиною, як Токовий перемахнув через перила й полетів униз, полетів у своїх найкраще напрасованих у нашому місті штанях, у розцяцькованому фартушку, привезеному аж із Парижа; мама ойкнула, батько механічно кивнув головою, мовляв, так і треба, я пирхнув собі в долоню, зберігаючи якісь там правила пристойності, зате Зізі зареготала відверто, радісно, потішено, мов мала дитина.

— Ха-ха-ха! Ой, умру! Ви не вбилися, Токовий? Ха-ха-ха! А штани не пом'яли? Вам буде від дружини! Ха-ха-ха!

Ми з батьком непомітно переморгнулися й пішли до кімнати. Мама співчувала Токовому до кінця. Все ж таки чоловік уважний, дбав за її здоров'я, приніс вентилятор, сам його взявся приладнати, бо хіба ж тут у домі чоловіки, ніякі то не чоловіки, гвіздка забити не вміють.

— Нащо ти його впустив до квартири? — сказав я батькові.

— З людьми треба жити. До кінця,— сказав він.— Можна б кинути йому туди вниз його піджак, і все, але від того Токовий не зникне.

Це була правда. На Токового не подіють прості засоби. Потрібне щось особливе. А що?

Зізі могла бути спільницею тільки в пустощах. З балконом і сережкою вона вигадала не так, щоб послухатися мене або врятувати Токового від допиту, як для власної втіхи.

Токовий, звичайно, причапав з вулиці знову до нас і взявся за вентилятор. Цього чоловіка нелегко було збити з заповзятого наміру. Раз він вирішив добитися прихильності нашої Зізі, то будь-що мав добитися!

Аби це був якийсь зовсім сторонній і несимпатичний мені чоловік, то я б спровокував сварку, спробував би зацідити йому в зуби (навіть рискуючи отримати здачу), але з Токовим так легко вирішити ніхто б на моєму місці не зміг.