З погляду вічності - Загребельний Павло

Закон змінності!

Якби запропоновано вибирати між Токовим і Шляхтичем, всі вибрали б Токового, навіть Євген, а в спільники до Шляхтича записався б хіба що я, склавши в такий спосіб його одноосібну армію. Бо Євген, хоч ми і відвідували чоловіче товариство Шляхтичів для душевного спочинку або, навпаки, для покрепи, все ж таки володів прямолінійністю Токового, іноді, може, перевершуючи того в своїй упертості. Євгенові (називатиму його вже так, бо не було Єньки з дитинства, не було Гена, якого я проводжав до столиці, був тільки Євген, юнак, який твердо стоїть на ногах, стоїть там, де він хотів стояти, і ніщо його не сколихне) не йшлося про мрійливість шукань, сумніви, відверті а чи сховані за ввічливістю або байдужістю, він відкидав, він летів, як випущена з лука стріла, не як ракета, бо ракету, завдяки радіоелектроніці, можна завертати з льоту куди завгодно, а давня примітивна стріла, хоч яка недосконала й обмежена в своєму засягу, мала все ж таки ту перевагу, що неодмінно долітала, куди була пущена,— так от Євген і належав до людей-стріл, він сам себе вистрелив. А куди? Дуже просто: туди, де Аля.

Аля жила в маленькому робітничому місті. Євген теж мав покинути столицю попри все на світі і жити в нашому місті. Там, де жила Аля. Аля працювала на трубопрокатному, і Євген мав там працювати. Якби Аля зависла над землею на повітряній кулі, Євген теж надув би собі кулю і завис над землею. Аби лиш там, де Аля.

Може, збоку воно й смішно, але я мав свої радісно-сірі очі, а чого б чоловік не зробив задля таких очей! Може, далекі, намріяні мною більше, аніж існуючі насправді сірі очі саме й були тим поштовхом до мрійливого суму за чимось вищим у противагу вульгарній приземленості Токового, не позбавленій, як мені уявлялося, користолюбства. Не завжди можеш точно висловити те, що клубочиться в голові. Тільки в магазинах до всіх товарів причеплено етикетки. В житті безліч явищ не мають етикеток. Тоді або ж хапаєш першу-ліпшу (як Євген) і вдовольняєшся на часі, або ж сидиш, ждеш, поки хтось розставить ті речі по полицях понять і візьме тебе за руку й поведе на екскурсію. Тоді гірко думаєш: а навіщо ж моя власна голова? Заметушишся, запрагнеш чогось, але спалах минає і знову живеш ялово, в заведеному ритмі нудьги, іноді навіть діяльно, але без вдоволення. А серце жде чогось... А серце жде...

Я вигадав собі Шляхтича. Я хотів з'єднати всуціль Шляхтича і мої радісно-сірі очі, я намріяв і далекі очі, і незвичайність Льоні Шляхтича. Я вірив, що надійде час, коли Шляхтич скине з себе задумливу ввічливість і стане вимагати від усіх: "Думайте!" І по обличчях бачитиме, хто хоче думати, а хто уникає цього. Шляхтич мав право вимагати від людей — для мене це не підлягало жодному сумніву, він сам видавався мені сконцентрованим, оголеним розумом, як буває оголений нерв під час зубного болю.

Але, ще здавалося мені, Шляхтич ніяк не може застосувати свій розум. Як атомну, енергію в мирних цілях.

Застосує.

І застосував.

Він використав "рок-н-роли", з якими в нас у цеху нічого не виходило, на яких сам всемогутній Чемерис гнав брак.

Найголовніше ж — Шляхтич повірив у мене так само, як я весь час вірив у нього. Він забрав мене від Чемериса, який і далі гнав тільки брак, ретельно й безжально виявлюваний Алею (між ними існував мир, батько з дочкою йшли з заводу разом, приходили на роботу теж разом, Чемерис ішов завжди мовчки, Аля щось похмикувала йому по дорозі, але взаємини їхні не погіршали від того, що дочка буквально без ножа різала батька своєю прискіпливістю й педантизмом), і поставив... до Євгена. Так нарешті ми з'єдналися після багатьох років, після того, як я заліг колись на дивані, а потім тинявся по курсах, а потім вилітав із танка, а Євген тим часом теж доходив до кінця шкільних премудростей, потинявся по столичних тротуарах нашого міста, став дійовою особою давезного спектаклю під назвою "Батьки і діти", визирив із далекої далечі Алю, відмовився від дипломатії, знову опинився в місті нашого дитинства, але вже не як син головного інженера, а як самостійна одиниця, заполонена прагненням стати повноцінним робітничим класом, що йому зрештою і вдалося, перш ніж досягнув цього я. Відповідно до наших заслуг Євген став наді мною, тобто я мав виконувати в нього ту саму роль підручного, яку виконував у Чемериса. Від Чемериса Токовий би мене нізащо не відпустив, бо його прихильність до моєї скромної особи ще зросла і вже набувала розмірів майже загрозливих, але тут втрутився начальник цеху, який відкинув усі свої хворощі, не добув строку в черговому санаторії, товкся в цеху, прибирав усе до рук, забирав у Токового владу, з якої той не зумів скористатися, бо "рок-н-роли" загрозливо й лиховісно не бажали підкорятися, власне, вони просто не могли давати того, для чого не були пристосовані.

Так от, начальник цеху (прізвище його — Кузема, звали Федір Федорович, або "дубель Фе", як жартували молодші) забрав мене від Чемериса і поставив на один стан з Євгеном. Акомпанував неймовірним галасом Токовий, ввічливо всміхався Шляхтич, бо перестановку зроблено на його прохання.

Настав його час, а ми з Євгеном ускочили в число довірених осіб висуванця-інженера Шляхтича. Куди він висунеться і чи висунеться, залежало тепер не тільки від нього самого, а й від нас якоюсь мірою, хоч, зважаючи на нашу зеленість у прокатній справі, навряд чи покладав будь-хто надмірні сподівання на такий дует, тут важили тільки приховані здібності Шляхтича, він, мабуть, вірив тільки в самого себе, а нас залучив, просто керуючись давньою симпатією до своїх сусідських хлопців.

Помилка номер один.

Бо як сказав би товариш Токовий:

"Шляхтич ішов на експеримент затяжний і, може, навіть безнадійний, а для проведення експерименту йому потрібні були помічники вірні й довірливі, надто ж слухняні. Наша недосвідченість служила запорукою нашої слухняності".

Ще одне "бо".

Експеримент часто перетворює людей на козлів офірних, а жертвувати собою без вагань легше для юнаків, ще не обтяжених обов'язками по відношенню до інших людей; тут передбачається готовність жертвувати часом, зусиллями, заробітками, до Деякої міри навіть мораллю, бо можеш стати об'єктом глузувань, знущань, переслідувань.

Ми радо пішли до Шляхтича, нам уже мріялися великі відкриття, потрясіння, переворот у прокатній справі, лаври і розкоші слави.

Помилка номер два.

Шляхтич, відкинувши всю свою ввічливість, жорстоко розчарував нас. Він заявив, що нічого нового відкривати не збирається і нам теж поки що не радить. Послухати цього чоловіка, що так гарно вмів розповідати про великі книги і про великі ідеї, то людство взагалі нічого не вигадує нового принаймні за останні кільканадцять тисяч років, бо саме до таких глибин сягає історія в своїх писаннях, головне ж — у легендах, найдавніша з яких, мабуть, легенда про Атлантиду, збережена для нас Платоном; а ще, може, давнішим одноголоссям загадкової минувшини слід вважати відомі тепер усім географічні карти турецького адмірала, власне, копії з ще стародавніших копій, важко навіть уявити, в яку далеч можна віднести час виникнення оригіналів карт, а ще важче, неймовірніше припустити, щоб людина минувшини, уявлювана звично печерним мешканцем, мала змогу піднятися над планетою на космічну висоту, побачивши планету, як її бачать наші космонавти, бо ті карти турецького адмірала дають зображення земних материків з висоти, а ще там є точні обриси Антарктиди, ще не покритої кригою!

Отже, людство пережило вік космічних польотів? Це ще тільки припущення. Може, знали люди й атомну енергію? Знали чи ні, а про атомну будову речовини говорили вже грецькі філософи. Ракети? Але на чому грунтується принцип реактивності? На відштовхуванні. Стрибаючи, ти вже застосовуєш цей принцип — якби земля була легкою, вона б відлітала від тебе, а так — відскакуєш від неї ти, щоразу переконуючись у її твердості. Що там ще? Польоти в повітрі? Птахи. Плавання під водою? Риби. Нічого нового в детермінованім всесвіті. Так сказав би доцент Крижень. (Чесне слово, якби я був дівчиною, закохався б у Крижня за його слова!)

Коли йшлося про нашу роботу, Шляхтич не був мастаком до пишних слів. Ми зібралися втрьох, і Льоня виклав свою ідею, просту, як світ: перш ніж пускати в стан заготовку труби, спробувати її підігріти. Не доводити до високих температур, бо тоді відбудуться структурні зміни в металі і піде нанівець сам принцип холодної прокатки, а тільки трохи підігрівати — десь, може, до двохсот-трьохсот градусів, щоб полегшити станові його . роботу. Таку просту й водночас розумну річ міг вигадати, звичайно, тільки Льоня Шляхтич.

Помилка номер три.

Токовий, хоч йому про це й не казали, прийшов до нас сам. Вважав, певно, що призначення на посаду начальника цеху вже лежить у нього в кишені, тому метався і чимдуж виказував енергійність.

Токовий сказав так:

— Нащо це все?

— Що саме? — ввічливо поцікавився Шляхтич.

— Ну, оце все, витівки ваші.

У Токового були ясні, чесні очі. Він справді не розумів. Він допитувався "нащо?", він не вірив, а я вірив Шляхтичу без розпитувань, бо хотів вірити. Хотів — і кінець. Прихильність породжує віру.

Але Токовий хотів знати, і Шляхтич коротко виклав йому суть справи: вдовольнися, чоловіче, і не заважай людям, якщо вони пробують зробити щось корисне!

— А хто це вигадав? — спитав Токовий, з ясними в своїй наївності очима.

Шляхтич мав просто сказати: "Я". Але він сказав інше:

— Майстер Череда.

— Майстер Череда? — перепитав Токовий і по-панібратськи ляпнув мене по плечу.— Митько вже майстер у вас?

— Майстер Череда,— спокійно повторив Шляхтич і додав: — Той, якого ви відправили на пенсію.

— Ах, на пенсію...— Токовий лиш тепер згадав про мого батька, а я почервонів, ладен був провалитися крізь підлогу, я, здається, збагнув причину моєї появи в "команді Шляхтича": просто він із вдячності до мого батька взяв мене до себе. А може, мій батько поставив таку умову: я, мовляв, тобі секрет розкрию, але за це мусиш підняти мого Митька, а то закисне і не прославить робітничої династії Череди.

— На пенсію...— повторив Токовий, мовби шкодував, що Шляхтич ще занадто молодий, щоб застосовувати до нього цю прекрасну, законну формулу "на пенсію".

— Вони пробували під час війни,— так само спокійно пояснив Шляхтич.— На Уралі.