Таємничий голос за спиною - Нестайко Всеволод

Головне, синку, затям — нікому в світі ти не повинен говорити того, що відбулося сьогодні вночі. Розумієш, нікому! — Борис Борисович спрямував вказівний палець просто мені в обличчя.

— Вітасику любий, ти ж розумієш, від цього залежить наше життя, — подала нарешті голос Елеонора Іванівна.

— А про життя свого сина ви подумали? Що з ним буде, як вас заарештують? — я подивився спершу на неї, тоді на нього.

— Ну досить, досить на сьогодні розмов! Досить! — замахав руками Борис Борисович. — Всім спати! Поговоримо завтра вранці.

— Так. Я ледве тримаюся на ногах, — кволим голосом промовила Елеонора Іванівна.

Проте це не завадило їй досить спритно підхопитися і майже побігти стелити мені постіль.

І от я вже лежу на отому твердому тапчанчику біля вікна і прислухаюся до тихих приглушених голосів у сусідній кімнаті. Про що вони говорять, мені не чуть. Раз у раз проривається тільки голос баби Манефи: "О Господи! Це ж треба! Страх Господній!"

Говорять досить довго і збуджено. Борис Борисович на чомусь наполягає, Елеонора Іванівна підтакує, баба Манефа схлипує.

Я вже починаю засинати, аж тут у кімнатку заходить Елеонора Іванівна.

— Ти не спиш? — вона торкає мене рукою за лоба. — О Боже! В тебе температура! Ти захворів.

Вона швидко виходить, через хвилину повертається зі склянкою в руках.

— Одкрий рота. Прийми зараз же. Це аспірин.

Вона силою суне мені в рота якусь таблетку, підносить воду, я мимохіть ковтаю, навіть не встигнувши ні сказати щось, ні заперечити.

Потім вона нахиляється, цілує мене в лоба й шепоче:

— Спи, мій любий! Все буде гаразд!

Але чогось не йде. Сідає у мене в ногах і починає обережно гладити мене поверх ковдри. Я чую, як вона тихенько плаче. Хочу їй щось сказати, але не можу, бо раптом починаю кудись провалюватися, лечу, лечу і вже нічого не відчуваю…

Розділ XIX

Розповідь Вітасика Дорошенка на короткий час переривається, щоб читач зміг побувати на допиті Валери Лобуренка

— Як ви опинилися в лісі?

Валера сидів у кабінеті капітана Горбатюка, на стільці навпроти його столу. Хлопець уже опанував себе і навіть набрався нахабства дивитися на капітана зухвало і зверхньо.

— А що? Не можна гуляти в лісі? Там що — заборонена зона? Таємний військовий об'єкт?..

— Відповідайте на питання — як ви опинилися в лісі? — спокійно повторив Горбатюк.

— "Як"? Звичайно! Приїхав.

— На чому?

— На автобусі.

— З метою?..

— Побачення в мене тут було призначено. З дівчиною. Не прийшла, холера!

— Ім'я дівчини?

Лобуренко на хвилину задумався:

— Марічка, здається. Ми тільки вчора познайомилися.

— Попереджаю про відповідальність за неправдиві свідчення. Чи знайомий вам Здоровега Леонід Михайлович?

— Який Здоровега?

— Відповідайте на поставлене питання.

— Не знаю ніякого Здоровеги.

— Чому ховалися в лісі? Чому намагалися втекти, коли побачили співробітника міліції?

— Злякався. На ньому ж не було написано, що він співробітник міліції.

— Де дівся Шипуля?

— Звідки я знаю? Не бачив я Шипулю.

— Повторюю про відповідальність за неправдиві свідчення.

У цей час на столі задзвонив телефон. Горбатюк зняв трубку:

— Капітан Горбатюк слухає.

Після цього він замовк і хвилини дві слухав, не перебиваючи. Потім сказав:

— Ясно. Дякую, — і поклав трубку. Подивився на Валеру довгим поглядом, зітхнув: — Доведеться все-таки говорити правду. Справа серйозна. Ви підозрюєтесь у причетності до замаху на вбивство.

— Що?! — Валера одразу зблід, очі забігали.

— Щойно подзвонили з лікарні. Медичне обстеження Здоровеги показало, що крім проламу грудної клітини, травм обличчя і рук, є ще рана потилиці від удару важким предметом ззаду. Тобто його спершу вдарили ззаду, а вже тоді він врізався в дерево. Де ви сиділи?

— Що? Я… я не сидів… — розгублено сказав Лобуренко.

— Поряд із водієм чи ззаду?

— Ні… ні… я нічого не знаю… я ніде не сидів… Мене там не було.

— Якщо потерпілий помре… Ви ж розумієте… — капітанові так незвично було називати цього одинадцятикласника на "ви", хотілося просто покласти йому руку на плече й сказати: "Дурненький хлопче! Ну, нащо ти вталапався у цю брудну справу? Невже ти не розумієш, що тебе просто використовують небезпечні злочинці для прикриття? А може, й для того, щоб звалити свій злочин на тебе. Ти, мовляв, неповнолітній, тебе й за вбивство не так покарають. Я ж не вірю, що ти вдарив Здоровегу!"

Але слідство є слідство, і душевні розмови не завжди можливі й доречні. Треба збирати докази. Агентурні дані, донесення оперативних працівників, погоня — це ще не докази. Якщо гнався, та не догнав — нарікай сам на себе.

Допит Лобуренка тривав майже дві години. Але жодних наслідків не дав. Валера поки що абсолютно все заперечував.

Шипуля — як у воду впав. Наче розчинився в повітрі. Жодного сліду.

Лише "сьомий", що відповідав за безпеку Жені Киселя, нарешті обізвався…

Розділ XX

Закінчення розповіді Вітасика Дорошенка. У погребі. Втеча. Бородань. Остання зустріч із "батьками"

Я прокинувся від холоду і сирості. Й перше, що я побачив, була мокра земляна стіна. Мене охопив жах. Мені здалося, що я вмер і лежу в могилі…

Та, глянувши на лампочку, що світилася угорі біля чорної замшілої драбини, я подумав: "Ні, лампочок у могилах не буває і драбин теж".

А коли побачив величезний дерев'яний ящик із картоплею, діжки, скляні закручені банки з компотами, то зрозумів: не могила це, а погріб, льох.

Я лежав у льоху на розкладушці, прикритий ковдрою, ще й кожухом. Спросоння розкрився і тому змерз, прокинувся.

Біля розкладушки на двох стільцях стояло кілька термосів, плеєр, лежали книжки і записка.

"Любий синку!

Пробач і не гнівайся. У нас не було іншого виходу. Ти зараз у такому нервовому стані, що можеш наробити непоправних дурниць, за які потім шкодуватимеш все життя. Повір, у нас просто немає ні часу, ні можливості займатися тобою, і ми змушені вдатися до такого незручного способу твого порятунку. Ще раз пробач. Ми дуже любимо тебе. І робимо все тільки заради твоєї користі і безпеки. Потерпи трохи. Їж, читай, слухай музику і добре закутуйся, щоб не застудитися.

Цілуємо тебе, тато і мама".

Ясно!

Замкнули батьки синочка у льоху.

Мамочка дала звечора снодійного під виглядом аспірину, щоб не прокинувся, як будуть переносити, і…

Ну, дорогенькі! Любесенькі! Ріднесенькі!

І таке мене зло взяло, що я схопив один із термосів і пожбурив об стіну. Кришка одлетіла, усередині дзвякнуло й посипалося.

"Що ж це я роблю? Кого ж це я караю? Сам себе! Там же гаряча їжа, чай, кава…"

Більше нічого розбивати я не став.

Подряпався на драбину, спробував натиснути на ляду — де там, навіть не зрушилася.

Спробував крикнути — сам свого голосу майже не почув. Глухо, мов крізь подушку.

Льох у баби Манефи за хатою край городу. Навколо погребні бур'яни — кропива майже двометрова. Навіть кури там не гребуться. Ніхто не почує.

І вибратися звідси самому годі й думати.

Ввімкнув плеєр, лежу, слухаю й думаю — що ж там нагорі у світі вільному робиться? Де мої "ріднесенькі"? Поїхали, мабуть, знову свій скарб одвойовувати. Важке у них становище. У міліцію не заявиш. Самим діяти треба. Невже вони на щось сподіваються? Ті ж грабіжники озброєні. Та й здорові які!..

І баба Манефа теж штучка! Дозволила, щоб рідного внука у сирий холодний льох замкнули. Та моя бабуся Світлана такий би зчинила галас, якби хтось посмів зі мною таке зробити. Та й хто б це посмів? Мої тато з мамою? Та нізащо в світі! Ні за які гроші!

І твої б не зробили з тобою так. Певен. Їм би й на думку таке не спало.

І знову жалко мені стало Вітасика Граціанського. Ну, що в нього за життя? Що в нього за батьки?..

Скільки минуло часу, я не знаю.

Я вже тричі їв, двічі спав-дрімав, прочитав півкнижки "Експедиція "Гондвана"" Леоніда Тендюка.

І раптом, коли я знову почав дрімати, за спиною в мене почулося:

— Ну, все! Іди вже…

І зацокали, віддаляючись, копита…

Я підхопився.

Дзвякнула нагорі клямка. Чи це мені тільки здалося? Я подряпався по драбині, натиснув на ляду. Вона піддалася.

Двері погребні були прочинені.

Ти, мабуть, не знаєш, яке то почуття, коли після довгого сидіння в погребі ти нарешті виходиш надвір. Ти занурюєшся у повітря, як у теплу воду. І тобі так хороше, що хочеться кричати від радості.

Та я не кричав.

Я, наче злодій, озирався навколо, боячись, щоб мене не схопили.

Але ніхто мене не хапав. Бо нікого поблизу не було. І машини у дворі не видно.

"Ну, все! Досить мені тих Граціанських, треба тікати", — вирішив я.

І сторожко озираючись, я гайнув на вулицю.

Був день. Світило сонце. Але вулиця була безлюдною.

Лише та сама старенька бабця, що сміялася з мене, сиділа на лавочці біля своїх воріт. Побачивши мене, вона усміхнулась і привітно помахала мені здаля рукою. Я розгубився і теж помахав їй. Хоча це було й ні до чого. Бо ж я тікав. А втікачі, як правило, ні з ким не вітаються.

Здіймаючи куряву, я побіг вулицею у бік пошти. Ще коли я дзвонив по телефону мамі, я помітив, що там, на майдані, висить жовта табличка автобусної зупинки.

Пробігаючи повз обійстя діда Гогоні, я зиркнув через тин і ледь не впав. Біля старого осокора, що ріс одразу за ворітьми, стояв дід. Побачивши мене, він усміхнувся і сховався за дерево. Біжи, мовляв, я тебе не бачу.

І я побіг.

Автобуса не було. Я вирішив не чекати і побіг дорогою, що вела на трасу.

Я хотів додому. Але додому було далеко. Ми їхали машиною майже три години.

В кишені у мене було всього дві гривні. Мабуть, оту десятку, яка колись там лежала, передбачливо витягли "дорогі батьки". План був такий. Дістатися до Хрястова (за дві гривні) і попроситися подзвонити додому, щоб хтось приїхав по мене електричкою.

Три дні мого чарівного перетворення от-от мали вже закінчитися, а з ними і всі мої переживання…

Хто відчинив льох і випустив мене — чи баба Манефа, чи дід Гогоня, чи, може, отой таємничий невідомий чарівник, що скаче на коні, — я збагнути не міг. Та й не дуже про це зараз думав.

Я хотів якнайшвидше втекти. Тільки щоб мене не впіймали, не завернули, не замкнули знову в льосі.

Біг я довго, аж поки зовсім не захекався, не знесилів і не повалився у траву на узбіччі.

Й отам, лежачи у траві на узбіччі і дивлячись, як проносяться по шосе машини, я — хочеш, вір, хочеш, не вір — побачив "дорогеньких батьків".

Мені здалося, що їхня машина мчить просто на мене.