Таємничий голос за спиною - Нестайко Всеволод
Були там спершу одинадцятикласник Валера Лобуренко, Вася Таратута з шостого "А", семикласник Гриша Свистуненко. Тоді один за одним повиходили. Сам я лишився, один. Переконався, що нікого нема, набрався духу й кажу вголос, але тихо:
— Згоден!
Аж чую за спиною:
— Молодець! Не побоявся. Тепер тримайся!
Той самий голос.
Потемніло у мене в очах на мить, наче хтось по кумполу вдарив. І таке враження, немов шкіра вся з мене злізла враз — лоскотно-лоскотно стало по всьому тілу. Дивлюсь — внизу на ногах уже не мої черевики місцевої взуттєвої фабрики, а кросівки адидасівські. І джинси фірмові. І годинник японський на руці. І плеєр на шиї.
Аж подих перехопило. Оце так! Тю! І така мене радість зненацька охопила, що я тобі передати не можу.
Вискочив я з туалету. Бачу — ти біля вікна стоїш.
Помітив мене, скривився презирливо й очі одвів. "Ах, думаю, одвертаєшся, кирпу гнеш! Не хочеш миритися? Ну й не треба! Ну й одвертайся!" І пішов собі.
Вийшов зі школи. Дивлюсь — стоїть на розі Милочка Петриківська. Глянула на мене і раптом усміхнулась. Не пихато, зверхньо, як завжди, а привітно, лагідно.
Підходжу.
— Що, — кажу, — чекаєш когось?
— Та ні… просто так… А ти, Вітасику, у який бік? — і очима тільки стрель кокетливо.
— Отуди! — показую.
— О! І мені туди!
Мене аж у жар кинуло.
"Ах ти! — думаю. — Для тебе не людина важлива, а джинси, кросівки і плеєр!"
Але хоч і подумав так, тільки все одно приємно, що вона поряд зі мною йде і лагідно розмовляє.
— Погода, — кажу, — гарна.
— Ага, — каже, — тепло, хоч і жовтень уже. А ти осінь любиш?
— Люблю, — кажу, — і осінь, і літо, і весну, і зиму навіть.
— Хи-хи! — засміялася вона. — А ти дотепний.
І знову очима тільки стрель на мене. Знову мене у жар кинуло.
Сунув я руку в кишеню, щось там зашаруділо. Очі опустив, руку трохи витяг — у руці десятка червоненька. Ух ти!
І раптом відчайдушна думка з'явилася в мене.
— Слухай, — кажу, — а давай у кіно підемо.
Вона аж спинилася від несподіванки.
— Що? — і розгублено очима на мене: кліп! кліп! кліп!
В "Україні", кажу, іде… (Сказав, а що іде, не знаю)… щось по-трясне, кажуть…
Вона почервоніла, очі опустила і каже:
— Тільки мені спершу додому треба… пообідати… бо дідусь хвилюватиметься, а в нього серце…
— Ну, гаразд, — кажу, — і я їсти хочу. Пообідаємо, а тоді…
— Ага, — каже, — давай.
— То о четвертій біля "України". Гаразд? — кажу, а в самого в душі концерт "Океану Ельзи" ("Якби тоді сказала ти мені стати твоїм човном…"), аж гопки скакати хочеться.
— Добре, — каже і знову очима на мене тільки стрель.
— Слухай, — кажу я, — а чого ти до мене так раніше зневажливо ставилася? Пхикала тільки і одверталася? Навмисне?
— Я-а?! — витріщилася вона на мене. — Коли це я на тебе пхикала? Ти що? Тобі просто здалося.
— Ех, ви! — кажу. — Хитрий ви народ, дівчата. Ну, гаразд, прощаю. Ти ж не запізнюйся тільки. — Постараюсь, — сказала вона й побігла, сумкою розмахуючи весело, у під'їзд свого будинку. А я повернув додому. І тут згадав, що мати просила мене купити свіжого хліба до обіду.
Побіг я у нашу булочну. А там, ти ж знаєш, одна стіна дзеркальна. А я ж себе у тому джинсовому костюмі ще й не бачив. Глянув — і… завмер, закам'янів, дихнути не можу…
З дзеркала на мене дивився… Вітасик Граціанський. Я навіть у першу мить подумав, що то не відображення, а справді він стоїть переді мною. Але ворухнувся, і він так само. Моргнув, скривився — і він…
Відображення!
— Гарний-гарний! Проходь! — штовхнула мене ззаду якась нетерпляча дама.
А я зрушити не можу. Похолов, наче крижаний став.
І тут тільки до мене дійшло: це ж не лише джинси, кросівки, годинник, плеєр на мені його, а й руки, ноги, тулуб, голова… Все! Перетворився я на Граціанського з ніг до голови. Тільки душа моя лишилася, розум, свідомість, відчуття… Але хто ж те бачить? Ніхто того не бачить. Як це сталося з точки зору наукової, я не знаю, але сталося — факт!
Спершу невимовний жах мене охопив. Що ж це буде?.. Та потім потроху я себе заспокоїв. Ну, чого боятися? Це ж усього натри дні. І це ж здорово! Це ж цікаво. У жодному детективному фільмі такого не побачиш. Це ж таки пригода, про яку тільки мріяти можна. Всі думають, що я Граціанський, а я Дорошенко насправді. Ги-ги!
І тут я згадав… Милочку Петриківську. То от чого вона була такою! А я думав… Мало гопки не скакав. Таке мене зло на неї взяло, що аж зубами скреготнув. У кіно з Граціанським розігналася. Ич!.. Ну, почекає вона біля "України"! Чорта з два я прийду тепер! Чорта з два!
А куди ж іти?
Додому йти неможливо. Матері ж не поясниш, у чім річ. Я ж тепер Граціанський, а не я. Отже, хліба вже купувати не треба.
Вийшов я з булочної.
Став, міркую.
Що ж його робити? Куди йти? А де ж, до речі, справжній Граціанський дівся? Ще, чого доброго, зустріну його. Що ж тоді буде?
І раптом за спиною моєю почувся знайомий басок:
— Не хвилюйся, не зустрінеш.
Обернувся я, хотів спитати щось, та нікого, звичайно, не побачив, тільки почув цокіт копит, що віддалявся.
Але голос той остаточно заспокоїв мене. Все гаразд! Тримайся, Дорошенко-Граціанський! Починається найзахопливіша пригода твого життя. Не гайнуй даремно жодної хвилини з цих дивовижних трьох днів. Давай, любий, поганяй "додому" — до "тата" Бориса Борисовича та "мами" Елеонори Іванівни, яких ти зроду не бачив.
І враз лоскотне збудження охопило мене. Що ж зараз буде? Як зустріне мене "мама" Елеонора? "Тато", мабуть, на роботі, це ясно. А "мама", казав колись Граціанський, у нього доцент, викладає в інституті, ходить туди тричі на тиждень після обіду.
Не скажу, що у мене жижки не трусилися, коли я підходив до дверей квартири Граціанських. Трусилися. Й усередині лунко тенькало, як у порожній діжці.
Гадаю, що і в тебе б жижки трусилися і всередині тенькало, коли б ти був на моєму місці…
("Авжеж!" — погодився Женя Кисіль).
Як я їй у вічі подивлюся, тій "мамі" Елеонорі? Чи відчує вона, що я не її Вітасик? Невже не відчує?
Я підніс руку і натиснув на кнопку дзвоника.
Розділ XII
Перше знайомство з "мамою". Бідний Граціанський! Раптовий прихід. "Який жах!" Борис Борисович. Вперед — у невідомість!
Двері довго не відчинялися. Я подзвонив удруге. Нарешті почувся жіночий голос:
— Хто там?
— Я!
— А де твій ключ? — спитала вона з-за дверей, ще не відчинивши.
Клацнув замок і…
Я перелякано відсахнувся.
З напівтемряви передпокою на мене дивилося якесь страхіття. Все обличчя чорне, лише вуха білі та навколо рота і навколо очей.
— Ну, чого ти смикаєшся? — роздратовано сказала вона. — Косметичної маски не бачив? Ти ж казав, що затримаєшся, підеш до Петюні після уроків. Що сталося?
Все це вона говорила, повернувшись до мене спиною і йдучи у ванну. Питання вона ставила таким тоном, що відповідей вони, мабуть, не потребували. Та й що я міг відповісти, коли я гадки не мав, хто такий Петюня і чого я мав до нього йти.
Тому я промовчав і посунув у кімнату. Та не встиг я зробити й трьох кроків, як ззаду з ванної почувся одчайдушний крик:
— Ти куди у кросівках, із вулиці?! Ану, скинь негайно.
Я здригнувся і швидко-швидко позадкував у передпокій.
— Скільки я тобі говорила! Не смій заходити у кросівках в кімнату! Перевзувайся! Невже важко запам'ятати? Від килима, від лаку нічого ж не залишиться!
Вона, мабуть, могла б з успіхом співати під Вітаса, такий у неї був гучний і пронизливий голос.
Я скинув кросівки і навшпиньках почеберяв у кімнату. Але знову був зупинений міліцейським окриком:
— Куди?! Ти шкарпетки переш?! Ану, надінь капці!
Я знову позадкував. У передпокої роззирнувся…
— Ти що, забув, де твої капці?
Як вона все бачила, не виходячи з ванної, — незбагненно!
Я підійшов до вішалки, обіч якої була тумбочка, одчинив дверцята і побачив на верхній поличці дві пари капців, одну велику (видно, татову), другу меншу — Вітасикову.
— От-от! — вона вийшла з ванної, сліпучо гарна, з білим пещеним обличчям, із підмальованими очима і нафарбованими губами.
— Ну що — недаремно маску робила? — спитала вона, усміхаючись.
— Ні, — пробелькотів я.
— Тож-бо й воно. Пур етр бель, ільфо суфрір. Забув? Я ж тобі вже говорила. "Щоб бути красивою, треба страждати", — кажуть французи. Що з тобою сьогодні? У тебе неприємності в школі?
— Ні, — знову пробелькотів я.
— Що ти сьогодні обідав?
Я розгублено роззявив рота:
— Н-нічого…
— Як? Я ж тебе просила! Я ж тобі спеціально дала гроші, щоб ти зайшов у кафе. Я ж сьогодні не варила. У мене ні хвилинки часу. Ах ти, їй-богу! Ну, що ж ти за людина? То ти голодний?
— Ага.
(А чого я мав брехати? Я таки був голодний як вовк).
— Ну, зроби собі яєшню, я тільки що пофарбувала нігті, — вона тримала перед собою розчепірені пальці. — Або одкрий шпроти.
Вона прошелестіла повз мене шовковим аж до п'ят халатом і зникла в кімнаті. А я подався на кухню.
Там усе аж сяяло чистотою — і білосніжна плита, і холодильник, і весело-зозулясті кухонні меблі.
Якусь мить я розгублено стояв посеред кухні, а тоді подумав: "А чого це я маю голодувати?! От мамочка! Зовсім не дбає про сина. Бідний Граціанський!" — і вперше ворухнулося в мене співчуття до нього.
Я кинувся нишпорити по шафах, поліз у холодильник. Дістав пляшку "коли", шпроти, поодкривав, врізав велику партику хліба та як навернув усе це — аж за вухами лящало. З яєшнею вирішив не возитися. Усю банку шпротів з'їв. А що — жалко? Знайшов плитку шоколаду. Теж ум'яв. Нічого, жити можна!
Одразу повеселішав. Вкинув порожні банки та пляшку в сміттєпровід, — тільки загуркотіло. Крихти зі столу зібрав, теж викинув. І подався в кімнати. Треба хоч оглянути власну домівку.
Перша кімната була велика — вітальня чи їдальня, хтозна. Це її ми через балконні двері з гори бачили. Посередині стіл, стільці м'які на гнутих фігуристих ніжках, телевізор із пласким екраном, крісла, диван попід стіною, теж на гнутих ніжках. А біля однієї стіни вузенькі сходи з бильцями нагору у верхню кімнату ведуть, — мабуть, спальню. Двері тієї верхньої кімнати прочинені і звідти лунає бубоніння мами Елеонори — по телефону говорить.
Та не встиг я й до середини кімнати дійти, як згори залунав крик:
— Іди до себе! Сідай за уроки!
Як вона почула? Я ж у м'якеньких тапочках ішов. Чи у неї телеоко якесь? "До себе", — значить, у другу кімнату, що на першому поверсі, — онде двері.