Магнат - Пагутяк Галина

Такі люди зрідка досягають великих успіхів у житті, якщо мають низький старт, бо вони не публічні.)

Вже у церкві я звернув увагу на те, що другим кумом був купець. Когось він мені нагадував — приємний такий чоловік. Досить молодий, вбраний у просту одежу, але з дорогого сукна. Видно було, що не вперше у цій церкві. Люди дивились на нього з повагою, змішаною зі страхом, і довкола нього була якась пустота, ніби обвів він себе зачарованим колом. Чим він торгує? Може, живим товаром? (АК: Торгівля людьми була поширена в усі часи, а в так звані козацькі особливо. Найприбутковіший бізнес нині — торгівля рабами, тільки зараз їх не ловлять, нападаючи на села чи міста, а вивозять за межі України обманом, обіцяючи пристойні заробітки.) Ні, не вірю. Радше він міг під виглядом купця виконувати всілякі таємні доручення. Я не бачив його у ясновельможного. Мабуть, далеко їздив і щойно вернувся.

Церква була стара й тісна, священик старався, але не потрафив говорити так гладко, як отець Климентій. Може, хвилювався, боявся, що чужі люди його обмовлять, а серед них були й католики, що стояли з квасними мінами, і шляхтичі з родини Яцевої невістки. А родина мого добродійника скромно стояла збоку, наче не в себе вдома. Се мені не сподобалось. Було душно, я не відчував жодної благості в серці, хоч щиро прагнув її відчути, плач дитинки болем віддавався в голові. Так, я змінився з тих пір, як покинув рідне попелище і окаянну пустку. Якби разом з думками змінювалось і лице, то мене міг би не впізнати навіть рідний син.

Мені дали потримати дитинку. З огляду на холодну пору священик не занурював її в купіль, а лише помастив ручки й ніжки свяченою водою. Біднятко тихо квилило. Я вже забув, як виглядає кількаденне дитя, але тепер відчув його страждання: подих людей, коливання повітря, чужі дотики, голоси. Воно ж нічого ще не відало про сей світ, немилосердний і грубий. Бо якби знало, то не вийшло б з материної утроби. Се, напевно, найбільша загадка творіння: приходити в муках, жити в стражданнях і вмирати з болем. Життя — се покута, — казав один мудрий чоловік, коли ми чекали на неприятеля і не знали, чи побачимо схід сонця. Ворог зачаївся десь в темряві, в лісі чи за лісом. Ніде не горіли вогнища. Навіть якби я знав, що згину завтра, то не міг би втекти. Тому й боятись не було чого.

Боявся я смерті, коли дитиною поцілував руку померлого діда. Мене піднесли до катафалку на руках і нахилили над тілом. Я заплакав, бо рука дідова була зимна, а довкола говорили: "Дивіться, яка мудра дитина! Жаліє за дідом". Хоча плакав я від страху, бо як я міг любити діда, коли не знав його зовсім?

Не знаю, чому я згадав про свій перший страх перед смертю в мить, коли мав разом з усіма тішитися новому життю, яке благословляв Бог. Чомусь такі думки приходять до голови, коли ми бачимо щось живе, квітуче, молоде. Ніби нагадуємо йому й собі, що довго таким воно не буде, бо де початок, там і кінець. А проте видиво старого, знищеного, зів’ялого не викликає в нас почуття втіхи, що на зміну йому прийде нове, сильне й здорове. У нашій душі більше смутку, ніж радості. (АК: Такі міркування були властиві не лише людям простим, неосвіченим. Вся християнська культура просякнута смутком і соціальним песимізмом. Рідко хто з людей замислювався над тим, чому це так, а не навпаки. Можу наразі згадати лише Монтеня.)

Ясновельможний оповідав, що не все так було. Жив у сих краях народ з іншими звичаями. Коли дитя з’являлось на світ, то родичі плакали, а коли хтось помирав, то сміялись і танцювали. Правда, той прадавній народ не знав Христа, але і магометани, і юдеї теж не вірять у нашого Спасителя, однак плачуть за своїми померлими так само і носять жалобу.

Передаючи другому кумові дитя, щоб і він потримав його, доки священик научає нас, хресних батьків, я зауважив, як вміло і впевнено той бере похресницю на руки, як всміхається до неї. Дитина відразу замовкла. Що ж, подумав я, з нього буде ліпший хресний, ніж з мене. Але я молитимусь за се дівчатко щодень, де б я не був.

Ми вийшли надвір й очі мої самі собою навернулись до замку зі спущеним на знак жалоби штандартом. Яць запросив нас усіх у дім на учту. Я відчув голодне нетерпіння, і в той же час не хотілось покидати се високе чисте небо. На мить я розгубився, і Яцю довелося мене окремо припрошувати.

Світлиця після Гербуртових покоїв видалася вбогою і низькою. За стіл правили дошки, поставлені на риштаку й застелені, правда, білими новими обрусами, а лави понакривані були тканими хідниками. Світлиця не огрівалась, і крізь запах теплої страви пробивався затхлий дух. Начиння майже все було глиняне й дерев’яне, але на столі знайшлися олив’яні чари й декілька таких самих тарелів. Але мене се не дратувало. Навпаки, я боявся побачити в Яцевій хаті сліди марнославства. Нема нічого гіршого, як хлоп починає вдавати з себе шляхтича, так само як чоловік шляхетського стану сходить на пси, коли зубожіє. Не для того Господь сотворив чоловіка, щоб він пишався чи опускався, а щоб кожен робив своє діло. Шляхта — то ніби голова, духовенство — серце, майстри — руки, купці — черево, а хлопи — не що інше, як ноги. Як ноги стоять твердо на землі, то й голова тримається рівно й гідно. Се не я придумав, так любив розважати мій отець, царство йому небесне, коли мав добрий гумор.

Яць посадив мене коло себе, але я посунувся, коли прийшов священик. У Добромилі моє місце було незмірно скромніше, в самому куті, зрештою, я приходив просто щось перехопити, та й через жалобу тепер ніяких парадних учт не було. А в Боневичах ясновельможний вечеряв у вузькому колі, де ми просто сиділи за круглим столом.

Страви нам подали прості, без приправ, але таке мені найбільше смакувало: печена свинина, кури, борщ, капуста з горохом, пампухи, свій мед, тільки пиво куповане, з корчми.

Священик змовив молитву, благословив страву. В церкві він виглядав благим, наче застрашеним, але ми потроху розговорились. Я спитав, чи буває він у Добромильській обителі, й отець розповів, що з Тернової є коротша дорога попід ліс, але тепер там небезпечно через вовків, та й сніг великий.

— А чи приходить зараз хтось в монастир?

— Не знаю, — раптом відворкнув отець Даниїл і засопів, — братія сама по собі, і ми самі по собі. Вони до нас не йдуть, то чого нам до них ходити.

З того я зрозумів, що терновський священик має щось супроти монастирських ченців, чимось йому не вгодили. Та й мав він цікавіше заняття, ніяк не міг насититись. Я вже більше нічого не питав його. Помалу розмови ставали голоснішими й веселішими, як се завжди буває на великій учті. Мене від того хилить завше на сон.

— Я чув, — раптом озвався до мене отець Даниїл, — що ясновельможний вмер без святого причастя. Тяжко буде відмолити сей гріх.

— Хіба мало людей вмирає без святого причастя? Не бійтесь, отче, за душу ясновельможного. Бог все видить. Хіба мало зробив пан Гербурт для нашої православної церкви, хоч сам належав до іншої?

За столом притихли. Яць заметушився:

— Хто б сумнівався в цьому? Знаємо, аякже!

— А все ж мені дивно, — озвався старший шляхтич, що сидів коло мене, — як можна отако в розквіті літ вмерти. У нас різне кажуть про сю смерть…

— А що кажуть? — спитав я, ледве стримуючись.

— Та різне! — махнув шляхтич. — Вже й не пам’ятаю. А, що се через книжки. Як книжка стара, то в ній збирається отрута. Надихається чоловік, і починає голова боліти або ще гірше.

Я розумів, що шляхтич хитро намагається перевести розмову на якісь бздури.

— Перший раз таке чую, — мовив я. — А от те, що декому зі шляхти не до вподоби, що хтось мудріший читає книжки і навіть друкує, се я чув не раз. Се ж ваші шляхтичі писали листа його королівській мосці, аби закрив друкарню в Боневичах, хіба ні?

Сказав я се так, що всі почули і примовкли.

— Я теж се чув, — озвався раптом купець, тепер вже мій кум. — Прикро, як свій свого топить.

Не годилося б встрявати купцеві у бесіду шляхтичів, могло б се погано скінчитись для нього. Але натомість шляхтич пополотнів, а потім почервонів і опустив голову. Не тому, що правда очі коле, а тому, що боявся купця. А той ще раз сказав як припечатав:

— Один прутик легко зламати. А спробуйте зламати цілий жмут. Ненависть горнеться до ненависті, й тому сильна, а любов від любові втікає, чи ж не встид?

Ох, як добре сказав купець! Більше нічого він не сказав, хоч я міг би додати від себе, що не все так просто. Вольність вольністю, але шляхтич чинить так, як маґнат скаже, се кожен знає. Не обійшлося тут і без цього, я певний. Ян Щасний теж користав зі свого маґнатства і староства, поки міг. А як став вовк слабий, то інші вовки без жалю з ним розправляються. Так то вовки, а людині, та ще християнину, не годиться таке чинити.

Тут взяв слово господар, Яць, підвівшись зі свого місця:

— Добре, коли рід великий. Маю я три сини, як соколи, і дай Боже, Петрусю, щоб ти не спинився на доньці, а пристарав ще сина, та й не одного. Чи не час нам показати новохрещену Катерину, аби мати й дитя могли спочити? А тоді будемо гоститись далі. Жаль мені, що наш кум, пан Слуга з Добромиля, мусить зараз виїжджати в далеку дорогу. Дякую за честь і п’ю до тебе, пане Слуго!

— А я до тебе, пане Яцю!

До світлиці увійшли дві куми з розчервонілими, як ягідки, лицями. Одна несла дитину, а друга тацю зі збанком і чарою. Я зрозумів, що то має бути, бо в нас теж є подібний звичай, тільки подарунки для немовляти кладуть до колиски.

Спершу дитя піднесли до діда. Той поклав на тацю кілька золотих і випив чарку:

— Рости здорова!

Потім піднесли до другого діда, непримітного шляхтича, маленького і сухенького, від якого я не чув ні слова. Потім дійшла черга на мене і я вийняв перлові кульчики. По тому, як зблиснули очі в обох кумась, я зрозумів, що вгодив.

— Пощо пан так тратився? — прошепотів мені на вухо Яць, але я нічого не відповів чоловікові, що врятував мені життя.

Священик не мав би дарувати нічого, проте поклав на тацю невеликий, але дуже гарно вималюваний на дошці образ святої великомучениці Катерини з колесом, і люди схвально загомоніли, а мені щось здушило в горлі. Які ж вбогі наші православні отці, застрашені католицькою шляхтою, обтяжені потомством, невчені! Лиш той, хто приймає убогість Христа за цноту, не здригнеться при виді сих залатаних ряс.