Магнат - Пагутяк Галина
А се була бібліотека лише в Боневичах. А в Низькому замку, Високому, Мостиськах… Не раз ясновельможний посилав гінця по ту чи іншу книжку, нетерпеливився, як того довго не було, а потім гонець, рум’яний від морозу чи мокрий від дощу, йшов просто до кабінету з шкуратяною торбою, лишаючи сліди на коштовнім килимі, виймав книгу з торби, завинену в хустку, і давав до рук Яну Щасному, а той приймав книгу, наче дитя. Кожен, хто бачив пана Гербурта в ту мить, вигукнув би: "То все, що кажуть про нього, — брехня! Не сиротив він чужі діти, не забирав маєтку у вдови свого вуйка!". Певно, і Олександер, і Юлій Цезар не завше були зразком шляхетності. Говорили про дружбу й любов межи людьми, про мир, злагоду, однак чинили так, як велів світ. І ніхто не називав їх брехачами й лицемірами — хто високо піднісся, має лиш один гріх — страх. Втечу йому не пробачають. (АК: Хоч пан Северин і натякає на різницю між простими людьми і людьми високого стану, але як християнин і доброчесний чоловік не може змиритися з сакраментальним "Що можна Юпітеру, то не вільно бикові". Ця нерозв’язна проблема не даватиме йому спокою до кінця. Принаймні Северин не творить собі кумира, бо ментально не почувається васалом навіть у своєму досить приниженому й хисткому становищі. Зрештою, у ті часи становий поділ був чимось природним і люди не відчували дискомфорту.) Та й то за се його судитимуть свої, а не люди підлого стану. А те, що нині видається злом і нещастям, через сто чи двісті літ вважатимуть благом.
XII
Наближалась неділя. Гарні були кульчики — з перлин викладена квіточка, ще й золотий листочок обвився довкола неї. Похвалився я ними перед Михайлом, однак не сказав, у кого і за що купив. Але позаяк стіни мають вуха, то він, певно, знав. Хіба я не розумів, навіщо приставили до мене гайдука? Взяв на хрестини і його, і пахолка Павлуся, щоб було гонорово. Не для мене, а для Яця. Він того вартував.
Їхав я на санях, що прислав по мене Яць. Михайло на коні, а пахолок на задку саней примостився, черкаючи ногами по дорозі, видно, се його забавляло. В повітрі висіла імла, краплини води осідали на лице, але сніг не танув, і від вогкості мене почало трохи морозити. Яць приїхав сам по мене, видно, боявся, що син не знає, як обходитися з такою поважною особою. Я б на його місці так і вчинив.
— Великої гостини не буде, — мовив він, ніби перепрошуючи мене, — але дитина вродилась, треба її привітати. Се ж не шлюб брати. Не дай Боже, вмре, піде на той світ нехрещена.
Він хутко перехрестився.
— А ще онуки в тебе є?
— Аякже, від старшого сина. Два хлопці — одному три, другому два. Такі збуї!
— У мене один син, жонатий, правда, діток Бог ще не дав.
— Певно, хочеться онуків побавити?
— Та я про се якось не думав, бо жона мені згинула.
— Того пан так далеко від дому опинився. Туга пігнала. Минеться туга — захоче пан додому.
— А то вже як Бог дасть.
— То правда. Але добре, що пан живий-здоровий. Маєте велике щастя, що вціліли в тій масакрі. У нас таке буває, хіба як татари нападають. І що, не знайшли тих драбуг?
— Не чув я. Своїм життям завдячую тобі, добрий чоловіче, вічно буду в боргу перед тобою.
Мовив я се щиро, може, не так палко, бо серце моє всохло — давно не було перед ким його відкривати.
— Нехай вашмосць не гнівається, але мушу щось йому повісти…
— Кажи, Яцю.
— То не від мене пішло й не піде далі. Кажуть люди, що то недобре, що пан так подібний до ясновельможного. Се значить…
— Се значить, що я можу піти вслід за ним, так? То я справді схожий на Гербурта?
Ясь кивнув.
— Як брат рідний, з одної утроби! Давно я пана не видів, а пару днів тому, як приїхав просити вашмосць за кума для онуки, то мені аж мороз по шкірі пішов. Ніби сам ясновельможний вийшов з брами. Не бійтесь, у мене ніхто не посміє на вас витріщатися.
— А я не боюся. Як не боюся бути парсуною дорогого ясновельможного. Хоч сим прислужуся йому наостанку. А далі, як Бог захоче, най діється Його воля. Не міг я відмовитися від такої честі, хоч вельми дивувався, що мені вона припала, а не комусь значнішому.
— То так, — погодився Яць. — Таким панам великим не можна відмовити.
— Порятував ясновельможний мене у скруту — хіба таке забудеш? Добре, що недовго мучився…
— У нас кажуть: хто відмучився на землі, заслужив легку смерть.
Не сподівався я почути се від простого чоловіка, хлопа, аж заболіли мені сі слова. Мушу визнати, висловився Яць незгірше Сенеки, хоча невідомо, що сказав би на таку приповідку хтось з родини покійного. (АК: Родині Гербурта навряд чи сподобались би ці слова, бо стосовно Яна Щасного вони б виглядали на докір, адже в очах його кревних і близьких він був руйнівником і бунтарем, логіка його вчинків була незбагненна.)
Врешті ми приїхали на місце — велике обійстя, акурат коло дороги, що провадила з Високого замку до Боневич, огинаючи гору Радич. Я міг помилуватися замком на Сліпій горі, що був зовсім близько. Червона черепиця на вежах, засніжені схили й блакитне небо — твердиня Гербуртів. Що з ними буде? Ясновельможний, як всі маґнати, думав, що буде жити вічно. А ми — прості люди, нам і того куцого віку забагато. (АК: А сталося те, що наприкінці XVIII ст. марнотратна власниця Добромиля Анна Бялогловська почала розбирати замок без жодної на то потреби. Так що мешканці Добромиля чи не перші винайшли дотеп про блондинок, бо таке поводження з твердинею славного роду Гербуртів викликало в них хвилю обурення. Втім, у XX столітті селяни з Тернови самі вже використовували цеглу з замку для своїх хлівів.)
Яць кинувся показувати мені господарку, що справді виглядала на обійстя заможного шляхтича. Але я був неуважний, оглядаючи вгодованих жеребців та кобил в тяжі, клуні й засіки, повні всякого добра. Свіже повітря й яскраве сонце притлумили мене, і я ледве здобувався на слова, які хоч і були щирі, але в той же час вимушені.
— Виджу, добре вам ведеться. Дай Боже, щоб так було завше.
І тут я завважив гіркий усміх на вустах свого доброчинця. Він зітхнув і вказав на Замок:
— Пустий! Ясновельможний був добрий до мене. Були ми разом не в одній битві. Що тепер буде зі мною?
То правда — нікому буде захищати Яця від нарваної шляхти, що не вважає хлопів за людей і заздрить їхнім статкам.
— Нічого, дасть Бог, повернеться молодий пан…
Яць рішуче замотав головою:
— Продадуть Добромиль! І Тернову, не дістануться вони паничеві. Як прийшли, так і підуть. Великі борги лишає небіжчик. Усе пішло на військо та на всілякі виправи… (АК: Активність шляхтича визначалася тим, як швидко він може організувати військовий загін, піших і кінних. Це змушені були робити всі. На Рокош Ян Щасний виставив 1000 вояків, на вилазки, на міжусобиці теж треба було мати власну армію. Частина війська була на повному пансіоні, а решту доводилося наймати в Угорщині. Видатки на платню, утримання, лікування були величезні. Політичні амбіції Гербурта не окупились, в цьому і є основна причина занепаду добромильського маєтку. Друкування книг теж коштувало чимало, і через заборону продажу "Історії" Яна Длугоша Гербурт не міг повернути борги.)
— Невже так зле?
— Се кожен знає, вашмосць. Ну добре, ходімо в дім. Заберемо дитя та й ходімо до церкви. Другий кум там вже дожидається…
Я й забув, що буде ще один хресний батько. Се добре, бо я поїду, а він лишиться.
— Бачу, що наші й ваші звичаї не дуже різняться. Се тому, що ми православні.
Яць глипнув на мене якось дивно.
— Є ще одна річ, вашмосць, яка мене не те, щоб дуже тривожила, бо я вже немолодий, але як подумаю про дітей та онуків…
— Що ж то за річ?
— Унія, — мовив він і скрушно похитав головою. — Той, хто прийде замість пана Гербурта, чи захоче він боронити нашу православну віру?
— Мені видається, що ясновельможний не боронив ні нашої віри, ні іншої, — сказав я обережно. Я сам чув від нього, що для всіх ліпше, коли між християнами мир. Та й княгиня не дозволить силувати людей.
І подумав про себе: "Мир важніший за віру". Правда, не сказав се вголос.
— Може, й так, — погодився Яць. — Був я в Самборі в уніатській церкві, нема різниці. Я, звісно, не хотів би міняти віри, але так само не хотів би, щоб мої діти проливали християнську кров.
(АК: В добромильських володіннях Гербурта панувала релігійна терпимість. Остання війна Гербурта була проти агресивного насаджування унії 1596 року, він вважав винними у цьому єзуїтів. Його знаменитий "Розмисел про народ руський" був дуже неприхильно зустрінутий поляками. Під час Рокошу частина української шляхти пішла з рокошанами, але потім, підкуплена королівськими привілеями, відвернулась від союзників. Однак Гербурт продовжував відстоювати віротерпимість навіть після того, як на нього нажалілись Папі римському. Польські історики старого гарту тлумачили такі дії Яна Щасного з погляду шовінізму. Але й виставляти Гербурта ура-патріотом, як це робили деякі українські історики, теж було хибно. Ян Щасний був насамперед гуманістом, правда в епоху кризи гуманістичних ідей. Щодо наших персонажів — селянина Яця і волинського шляхтича Северина, — то вони належали до людей поміркованих, і до того ж ніхто наразі не переслідував їх за православ’я. Глибока порядність утримує їх від передчасних оцінок. Хоча за жодних обставин вони не перейшли б у табір римо-католиків, навіть перед лицем смерті.)
До церкви я йшов з молодою шляхтянкою, кумою, що в доньки мені годилась, але була дуже сміла, аж занадто, жартувала, правда, нікого се не дивувало, то і я перестав про се думати. Нехай муж її сим клопочеться.
Дивно, всі ті бесіди, які я мав у Добромилі, можна було би хіба переповісти в пустім полі, викопавши ямку, як се зробив слуга царя Мідаса, в котрого були ослячі вуха. Не тому, що я боюся, хоча й боюся трохи, звісно. У нас нема стільки тайного, скільки тут, в Добромилі. І хоч добрий Яць не застерігав мене, я знав, що повинен мовчати, аби не зашкодити сьому чоловікові, і заодно й мертвому Гербурту, чию честь потрібно не менше боронити, ніж за життя. Яць не виглядав на затурканого темного, вмів і писати, й рахувати точно вмів ліпше за мене, бо господар з мене не вийшов. Господар мусить мати велике терпіння. (АК. Пан Северин — невротик, ейфорія переходить у нього в депресію, і навпаки; він зосереджений на власних відчуттях.
