Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Вибираючи ж ту жінку, думав я, мій батько мимоволі хотів свою помилку виправити. Повертав собі те, що захоплювало його в моїй матері, – такий тип обличчя, таку ж поставу і майже таку саму плоть, але іншу душу – світ із цвітом, на що сподівався. Коли це й справді так, міркував я, почуваючи, що люто мерзну в своїй холодній, сніговій постелі, я свого батька починаю розуміти. Коли так, моє завтрашнє стеження за ним набере особливого інтересу, але чи завидна буде моя місія? Я й раніше мав сумніви: чи добре мені бути материним союзником, а не батьковим? Чи добре мені забирати його щоразу у світ без цвіту, тоді коли в нього з'явилася надія на світ із цвітом? Чи розуміла ті речі моя мати, думаю я тепер, коли посилала по батька саме мене? Чи не керував нею інтерес елементарніший: хай побачить оту свою малу почварку і хай у нього заговорить сумління, адже чудово знала, що батько мій совісливий! Хай стану я йому докором і звинуваченням, адже не тільки її, але й дитину він покидає напризволяще. Зрештою, я мусив ставати з матір'ю союзником з іншої причини – це значило собі батька зберегти; адже стати його союзником – батька мені втратити. Я ж також хочу жити у світі із цвітом, а втратити батька – це увіч перейти у світ без цвіту. З другого боку, і він не повинен бути байдужий, що його паросль, хай би яка мізерна, прагне посадити на землі свій сад. Повинен був би знати, що без його допомоги мій світ із цвітом немислимий – сьогоднішня історія з Юліаною тому підтвердження. Адже я посадив у собі вишню, і вона в мені розцвіла. Вона в мені процвіла лише півдня, а ввечері цвіт безнадійно осипався. Ввечері цвіт перетворився в хурделицю, і я в ній і зараз коцюбну.

І перед моїм визором раптом з'явилася ота картина на шкільному дворі. Дівчинка у зеленому пальті з чудовим личком і червона рука–рукавичка, на яку осідає пухнастий білий сніг. Дивовижно гарні етерні тіла, жити яким тільки мить. Бо навіть, упавши на землю до сніжин інших, вони вже не сніжини, не дивовижно гарні етерні тіла, а сніг. Сніг же – це холодна, німа, безформна, мертва маса, тоді як сніжини – взірець вишуканої форми. Взірець найтоншого й найтендітнішого плетива, а ним і є людська душа. Не міліарди людських душ, спресованих у юрбу, а єдина, неповторна, раз і назавжди дана душа! Ось що розглядала на своїй рукавичці Юліана.

Ні, казку про Юліану я повинен розповісти собі в темряві. Кляпнув вимикачем і вийшов із сіро–жовтого світу, який наганяв мені нудьгу. Заплющив очі і вийшов із чорного світу, в який потрапив, погасивши світло. Стояв малим темним деревом з білою, вкритою снігом шапкою корони, а попереду дибуляв, брьохаючись у снігу, маленький, зелений жучок. І я раптом подумав, що жорстокий із мене і дурний чоловік. Чому я настільки закував себе в плоть дерева і стояв стовбуром, а не підбіг і не допоміг тому немічному жучку, котрий дряпався під гору і у відчай уже починав западати?

"Ти боявся виказати свої почуття", – сказав мені поважний басок, той, що з'явиться у мене в шістнадцять.

"Що важливіше, – спитав у мене голос тонкий, мій теперішній, – сховати свої почуття чи допомогти кволій істоті, особливо, коли ти її любиш?"

"Я заклявся, – відповів мені поважний басок, – не налазити їй зайвий раз на очі. І добре зробив, – по–резонерському докінчив басок, – бо он чиєю дочкою вона виявилася".

"Чиєю?" – крикнув мій тонкий голос.

"Дочкою ворога твого і батька твого", – солідно проказав басок.

"Слухай ти, дурбеля! – сказав голос тонкий, мій теперішній. – Чи ж ти збираєшся на ній женитися, чи ж ти збирався їй освідчуватися в коханні, чи ж ти збираєшся назвати її батька батьком своїм? Ти хотів її любити таємно, щоб ніхто про те й не здогадувався, а в першу чергу вона. Чи ж тобі записуватись у кавалери у восьмому класі? То яке тобі діло до того, хто батько її і хто дід?"

"Але існують закони, – сказав поважний басок, яким забалакаю я через рік, – не тільки любові, але й ненависті. Коли рубаєш дерево, то не для того, щоб зняти з нього плід, а для того, щоб дерево плодів не давало".

"Що ж дерево, а що плід?" – спитав я.

"Дерево – це ворог твій, а плід – його дочка", – відказав мені поважний басок.

Той басок говорив речі розумніші, ніж мої заперечення. Той басок майже мене переконав, але я був у той вечір надто розтерзаний, щоб його послухатися. Кожна людина перед тим, як засне, має право помріяти про щось гарне, нереальне, чарівне; кожна людина повинна витворити собі перед сном казку, хоч та казка не має нічого спільного із здоровим глуздом. Не можна людині заборонити творити перед сном собі таку казку, інакше вона опиниться у світі без цвіту.

Частина III. ПОКЛИК ІЗ БІЛОЇ ПУСТЕЛІ

Методика розшуків батька у мене вже розроблена. Але одне діло стовбичити під фабрикою влітку, а друге взимку. Окрім того, я не вдягся тепліше; хлопці в п'ятнадцять такі речі ігнорують. Отож досить намерзся, поки дочекався батька. Супроти сподівання, він на Трипільську не пішов, а звернув до свого знайомого Сухаренка, з яким разом працювали на цвяховці. Мені здалося, що батько знайшов пристановище в того‑таки Сухаренка, і я посміявся нишком із материних розшуковик даних: коли так, ніякою Маруською тут і не пахло. Мені самому хотілося, щоб так воно було, але я людина обачна і, хоч замерз, мов цуцик, вирішив якийсь час поспостерігати за хатою Сухаренків: затримається там батько чи ні. Тим часом пішов сніг і подув вітер; віхола почалася несильна, але дошкульна; по тілі моєму гуляли крижані струмені, а у валянках ноги чомусь змокріли.

Найлегше було підглянути у вікно, що робить у Сухаренків батько, але одне, шибки були замерзлі, а друге, Сухаренки тримали справді лютого пса, вівчарку, яка бігала по дворі з ланцюгом на дроті. Мене насторожило те, що коли батько входив у цей двір, вівчарка на нього не кинулася.

Уже вирішив покидати стеження, щоб не перетворитись на снігову бабу, коли ж у дворі Сухаренків загримів, ковзаючись по дротині, ланцюг; пес однак не гавкав. Батько з'явився так раптово, що я ледве встиг злизнути із завулка; не мав навіть певності, що він мене не помітив. Окрім того, резонно зміркував я, він міг знати, що жінка його вишле мене на стежу, і вживав застережних заходів, тобто плутав свої сліди; можливо, для того й заходив до Сухаренка. Але тепер, коли він ту хату покинув, сумніви щодо материної інформації почали в мене зникати. Батько йшов неквапом і кілька разів озирнувся, але вже було майже темно, і він навряд чи помітив мене. Я ж простував на достатній відстані, тримаючись ряду дерев, за які мав змогу заскочити у миг ока. Але він стежу за собою увіч відчував, і це було зле. Зле для мене, бо ніяк не міг зігрітися.

Очевидно, сьогодні мені треба було учинити інакше. Повірити материній інформації і піти відразу ж на Трипільську, дочекатися його там. Але там я змерз би не менше, адже батько до свого нового прихистку не поспішав. Добре було б зараз пробігти ся, але боявся згубити його з визору. І мав рацію, бо він знову завернув у якийсь двір. Це було щось зовсім нове: про те, що в цьому дворі живуть батькові знайомі, я не відав. Але тут жив мій однокласник Вітька Кравчук – до речі, його батьки на взуттєвій фабриці не працювали. Але вони колись замовляли в батька чоботи, отже, в контакті з ним були. Я вирішив, що менше п'ятнадцяти хвилин батько тут не затримається і вирішив розігріти собі кров, що вчинити конче було треба: в мене вже цокотіли зуби. Я звернув в один із численних мальованських завулків і, вергаючи сніг, побіг. Я біг, і переді мною мигали червоні пасмуги; тіло моє почало покриватися потом, але вітер, що залітав під благеньке пальтечко, миттю здобуте тепло забирав. Інстинкт підказав мені, що пора й повертатися, я різко розвернувся, збудивши за парканом якогось пса, і той залементував мені вслід. Вергав валянцями сніг, повітря в грудях не стачало, але не спинявся, доки не досяг кінця завулка, звідси, з‑за рогу паркану, добре проглядалася вуличка, по якій мав іти батько. Його постать побачив удалині: у Кравчуків він і справді довго не затримався. Щоб іти на Трипільську, він міг би звернути до кар'єру, коли вже пішов цією дорогою, а ще зручніше було податися через Подільський міст, але він увіч простував до мосту Чуднівського, тобто нашого. Тільки тепер я збагнув цю очевидну істину, тим більше, що й до кар’єру батько не звернув. Отже, він повертався додому, отже, й моя стежа за ним ні до чого. В якийсь мент я хотів його наздогнати, бо навіщо оці мої хови, коли повертається він додому. Але щось мене стримало; коли б хотів повернутися додому, навіщо плутав свій слід? Не для того ж, щоб погратися зі мною в шукачів та розбійників – не того я вже віку!

Батько й досі вів себе сторожно. Озирався і на цій вулиці, де не було дерев, а тільки електричні стовпи, ховатись мені було важче. Тому я відпустив його на більшу відстань, а сам, вирвавшись з‑за стовпа, на найбільшій швидкості перебігав до стовпа сусіднього. Це мене трохи й зігрівало, але й засікти мене було легше. На схилі гори, по якому треба було спускатися до мосту, ліхтарів не було, не було й стовпів, тільки горбки, і я мусив падати в сніг, ховаючись за ті горбки, батько й тут озирався. Він спустився до мосту, і я побачив його високу замислену і, здається, печальну постать, яка рухалася вздовж дерев'яного перила. Я на міст не пішов, бо конче потрапив би на очі Рочіня, а майнув під міст, де вирішив перебратися через лід. Але мене чекала несподіванка: течія підмила неміцну кригу, і я провалився, набравши у валянці крижаної води. Ноги мені обпекло різким холодом, я вискочив на лід, але знову провалився. Річка була неглибока, не сягала й колін, але й цього було досить. Нарешті я вискочив на твердий лід і помчав щосили додому – згоден уже був наштовхнутися й на батька. Але ніде його не побачив, батько зник, ніби й не було його. Тоді я упевнився, що він уже вдома, і загрюкав щосили обома кулаками в двері. На ганок вискочила перелякана мати.

– Батько вдома? – спитав навпрямець.

– Ні, – прошепотіла вона. – Що сталося?

– Я в річці провалився! Дай мені перевдягтися, і я побіжу!

– Нікуди ти не побіжиш! – мати схопила мене за руку і втягла в хату.

Мої валянці обледеніли, мати шпурнула мною на стілець і миттю стягла з мене мокре взуття.