Червоне і чорне - Стендаль

Пробило першу годину, коли присяжні вийшли в свою кімнату. Жодна з жінок не залишила свого місця; у багатьох чоловіків були сльози на очах.

Спочатку всі жваво розмовляли між собою, але вирок присяжних затягався, мало-помалу втома давалася взнаки і в залі встановлювалася тиша. Це були урочисті хвилини. Вогні люстр ставали тьмянішими. Жюльєн, дуже стомлений, чув, як поруч з ним ішла розмова про те, добра це чи погана ознака, що присяжні радяться так довго. Йому було приємно, що всі були на його боці; присяжні все ще не повертались, а проте жодна жінка не вийшла з залу.

Та ось пробило другу годину - і враз почувся шум. Маленькі дверцята кімнати присяжних розчинились. Пан барон де Вально урочисто й театрально виступав попереду за ним ішли всі інші присяжні. Він відкашлявся і проголосив, що присяжні, по правді і совісті, ухвалили одностайно вирішення, що Жюльєн Сорель винен у вбивстві з наперед обдуманим наміром. Це вирішення тягло за собою смертну кару, і вирок був негайно оголошений. Жюльєн глянув на свій годинник і згадав пана де Лавалетта. Було чверть на третю. «Сьогодні п'ятниця,- подумав він.- Так, але для Вально, що засудив мене до страти, це щасливий день... Мене занадто добре стережуть, і Матильда не зможе врятувати мене так, як це зробила пані де Лавалетт. Отже, через три дні, о цій самій годині, я матиму точні відомості про велике може бути.162

В цю хвилину він почув голосний зойк, і це повернуло його до дійсності. Жінки навколо нього ридали; він бачив, що всі повернулись лицем до невеличкої ніші в капітелі готичного пілястра. Пізніше він дізнався, що там ховалась Матильда. Крик не повторювався, і всі знов обернулись до Жюльєна, якого жандарми намагались провести крізь юрбу.

«Постараємось не дати приводу глузувати цьому негідникові Вально,- подумав Жюльєн.- З яким удавано зажуреним виразом виголосив він рішення, що веде за собою смертну кару! Тоді як навіть у цього бідолахи, голови суду - а він суддею, мабуть, не один рік! - сльози були на очах, коли він оголошував вирок. Яка радість для Вально - помститись за наше давнє суперництво через пані де Реналь!.. Значить, я її більше не побачу! Кінець усьому... Останнє прощання вже неможливе для нас, я це почуваю. Великим щастям було б для мене висловити їй, який огидний мені мій злочин! Сказати тільки одне: я засуджений справедливо».

Коли Жюльєна одвели назад у в'язницю, його помістили в камеру смертників. І він, що завжди помічав найнезначніші дрібниці, на цей раз навіть не помітив, що його не повели наверх, у його вежу. Він думав про те, що він сказав би пані де Реналь, якби мав щастя побачити її перед останньою хвилиною. Він уявляв собі, що вона відразу перепинить його, і йому хотілось з перших же слів висловити їй усе своє каяття. «Після такого вчинку, як переконати її, що я кохаю лише її одну? Бо, зрештою, я хотів все-таки вбити її чи то з честолюбства, чи то з кохання до Матильди».

Лягаючи спати, він помітив, що на ліжку простирала з грубого полотна. Очі його ніби відкрились. «Ах, так! Я ж у камері смертників,- сказав він сам собі.- Справедливо...»

«Граф Альтаміра розповідав мені, що Дантон напередодні смерті казав своїм гучним голосом: «Дивна річ, дієслово «гільйотинувати» не може відмінюватись у всіх часах; можна сказати: я буду гільйотинований, ти будеш гільйотинований, але не кажуть: я був гільйотинований».

А чом би й ні,- продовжував Жюльєн,- коли є загробне життя... Сказати правду, якщо я там зустрінусь з християнським богом, мені кінець: це деспот, і, як такий, він мстивий; в його біблії тільки й мови, що про жорстокі покарання. Я його ніколи не любив, і навіть не міг повірити, що хто-небудь щиро його любить. Він безжальний (і Жюльєн пригадав кілька місць з біблії). Він мене жорстоко покарає.

А що, як я зустріну там бога Фенелона! Може, він скаже мені: «Тобі багато проститься, бо ти багато любив...»

Чи справді я багато любив? О, я любив пані де Реналь, але поводився я жахливо. І тут, як у всьому іншому, я відмовився від простого й скромного заради того, що блищить.

Та, з другого боку, які перспективи відкривались переді мною! Гусарський полковник, якби почалась війна; в мирні часи - секретар посольства; потім посол... Бо я швидко освоївся б з цими справами... Та навіть якби я був останнім дурнем, хто міг би змагатись з зятем маркіза де Ла-Моля? Мені пробачили б усі мої безглузді вихватки, ба навіть вважали б їх заслугами. І ось, я, знатна особа, веду розкішне життя у Відні або в Лондоні...»

- Не зовсім так, пане, через три дні ви будете гільйотиновані.

Жюльєн щиро розсміявся цій дотепній репліці, яку подав йому здоровий розум. «Справді, в людині живуть дві істоти,- подумав він.- Якій же з них, чорт його бери, належить це єхидне міркування?

Ну що ж, друже, хай так,- відповів він уявному співрозмовникові,- я буду гільйотинований через три дні. Пан де Шолен разом з абатом Маслоном, щоб подивитися на страту, наймуть на двох одне вікно. Цікаво, хто з цих двох достойних панів обкраде другого, коли доведеться платити за це вікно?»

Раптом йому пригадались такі рядки з «Вячеслава» Ротру: 163

Владислав ... Душа моя готова.

Король (батько Владислава). Готовий ешафот;

неси на нього голову свою.

«Прекрасна відповідь!» - подумав Жюльєн і заснув.

Вранці він прокинувся, почувши, що хтось міцно обнімає його.

- Як? Уже? - сказав Жюльєн, злякано розширюючи очі. Він думав, що його схопив кат.

Це була Матильда. «На щастя, вона не зрозуміла, що я подумав». Ця думка повернула йому самовладання. Він побачив, що Матильда змарніла, так наче півроку хворіла; її просто не можна було пізнати.

- Цей підлий Фрілер обманув мене,- казала вона, ламаючи руки. Від люті вона не могла плакати.

- Хіба я не гарний був учора, коли взяв слово? - сказав Жюльєн. - Я імпровізував, і вперше в житті! Щоправда, є підстави боятись, що це й востаннє.

В цю хвилину Жюльєн грав на вдачі Матильди з холоднокровністю вмілого піаніста, що торкається клавіш.

- Я не знатного походження, це так,- казав він,-