Мобі Дік - Герман Мелвілл
- Линва! Линва! - заволав Квіквег, дивлячись через планшир у воду.- Загарпунений! Загарпунений! Хто його спіймав? Хто його загарпунив? Два кити - одна великий, друга малий!
- Що тебе вкусило, хлопче? - гукнув Старбак.
- Диви он там! - відповів Квіквег, показуючи вниз.
Як тоді, коли загарпунений кит, вимотавши з кадоба сотні сажнів линви й затягши їх углибину, виринає, а за ним, звиваючись петлями та кільцями, спливає й та линва, так і тепер Старбак побачив довгу, позвивану кільцями пуповину, якою новонароджене китеня наче було ще прикріплене до самої пані Левіафан. Нерідко під час блискавичних пригод полювання ця природна линва переплутується з конопляною, так що виявляється спійманим і дитинча. Отак нам відкрилися в тому зачарованому озерці деякі найінтимніші таємниці океану. Ми побачили в глибинах і любовні ігри молодих левіафанів. 129
Отаким чином ці незбагненні створіння, хоч їх коло за колом оточували тривога й ляк, у самій середині табуна вільно й безстрашно віддавалися всім мирним ділам і навіть безтурботно втішалися пустощами та насолодами. Та хіба ж я й сам усередині збуреної ураганами Атлантики мого єства не знаходжу завжди озерця німої тиші? Хоч довкола мене обертаються грізні планети безнастанних гризот, але десь у самій глибині, куди не сягають бурі, хіба я не купаюсь у вічному спокої й радості?
Тим часом, поки ми бездіяльно лишалися там, мов зачакловані, видні нам здалеку сцени свідчили про дії інших вельботів, які ще гарпунили китів і чіпляли до них «волокуші» на краях табуна, а може, й провадили війну всередині першого кола, бо там було досить простору, тобто можливостей для маневру і відступу. Але видовище знавіснілих загарпунених китів із причепленими до них «волокушами», які час від часу наосліп металися сюди й туди впоперек тих кіл, по яких кружляв табун, поблідло перед тим, що побачили наші очі наостанці. Інколи, загарпунивши якогось надзвичайно дужого й невгамовного кита, китобої пробують приборкати його, підтявши потужний сухожилок хвостового плавця. Це роблять, кидаючи фленшерну лопатку з коротким держалном, до якого прив’язано линву, щоб підтягувати лопатку назад. І ось, як ми дізналися потім, один кит, поранений таким способом, але не досить сильно, втік від вельбота, потягши за собою половину гарпунної линви; тепер рана завдавала йому страшного болю, і він метався серед інших китів, що так само кружляли колами, як колись метався по бойовищу самотній відчайдух Арнольд у битві під Саратогою, сіючи жах довкола себе. 130
Та хоч рана того кита була справді нестерпно болюча, а видовище справді жахливе, але той несвітський жах, що його він, здавалося, наводив, на решту китів, мав іншу причину, якої ми напочатку, з такої відстані, не могли розгледіти. Проте мало-помалу ми зрозуміли, в чому річ. Волею однієї з неймовірних випадковостей, таких частих у китобійному промислі, цей кит заплутався в линві від гарпуна, що стирчав у ньому. Коли кит відірвався від вельбота, в його тілі стриміла ще й лопатка, і ось линва від лопатки переплелася з гарпунною, яка обмоталася китові круг хвоста, а саму лопатку висмикнуло з рани. І тепер, ошалівши від болю, кит бився й метався в воді, несамовито молотячи гнучким хвостом, а гостра лопатка метлялась навколо і ранила та нівечила інших китів. Ось це страхіття, видно, й розбудило китів із тієї безвладності, в яку їх укинув перший переляк. Спочатку ті кити, що утворювали «береги» нашого озерця, почали злегенька тиснути й штовхати один одного, ніби їх гойдали хвилі, що набігали здалеку, вже слабнучи. Потім саме озеро почало ледь помітно здійматись і опадати; подружні та дитячі покої під водою зникли, а колові орбіти руху китів, ближчі до центру, помалу стягувались, і самі кити збивалися в дедалі тісніші табунці. Так, тривалому штилеві надходив кінець. Незабаром почувся якийсь тихий шум, щораз ближчий, а потім, наче торосисте громаддя крижин на великому Гудзоні навесні, все військо китів посунуло до центру, ніби хотіло згромадитись там у звичайну собі гору. Старбак із Квіквегом умить помінялись місцями: Старбак став на кормі.
- Весла! Весла! - напружено зашепотів він, ухопивши стерно.- Беріться за весла і зберіть усю силу в кулак! Хлопці, держіться, ради бога! Відіпхни його, Квіквегу, чуєш? Отого кита! Штрикни його! Вдар його! Устань! Устань і стій! Ну, хлопці, наляжте! Ну-бо, гребіть! Не дивіться на їхні спини! Пропихаймося! Наляжте, хлопці!
Тепер вельбот був майже затиснутий між двома чорними велетнями: між їхніми тулубами залишалися тільки вузенькі Дарданелли. Проте врешті ми відчайдушними зусиллями таки вирвалися на більш-менш вільний простір і рвонули вперед, водночас пильно видивляючись дальшого проходу. Кілька разів ми прослизали отак, на волосинку від катастрофи, поки вибилися кінець кінцем на смугу вільної води між двома зовнішніми колами; тільки тепер ту смугу перетинали поодинокі кити, що шалено рвалися до центру. Цей щасливий рятунок ми оплатили недорого: Квіквеговим капелюхом. Коли Квіквег стояв на носі вельбота й штрикав гарпуном китів, щоб давали дорогу, один з них раптом махнув широченним хвостом у повітрі, і на нас так війнуло, що капелюх злетів у мого друга з голови.
Хоч яким безтямним і безладним здавався тепер рух усього табуна, та дуже скоро виявилося, що в ньому є певна система: збившись нарешті в щільну масу, кити знову, з іще більшою швидкістю, кинулися навтіки. Гнатися за ними далі було б марно; але вельботи ще якийсь час пливли за табуном: може, відстане котрийсь із тих китів, що тягли за собою «волокуші», та й треба було підібрати того, котрого вбив Фласк і покинув, застромивши в нього сигнальну тичку. Дві-три такі тички з прапорцями завжди є на кожному вельботі: коли, вбивши кита, хочуть погнатися за другим, цю тичку встромляють сторч у тушу, що плаває на воді,- як для того, щоб потім легше було її розшукати, так і для того, щоб засвідчити своє право на неї, коли, може, нагодяться вельботи з якогось іншого китолова.
Результати цих наших ловів до певної міри ілюстрували мудре китобійське прислів’я: «Що більше китів, то менша здобич». З усіх китів, до яких причеплено «волокуші», ми добули тільки одного. Решта їх
