Мобі Дік - Герман Мелвілл
Та Квіквег, нітрохи не настраханий, мужньо спрямовував нашого човна: то обминав велетня, що саме плив напереріз нам, то ухилявся від другого, що здіймав над нами свій колосальний хвіст; а Старбак весь час стояв на носі вельбота зі списом у руці й зганяв з дороги тих китів, котрих міг штрикнути зблизька, бо діставати списом дальших не було коли. Та й веслярі не сиділи без діла, хоч були тепер вільні від звичайних своїх обов’язків. На їхній пай припадало, головним чином, кричати.
- З дороги, адмірале! - горлав один до величезного горбаня, що несподівано виринув на поверхню, так що ледве не затопив нас.- Гей, опусти-но хвіст! - кричав другий до іншого кита, що поряд з нашим бортом неначе спокійнісінько обмахувався своєю віялоподібною кінцівкою.
На всіх вельботах є досить цікаві пристрої, винайдені колись нентакітськими індіанцями й звані «волокушами». Це грубі дерев’яні квадрати, збиті в два шари з дощок, покладених хрест-навхрест. До середини такого квадрата прикріплена досить довга линва, що має на другому кінці петлю, якою будь-коли можна причепити линву до гарпуна. Цей пристрій уживають здебільшого під час полювання на «перепуджених» китів. Бо тоді довкола вас є багато китів, а ви можете напасти зразу тільки на одного. Але ж на кашалотів у морі натрапиш не щодня, а тому, поки є змога, треба вбити їх стільки, скільки вдасться. А що ви не можете повбивати всіх відразу, то треба хоч напідстрелювати їх чимбільше, щоб потім не кваплячись добивати. От у такій ситуації китобої й удаються до «волокуш». На нашому вельботі теж було їх аж три. Першу й другу кинуто вдало, і ми бачили, як загарпунені кити втікають, кривуляючи, бо «волокуші», зазнаючи у воді величезного опору, тягли їх убік і заважали пливти, як каторжникові заважає бігти прикуте до ноги ядро. Та коли скидали за борт третю «волокушу», незграбна дошка зачепилася за одну з банок у човні й вирвала її геть «із м’ясом». Весляр так і гепнувся на дно човна, коли банка вислизнула з-під нього. А проломлені в обох бортах дірки довелося затикати сорочками та спідніми, щоб зупинити поки що течу.
Ми навряд чи спромоглися б кинути ті гарпуни з «волокушами», коли б у міру того, як ми запливали в середину табуна, наш кит не збавляв усе відчутніше своєї шаленої швидкості. Та чим далі від країв «перепудженого» табуна, тим спокійніше поводилися кити. Наш кит, весь час шарпаючи за линву, врешті таки зірвався з гарпуна, і тільки його й бачили. А ми з розгону ще пропливли між двома китами у самому осередді табуна, ніби якийсь гірський потік виніс нас на тихе озеро в долині. Тут ми тільки чули відгомін тих бур, що бушували в ущелинах між китами на околі табуна, але не відчували їх. Море в самій середині було гладеньке, як атлас, завдяки тій ніжній рідині, що її виділяють у воду кашалоти, коли вони більш-менш спокійні. Так, ми опинились серед того завороженого штилю, який, кажуть, панує в центрі кожного урагану. Але здаля ми бачили, як по краях табуна триває метушня й колотнеча: кити групами по восьмеро, по десятеро ганяли широкими колами, наче кінські запряги на цирковій арені,- так близько один від одного, плече в плече, що якийсь вольтижер-титан міг би стати врозкаряч на спини двох сусідніх китів і кружляти по арені на двох конях зразу. А ту середину табуна, де опинились ми, заспокоєні кити оточували таким щільним кільцем, що ми ніяк не могли прорватися з нього назовні. Доводилось чекати, поки утвориться прохід у живому мурі, що ув’язнив нас,- у тому мурі, який тільки й розступився, аби пропустити нас до тієї в’язниці. Ми намагалися триматись посеред того центрального озерця, і час від часу до нас підпливали невеликі сумирні самиці та китенята - жінки й діти того охопленого панікою китового війська.
Вся площа, яку займав табун,- разом з широкими смугами чистої води між тими зовнішніми концентричними колами, по яких рухались кити, і між окремими групами їх на кожному з тих кіл,- становила дві або й три квадратні милі. Звичайно, в такому становищі, як наше, враження можуть бути оманливими, але ті фонтани, що їх ми могли бачити з нашого низького вельбота, здіймались наче аж на самому обрії. Я згадую тут про це ось чому: чи то табун умисне замкнув самиць та дитинчат у тому внутрішньому колі, і вони, перебуваючи так далеко від причини переполоху, не могли достеменно знати її, чи, може, вони були просто ще занадто молоді, нерозумні і взагалі невинні й недосвідчені, та хай там як, а ці менші кити, що час від часу підпливали від берегів озерця до нашого човна, поводилися так безстрашно й довірливо, що ми не могли не дивуватися. Наче собаки-дворняги, що обнюхують гостя, вони підпливали аж до наших бортів і доторкалися до човна, так що врешті нам почало здаватись, ніби їх приручили якимись чарами. Квіквег поплескував їх по лобах, а Старбак чухав їм спини своїм списом, проте колоти поки що остерігався: хтозна, що може вийти з цього!
Та коли ми подивилися через борти вниз, нашим очам явився під водою, в глибині, ще один, багато дивовижніший світ. Зависнувши під тим водяним склепінням, там плавали самиці-матері, що годували китенят, і ті, котрі, видно, мали незабаром стати матерями, як свідчила їхня непомірна товщина. Вода в тому озерці, як я вже згадував, була надзвичайно прозора до дуже великої глибини, і так само як людські немовлята, ссучи материну грудь, спокійним, нерухомим поглядом дивляться кудись-інде, ніби живуть двома життями водночас і, споживаючи тілесну поживу, ще й бенкетують духовно якимись неземними спогадами,- так і оті кити-немовлята дивились угору, в наш бік, але зовсім не на нас, ніби для їхнього так недавно народженого зору ми були просто купкою саргасових водоростей. Плаваючи на боці, матері теж наче спокійно розглядали нас. Одне з немовляточок - по деяких химерних ознаках було видно, що йому, мабуть, ще немає й дня,- мало довжину десь так чотирнадцять футів, а обсяг у попереку - футів із шість. Воно трохи розпустувалося, хоч тіло його, видно, ще ледве-ледве відпочило від того невигідного положення, яке воно займало в
