Облога ночі - Панч Петро

Все це, мовляв, вигадка. А раз вигадка, значить, і гріх — вигадка. Я ж тебе не силую! — Він знизав плечима. — Не ти перший. Брикались і інші, доки дурощі сиділи в голові.

Про це Байда не хотів говорити товаришам. Він ще попробує, як Гриць Духота, "постріляти" роботи на інших шахтах. Не скрізь же засіли сивокози. Від його пропозиції Байді неприємно шкрябало на серці, ніби він уже вчинив цю мерзоту над своїми товаришами. Прощаючись, Семен Сухий пошепки сказав:

— Максим Мостовий учора був. Треба тобі буде з ним побачитись.

— А в кого він стоїть?

— Він десь поїхав. Повернеться — скажу.

Ще не розвіявся дим від цигарок, як двері знов прочинились і в хату вскочила Маруся. Струнка, вродлива, мов купана в любистку, вона внесла з собою запах осіннього бадьорого вітру. Від нього у Марусі горіли матові щоки, на які дражливо спадали чорненькі кучерики, а круглі сірі очі вигравали переблисками. Побачивши Гордія Байду, вона здивовано звела тоненькі брови.

— А я й не чула, здрастуйте, дядьку Гордію! Здрастуйте, Петрівно!

— Здоров, здоров, дочко. Чи по сусідству живеш?

Маруся зніяковіла, повела плечем і ніби вперше помітила, що на кофті є поли, а на них ріжечки.

— Ніде солі не дістану, хоч би пучку.

Харита витерла пальцями кутики губ і обласкала її добрими очима.

— Здоров, доню. Вона, спасибі їй, частенько мене навідувала. Посидимо, посумуємо, поплачемо разом — воно й веселіше стане.

Маруся гнула-розгинала між пальцями ріжечок поли.

— Може, про наших що-небудь чули?

— Про наших? — Байда кивнув головою, й посмішка скотилась по вусах. — Не там же я, дочко, був, де ти думаєш.

Вона ще більше зашарілась і вже не підіймала очей, прикритих довгими віями.

— Ви знову вибшником підете в шахту?

— Мабуть! — Байда наморщив чоло. — Мабуть!

— А ви бачили такі книжки, що комісари читають?

— Комісари? А тобі навіщо такі книжки?

Почуваючи, як спалахнули не тільки щоки, а й вуха, дівчина прудко кинулася до дверей:

— Прощавайте!

— Ти ж солі питала!

Але Маруся, затуливши долонями лице, вже вискочила на вулицю.

— Все про Клима перепитує, — хитнула їй услід Харита.

— Гарна дівчина, алюрна. Працює?

— Та працює. Почула від Митька Куцого, що Клима на комісара наставлено, зажурилася. Бачу, дівчина щось носить на серці. Чи не Ілько, думаю, дражнить, бачу ж — в'язне до дівчини. Питаю: "Що тобі, дочко?" — "Куди мені, — каже, — темній, думати про комісарів". — "А ти почитай, — кажу їй, — книжку. Клим, бувало, і не їсть і не п'є, та все у ту книжку носом". Так то тільки й чути було на кутку Марусин голос. А зараз як ногу вломила. Може, й справді на вченіє пішла. Удень-то знаю, що на шахті працює.

Гордій Байда бачив, що його дружина, знесилена постійною роботою біля ночов з брудною білизною шахтарів, солодко мріє про невістку, за якою у неї, може б, спочили натруджені руки, але її мрії зараз не доходили до нього. Голову сушила думка про злидні, які ще голоднішими очима світили тепер з вогких кутків землянки.

Всю ніч Гордій Байда рипів ліжком, чув, як прийшов Ілько і, не роздягаючись, упав на постіль; у хаті запахло перегорілим самогоном.

— Ільку, Ільку!

На його голос ніхто не обізвався, тільки в хатинці зарипіло ліжко під Харитою, і вона зітхнула. Повз віконце хтось пройшов, обережно ступаючи, і причаївся. Байда згадав слова Семена Сухого: "Шпигунство розвелось у нас". Він затаїв дух. На шахті невтомно чохкав паровик і знову нагадував йому про потребу "стріляти" роботу. Потім відчинилось віконце, і в нього вліз непомірно більший за віконце хитрий і улесливий Задоя.

Зіскочивши зі столу на короткі ноги, він присів на ліжко і, хитро підморгуючи, почав говорити:

— Даремно ти, Гордію, не погодився ото на предложеніє Сивокоза. От я, напримір, побалакаю з ним, хто про що думає, дивись — і упряжечка набігла. Дурень думкою багатіє, на всякі революції надіється, а мене ще батько колись учив: "Хочеш бути зверху, клади другого під спід". А то ще дід казав: "Покірне телятко дві матки ссе". Старі люди мудрі були. У нас на селі урядник ручку мені подавав, а чому? Бо користь від мене мав: усіх забастовщиків з ним вивели. А стукнула війна, і він мене не забув: "Іди, — каже, — Задоя, на шахти, там усі воєннозобов'язані, а то інакше на війну заберуть. А хочеш, до поліції поступай". Поліція, звичайно, діло чисте. Тільки в революцію легко могли й ухекати. А кому була потрібна ця революція? Мені? Я на шахту в хромових чоботях прийшов, дома без чарки за стіл не сідав. І цареві був угодний, бо допомагав душити отих, що кричали: "Геть старий режим!" Хіба нам погано жилося за старого режиму? Тобі, приміром, Гордію, хіба погано раніше жилося, що ти невдовольствіє показуєш?

— Як мені жилося раніше, за старого режиму? Так слухай же, Задоя ти паршива.

І він почав розповідати:

— Служив колись я на шахті Биковенка, може, чув, біля Гришиного. Шахтар на цій шахті був усе більше безпаспортний. Звідкіля такі виходили? Не знаю. Сам-то я із села прийшов: продав отакому ж жмикрутові, як ти, наділ на подушне і пішов світ заочі. На шахті Биковенка працював я у рядчика Деригуза, Оксентія Петровича. Такий же, як ти, коротконогий, а очі ніби осокою прорізані. Хитрий був чоловік. Працював тоді шахтар по дванадцять годин без просвітку. В день получки Деригуз надівав плисову жилетку, срібний ланцюжок через увесь живіт, мастив оливою голову, ставив на стіл журавля з горілкою, діставав рахівницю, табель і, весь сяючи, як мідний п'ятак, починав викликати. Підходить моя черга.

"Найняв я тебе, — каже, — Гордію, більше з жалості: сила в тобі велика, а даром пропадає, — підморгує й підносить повну склянку горілки. — Ану, — каже, — хильни". — Випиваю горілку, ущипнув трохи хліба, щоб заїсти.

"Ну, а тепер, — каже, — давай порахуємось". — А в мене від горілки душа вже танцює.

"Штани ти брав?" — Штани я справді брав.

"Чуні брав?" — І чуні брав.

Оксентій Петрович скинув одну кісточку, скинув другу.

"А семигривеника я тобі позичав?" — Я добре пам'ятаю, що тільки гривеника.

"Здається, — кажу, — не семигривеника".

"Те, що здається, ще не факт", — каже. І ще кісточку на рахівниці — кидь.

"А шість раз по двадцять, — і клацає під горлом пальцем. — Було таке?"

"Може, й було".

"Було, було", — каже. І ще кісточку — кидь. Бачу, і кісточок уже мало зостається! "Ex, — думаю, — за віщо ж я руки, ноги надсаджував?" А Оксентій Петрович ще привітніше:

"Гарні ви хлопці. З такими іще по склянці не гріх. Вип'єш, чи що?"

І наливає знову повну. А в мене вже душа розходилась.

"Давай!" — І одним духом до дна. І такий мені ублажливий вже здається Деригуз, наче ніколи й не був стервом.

"От усі ви такі, — каже, — а завтра будете катом називати. Тобі й гроші потрібні?"

"Потрібні гроші. Жінка, — кажу, — гола, сам голий".

"Так бери в мене черевики. Отож залишилось півтора карбованця, а решту відробиш".

"Відроблю, — кажу, — Оксентію Петровичу!" — Хоч черевики півтора карбованця й не варті, а тут ще душа горілки просить. Деригуз на це тільки й чекає. Скінчить видачу получки і останні краплини вицідить із журавля. Це б тільки починати получку, а горілки вже нема.

"Бери, чортяко, останні, тільки діставай!"

"Та де вже наше не пропадало, — каже. — Не можу, — каже, — я бачити, як людина мучиться. Така вже в мене характерність м'яка".

"Пошукати тільки такої", — думаємо про себе.

А він уже дістає іще четвертину.

"Підходьте по черзі".

Шахтарі юрбою пхаються до столу. Деригуз знову наливає кожному по склянці й приказує:

"А за годину ще по півстільки дам, тільки лягайте до біса спати та й на роботу. Це ж, не забудьте, по тридцять копійок".

Шахтар, бувало, вип'є, чвиркне крізь зуби — ото і вся закуска, лягає на піл і вслухається, як цокає велика "цибуля" перед Деригузом на столі. Ще й черга, бувало, не скінчилась, а вже хто-небудь підводить свою патлату голову й гукає:

"А я вже нарахував годину!"

Та Деригуза не обдуриш: він сидить, як копиця на полі, і цідить крізь зуби:

"Ти навчися попереду хоч до десяти лічити".

Капають хвилини, як коломазь із мазниці. Щоб скоротити час, починаємо співати:

Спустился рано утром в шахту

К своей лошадке вороной,

Сцепил я партию крючками

И мчался прямо под забой.

Вот мчится партия с востока

По узкой длинной коренной,

И молодому коногону

Кричит братишка тормозной…

"Уже, мабуть, і друга година минула", — перебиває хто-небудь.

А Деригуз мов не чує, сидить, ручки на пузі зложивши, та під пісню хилитається. Потім одкриє одне око, зизом гляне на свою "цибулю" і знову хитається. А ми страждаємо і знову співаємо. Деригуз підспівує тоненько, як козеня, і сльозу пускає. Плаче, стерво, і нас на сльозу збиває. По вікнах дощ ляпотить, у казармі болото, а на душі ще більше.

"Доки ж ти мучитимеш православних? — Був у нас один такий розстрига-піп, Северином звали. — Доки, питає, — дражнитимеш?"

"А чого ж ви, — каже, — не підходите?"

Шахтар знає, що Деригуз у борг тепер уже не дасть, і цідить поволі, щоб довше поласувати. Вип'є і мовчки лягає на голий піл. А Северинові й цього мало.

"От взяти, — каже, — приміром, шнур, що до випалу динаміту, і ломаку, так, по-моєму, шнур дошкульніший, ніж ломака".

А ми вже здогадуємось, для чого це говориться.

"Ломака дошкульніше б'є!" — кричимо.

"Ні, шнур!"

"Ломака!"

"Шнур!"

Деригуз і собі встряє:

"Ломака!" — кричить.

А Северин уже встає:

"Давайте перевіримо. Я згоден!"

Дурно ж ніхто не захоче підставляти боки. Деригуз обом по шкалику горілки. Тепер вже нічого більше не зостається, як тільки спати, а потім знову в мокрий вибій, і так аж до нової получки. А захоче шахтар перейти на іншу шахту, так йому ні в чому й за виселок вийти: голий як бубон. Усе з горя пропив. Ще коли влітку, то хоч лопухом прикриється, а взимку, в стужу, коли треба, може, верстов зо три пробігти, тоді такий шахтар збирає, де тільки знайде, лахміття, рогожу, бабські подрані спідниці, підперізується перевеслом із соломи і летить. А Северинові довелося летіти, так і лахміття не знайшов: одною соломою спеленав себе та так і помандрував світ заочі. А ти, Задоя паршива, тоді, мабуть, на пшеничних паляничках ріс, мої ґрунти скуповував та пив з нас кров, як Деригуз.

Гордій Байда сердито блимнув на Задою, але в нього в ногах сидів уже не Задоя, а Деригуз Оксентій Петрович і хитро підморгував маленькими, ніби осокою прорізаними, очицями.