Українська література » Класика » Облога ночі - Панч Петро

Облога ночі - Панч Петро

Читаємо онлайн Облога ночі - Панч Петро

Він приїздив на конференцію делегатом від вас, пам'ятаєте?

Байда хотів уже сказати: "Бач, а від батька й потаївся!", але знову Троянова нога наступила на чобіт. "Може, такий, що винюхує?" І він уже сердито відказав:

— Наше діло вугілля довбати.

За тиждень Гордій Байда зовсім уже звик до свого становища. Цибатого парубка чомусь перевели до іншої камери — і в'язні тепер не таїлись. Так він довідався, що Троян — учитель із Запоріжжя і був "того ж духу, що й Мостовий", комуніст, а взяли на мітингу. Карбований збурював шахтарів на страйк. Він не був партійним, але в суперечках завжди тримав руку Трояна. Той, що мав руки слюсаря, таки й був слюсарем із луганського заводу, прозивався Косов. Теж комуніст і воював у Першому соціалістичному загоні, який організував Клим Ворошилов. Кажуть, робітник із того ж заводу. Косов попався німцям із зброєю в руках. Тепер на нього чекала, мабуть, шибениця, але він був життєрадісний, хоч після кожного допиту повертався з новими синяками. Дядька Пилипа із Чапліїв посадили за те, що виступав на сходці селян за резолюцію, щоб не давати Центральній Раді хліба.

— А навіщо Раді хліб? — здивувався Гордій Байда, який давно відірвався від села.

У розмову втрутився Троян:

— Як — навіщо? А чим платити німцям за те, що допомагають добродіям з Центральної Ради душити революцію? Треба ж, як домовились, одного хліба дати шістдесят тисяч пудів та рогатої худоби біля трьох мільйонів пудів.

— Шутка! — сказав дядько Пилип. — Три мільйони! Сам не їж, а їм віддай. І лісу ще, читали, — триста вагонів. Тут сушиш голову, де б його хоч на крокви дістати. Або узяти хоч шкіру. Тут не знаєш, як ті чоботи справити, а їм віддай аж сто п'ятдесят тисяч шкур.

— Та ще додайте — різної руди та заліза мільйони пудів.

— А ти, дядьку, кілочками пліши. Ну я й виступив перед народом: "Не давайте хліба панам з Центральної Ради!"

Серед в'язнів був і партизан із Сновського революційного загону, що його організував із залізничників Микола Щорс. Кремезного вагаря звали Михайло Дрозд. Він все ще носив солдатську сіру шинелю, в якій просидів два роки в окопах. Саме оповідання Дрозда найбільше полюбляв слухати Гордій Байда.

— А так не приймають? — допитувався він.

— Паршива вівця всю отару перепортить. Ні, у нас строго на цей щот: хочеш бути партизаном — склади клятву: перше — безумовно коритися виборному начальникові. Друге — не ремствуючи виконувати наряди і службу: не крути носом, хоч і не подобається. Третє — не ставити жодних вимог, бо все, що можна зробити, і без тебе зроблять. Четверте — не вживати нічого спиртного. Боже сохрани! Нап'ється, а через нього весь загін може в біду потрапити. А за грабунки і насильство — розстріл. Зразу. Тут тобі суд, тут тобі й розправа. Ми — народні месники, а не наймані головорізи.

— Добре командує ваш Щорс. Він що, офіцер?

— Кажуть: "Куриця не птиця, прапорщик не офіцер".

— А що ж, на них війна трималась, на прапорщиках.

— Саме головне — діло знає: ви б подивились, яка дисципліна. Одним словом — більшовик! До самого Леніна їздив.

Про Леніна в камері згадували часто, і у Байди склалася про нього думка як про людину, від одного погляду якої царі і їх міністри розбігаються, як руді миші.

— Строгий?

— Товариш Ленін? Командир каже, тільки з батьком рідним можна так побалакати (у Байди ніби шпичками закололо щоки). Цікавився, який настрій серед робітників, як живуть селяни.

— Значить, наш, — сказав Байда, — коли не забуває про робітника.

— І про мужика думає, — вставив дядько Пилип. — Чому? Бо мужик завжди правді вірний, він не жмикрут.

Троян, мабуть, теж прислухався до розмови, хоч і сидів осторонь, бо обернувся й сказав:

— Правильно, дядьку Пилипе! Панам та їх підголоскам, — і він кивнув у куток, де сидів лисенький чоловічок, на прізвище Попсуй, — їм би дуже хотілося, щоб одні до ліса, а другі до біса.

— Зі сліпим дороги не знайдеш, — відказав Попсуй. — Це не нами вигадано.

Попсуй був у пенсне, з гостренькою борідкою, з кругленьким черевцем. Йому носили щодня передачки, які він, відвертаючись у куток, намагався сам з'їсти все до крихти. Коли всі інші потрапили до в'язниці за опір німецьким окупантам і Центральній Раді, то Попсуй опинився за ґратами за якусь махінацію в суді, де він виступав як адвокат. Але Попсуй вважав, що й він "жертва" революції. Він говорив так красномовно, що залюбки його слухали, але коли заходила мова про Жовтневу революцію, Троян завжди заганяв його на слизьке.

Байда спочатку навіть не розумів, чого вони сперечаються — обидва проти царя, обидва за революцію, а сперечаються. Одне тільки їх різнило: в словах Трояна завжди чулась зненависть до панів, до експлуататорів, а Попсуй усе серединка на половинку. А коли ще й дядько Пилип після одної такої суперечки сказав, кивнувши на Попсуя: "Сказано, пан: їсть мужицький хліб, а мужика ні в що не ставить!" — Байді стало зрозуміло, що не одним вони миром мазані.

З того часу Байда перестав слухати розказні Попсуя і завжди тримав руку Трояна. Якось Троян одержав з волі записку в цигарках і враз визвірився на Попсуя:

— От до чого довела ваша заяча політика: гетьман уже відновлює власність на землю, фабрики й заводи знову повертає хазяям.

— Я його не обирав, гетьмана!

— Так потакав.

— Тепер вони так прикрутять, що й на печі ніхто не всидить, — сказав дядько Пилип.

— Попсуї всидять, — кивнув Косов. — Меншовики й до гетьмана присусідяться.

— Я комісарів не потребую! — враз заверещав Попсуй. — Може, гадаєте, що це Луганський загін?

Косов зблід. Саме про його комісарювання в загоні й допитувався слідчий. Знало про це лише кілька чоловік у камері. Він стиснув кулаки й кинувся до Попсуя, але між ними став Троян:

— Чекай, Косов. Винюхав, значить?

— Не ваша справа! Я не бажаю з вами балакати, я, я… — і він затарабанив у двері.

Але в очко визвірився вартовий і загрозливо гаркнув:

— Відійди, шпана!

— Як він зразу його впізнав! — зареготав Карбований.

Того ж вечора Попсуя викликали на допит. За півгодини він повернувся, і, намагаючись нікому не дивитися в очі, зібрав свої речі, і, навіть ні з ким не попрощавшись, пішов. Серед ночі викликали слюсаря Косова. Назад він уже не повернувся. В камері не спали до самого ранку. Троян ходив зосереджений, з міцно стиснутими губами, а коли побачив, що всі перейнялись якимось страхом, з докором сказав:

— Без жертв, товариші, не обійдемось. На те боротьба. Тепер самі побачили, як попсуї продають революцію. Ідіть-но сюди, будемо газету читати, а потім скажу, як вона потрапила до нас.

Розгорнувши газету, Троян вдоволено вигукнув:

— Ну от, я ж казав, що народ не буде ходити в німецькому ярмі. Забастували залізничники! Це ж яка допомога селянам! Німці тепер не зможуть вивозити хліб, перекидати війська для придушення повстань. От вам, товариші, плоди нашої агітації. А тепер ще треба, щоб шахти стали. Чуєте, товариші шахтарі? Та проти такої сили не те що триста тисяч окупантів, а й удвоє більше нічого не вдіють! Навіть коли й зламають страйк залізничників, усе одно паровози без вугілля не поїдуть. А не поїдуть паровози — не вивезуть хліба, лісу, руди. От як одне за друге чіпляється.

А через кілька днів по тому в камері з'явилися і залізничники. Один був машиніст, другий — слюсар із депо, а третій — мастильник. Їх зустріли як героїв.

— Держитесь, товариші?

— Забастовка росте?

— Всі вже залізниці України стали! — сказав машиніст.

— Ура! ура! — закричали в'язні.

— Качати залізничників!

Дехто взявся за машиніста, але він болісно крякнув і сказав:

— Мене вже і без вас покачали гайдамаки, аж дихнути не можу.

— Дома взяли, чи як?

— Облаву на Чечелівці зробили. Більше тисячі робітників затримали. А в німецького офіцера і список уже був. Декого провели під конвоєм до паровозів, а нас оце сюди.

— Ми тут довго не засидимось, — вставив мастильник, — нашого брата в концентраційні табори відсилають, аж у Білу на Підляшші.

— Що ще нового на волі? — спитав Байда.

— Де та воля, товаришу? Вся Україна тепер стала тюрмою. А ви чи не шахтар, бува?

— Вгадав!

— Ну то вам цікаво почути: по всьому Донбасу й Криворіжжю забастовки почались.

— Неначе підслухали тебе, товаришу Троян! — з захопленням вигукнув Карбований.

— Бо один центр керує, — відказав Троян. — Товариш Ленін думає не тільки за Росію, а за всіх трудящих.

— Це правильно, товаришу, якби не допомогли петроградські робітники, може б, німецькі окупанти вже й зламали залізничників.

— Про яку допомогу кажете?

— Шкода, не захопив відозви.

— А я приховав, — сказав слюсар депо і витяг із кепки клаптик паперу.

— Та ти своїми словами!

— А навіщо мені вигадувати? Нате читайте.

— Це від Петроградського комітету РКП(б), — сказав Троян, взявши відозву до своїх рук. — Про страйк залізничників. — Він пробіг очима перші рядки, потім підвищив голос: "…Хто може, хто повинен прийти їм на допомогу? Ми, їхні брати по боротьбі — російські пролетарі і в першу чергу передовий загін робітників Росії — революційний пролетаріат Петрограда… Нехай кожен пітерський робітник, робітниця, матрос, червоноармієць принесе свою лепту на велику справу визволення українських братів, що страждають у капіталістичному рабстві!"

— Ну, товариші, — сказав Троян, піднявши голову, — чули? "Брати по боротьбі — російські пролетарі!" З такими братами нас ніяка сила ніколи не зламає!

Чекали на сигнал

Назад до Калинівки Гордій Байда повернувся, коли вже надворі стояли холодні, прозорі дні й темні осінні ночі. За цей час його дружина Харита ще більше висохла і почорніла. Вперше за останні роки тепле, ніжне почуття прокинулося в його серці:

— Покріпись, старенька, чув, недовго вже їм верховодити. Погано ти, Ільку, матір годував!

— А їх скільки не годуй — однаково.

Ілько вилюднів, поширшав у плечах, ще більше став з обличчя подібний до Клима, але від батькових очей не заховалась і різниця. Уже третій місяць він працював за коногона і тепер на кожному кроці словами й рухами, не завжди чемними, намагався копіювати найбільших шибайголів із коногонів.

— А в нас пішла чутка, що вас уже копнули.

Ілько сказав це цілком байдуже і так же байдуже чвиркнув крізь зуби, як це робив Гарасько. Вражений Байда похитав головою. Харита, відчувши докірливий чоловіків погляд, глибоко зітхнула:

— Як з цепу хлопець зірвався.

— Щось ти, дивлюсь я, від рук відбився, Ільку.

Відгуки про книгу Облога ночі - Панч Петро (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: